Антична література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Манускрипт «Еклог» Вергілія (5 століття)

Анти́чна літерату́ра (від лат. antiquus — «стародавній,древній») — література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н. е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської. Історично грецька література передувала римській. Антична література - це не притрушені музейним пилом фоліанти, які людство зберігає задля демонстрації своєї пошани до старожитностей. Вона жива й нині, і це зовсім не красива фраза. Саме щодо античної спадщини найповнішою мірою справджуються слова М. Гоголя про те, що "в літературнім світі смерті немає, і небіжники так само, як і живі, втручаються у справи живих."

Загальні відомості[ред.ред. код]

Одночасно з античною культурою в басейні Середземного моря розвивалися інші давні культури і, відповідно, літератури: давньокитайська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська — серед яких видатне місце займала стародавня Іудея. Хоч давньоєгипетська література переживала на той момент період розквіту, антична й іудейська культури стали підвалинами усієї західної цивілізації і мистецтва.

В античній літературі сформувалися основні жанри європейської літератури в їхніх архаїчних формах і основи науки про літературу. Естетична наука античності визначила три основні літературні роди: епос, лірику і драму (Арістотель), ця класифікація зберігає своє базове значення донині.

Популярності античної літератури сприяло те, що давньогрецька та латинська мови були мовами міжнаціонального спілкування. Тож художні тексти, створені цими мовами, могли сприймати різні народи Європи, Африки й Азії. Спочатку Еллада поширила свою говірку на значні території власних колоній, у т. ч. й на теперішні українські землі в Північному Причорномор'ї. Руїни прадавніх еллінських місЮльвії чи Херсонеса можна нині побачити не лише під час екскурсій по Причорномор'ю, а й на українських гривнях. Існують незаперечні докази того, що жителі Ольвії (нині — Очаківський р-н Миколаївської обл.) знали текст поем Гомера. А потім військо Александра Македонського поширило грецьку мову та культуру від Африки до Індії (т. зв. еллінізація). Згодом Рим підкорив величезні території від Африки до вже згаданої Ольвії і від Британських островів до Палестини. Звісно, усі народи Римської імперії послуговувалися латиною. А потім, від 476 до 1453 р. (рік падіння Константинополя) у величезній Візантійській імперії, сусідці Київської Русі, панувала грецька мова. Та й тепер ми використовуємо два алфавіти: кирилицю (від греків Кирила і Мефодія) і латину, якою, наприклад, виписують лікарські рецепти. Існує багато латиномовних афоризмів: «nota bеnе» («занотуй добре»); «Veni, vidi, vici» («Прийшов, побачив, переміг» — вислів Цезаря) та ін.

Карл Великий Каролінг (той самий, що став прообразом Карла із "Пісні про Роланда") організував у Ахені т. зв. Академію, де вивчалися античні літературні твори, а деякі члени цієї "Академії" обрали собі за псевдоніми імена античних письменників. Так, Алкуїн став "Флак-ком" (тобто Горацієм, від повного імені римського поета - "Квінт-Горацій Ф л а к к"), Ангільберт - "Гомером". Згодом цей період західноєвропейської історії отримав назву "каролінгского відродження".

Довершена лірика "співців кохання ", провансальских трубадурів (Джауфре Рюделя та ін.) сформувалася під сильним впливом творчості римлянина Овідія, якого вони вважали своїм кумиром.

Як не можна уявити Середньовіччя лицарського роману, так і лицарського роману не можна уявити без ремінісценцій і алюзій з Античності (наприклад, Олександр Македонський є головним героєм, а кохання Енея і Дідони стало сюжетом багатьох творів цього жанру).

Антична література вабила і вабить до себе високими гуманістичними ідеалами, героїзмом, красою слова, вишуканістю форми. Вона - вічне цілюще,  життєдайне джерело, певною мірою норма і приклад - еталон прекрасного, животворна сила, яка, будучи творчо засвоєна на національному грунті, завжди допомагала і допомагатиме нам будувати культуру сучасну і прийдешню. Література є відображенням людського життя. Появившись, вона в свою чергу діє в тому чи іншому напрямку на життя народу. Отже, щоб зрозуміти античну літературу, необхідно знати і розуміти життя тих народів, які її створили. Ці народи - древні греки і древні римлян.

Завдяки античній культурі і літературі в ХІV ст. почалася нова культурна епоха в Західній Європі - доба Відродження. Це було відродження інтересу до античності і первісного християнства. Сама назва означає "відродження античності". Виходячи з античного захоплення людиною, її красою, її здібностями, з християнського людинолюбства і віри і здатність до безмежного духовного збагачення і вдосконалення, гуманісти доби Відродження створили новий світогляд, який пролягає і утверджує людину як найдосконаліший, витвір Господа і природи, утверджує право людини на земне щастя і радощі, право досліджувати світ, розкривати його таємниці, право на вільну думку і пошук. Під впливом античної літератури в Європі виникають нові національні літератури, що користуються уже не тільки латинською, а й живими національними мовами. Ці літератури запозичують з античної літератури та історії сюжети для своїх творів, поетичні образи, багатство поетичних фігур і тропів. Наприклад, Вільям Шекспір написав на сюжети античної історії міфології та літератури поеми "Лукреція" та "Венера і Адоніс", драми "Антоній і Клеопатра", "Коріолон". В інших творах Шекспіра часто зустрічаємо античні імена персонажів, образи з міфології та історії. Антична література покликала до життя такі художні напрями, як класицизм та просвітницький класицизм, для представників, яких антична література була взірцевою класикою, станом прекрасного. Французькі драматурги Корнель Мольєр переробляли твори Еврипіда і Пловта, використовували міфологічні сюжети, античні образи. Орієнтуючись на поетику Аристотеля і Горація, Нікола Буало виклав основні естетичні принципи і закони класицизму у віршованому трактаті "Мистецтво поетичне", який мав велике значення для розвитку європейських літератур.

За час свого існування антична греко-римська і християнська літератури виробили неоціненні скарби, невмирущі духовні вартості, що лягли в основу всієї європейської культури і літератури. Прагнучи до широкого охоплення реального життя. відображаючи розмаїття соціально-історичної дійсності, змальовуючи людину в усій складності її зв'язків з природою та суспільством, грецька, римська та християнська літератури античності поставили проблеми, які залишаються і сьогодні вагомими і актуальними, не втрачають свого загальнолюдського значення. Ці літератури відкрили для людства невмирущі етичні цінності: добра, людяність і милосердя, любов до батьківщини, готовність до подвигу і самопожертви, мужність і незламність у боротьбі, велику віру в людину, в її безмежні здібності, її потяг до добра і здатність до вдосконалення, віру в силу поетичного слова, пісні, мистецтва. В античній літературі знаходимо багато прикладів величі людського духу, поетизації високих людських чеснот. Саме в цих вічних  моральних, етичних вартостях і в боротьбі за високодуховну, морально досконалу людину полягає історичне і моральне значення античних греко римської і християнської літератури, це і є їх найціннішими скарбами.

Естетика античної літератури[ред.ред. код]

Міфологічність[ред.ред. код]

Вивчення античних літератур і потребує насамперед обізнаності з античною міфологією. В своїй первісній формі міфічні перекази до нас не дійшли; ми обізнаємося з ними в художній обробці пізніших поетів. У грецькій літературі першу спробу систематизації переказів про богів зробив Гесіод (VIII вік до н.е.) в поемі "Теогонія" ("Походження богів"), що дійшли до нас у неповному вигляді. В кінці І віку до н.е. римський поет Овідій спробував на підставі, головно, грецьких джерел дати поетичний виклад усієї маси античних міфічних переказів у поемі "Метаморфози" ("Перетворення").

Для античної літератури, як і для кожної літератури, що бере свій початок від родового суспільства, характерні специфічні риси, що різко відрізняють її від сучасного мистецтва і певною мірою ускладнюють розуміння. Персонажі античних міфів повністю олюднені, а міфотворчість розвивається головним чином у формі розповідей про героїв. Богам відведена центральна роль лише в деяких спеціальних видах міфів — космогоніях — міфах про походження світу, та теогоніях — міфах про походження богів. Ще однією особливістю античної міфології є те, що міфи позбавлені розумування. Разом з тим і примітивніші форми міфологічних уявлень не вмирали, переходячи у фольклорні жанри — казки чи байки.

Найдавніші форми літератури пов'язані з міфом, магією, релігійним культом, ритуалом. Пережитки цього зв'язку можна спостерігати в літературі античності аж до часів її занепаду.

У грецькій мові існує три слова для позначення поняття "слово" -"епос", "логос" й "мютосміф". Епос - слово вимовлене, мова, оповідання. Логос - слово в науковій, діловій мові, риториці. Мютос - слово-узагальнення. Тобто міф - це узагальнення в слові почуттєвого сприйняття життя.

Не існує єдиного визначення міфу, тому що це дуже ємне утворення. Лосєв і Тахо-Годі дають філософське визначення. Але є й неправильні визначення. Міф - це не жанр, а форма думки. На цю сторону міфу вперше звернув увагу Фрідріх Вільгельм Шеллінг. Він говорить про те, що міфологія є передумовою як грецького, так і світового мистецтва.

У всіх своя мова й своя міфологія, виходить, міфологія пов'язана зі словом - таку думку розвиває Потебня. Міфологію не можна пригадати спеціально - її створює народ на певній стадії свого розвитку. Тому міфологічні сюжети й схожі, адже вони пов'язані з певними етапами світогляду. Міфологію не можна скасувати декретом. Саме Шеллінг заговорив про нову міфологію - вона постійно міняється. Новий час міфологізує на ґрунті історії, політики, соціальних подій.

У родовому суспільстві міфологія є універсальною, єдиною і єдиною нерозчленованою формою суспільної свідомості, що відбиває дійсність чуттєво-конкретних і персоніфікованих образів.

Дуже довго міфологія залишається єдиною формою суспільної свідомості. Потім з'являється  релігія, мистецтво, політика, наука. Сутність грецької міфології зрозуміла тільки за урахування особливостей первіснообщинного ладу греків. Греки сприймали світ як одну велику родову громаду, спочатку матріархальну, потім патріархальну. Тому в них і не виникає ніяких моральних сумнівів, коли вони чують міф про Гефеста - коли слабку дитину скидають зі скелі.

Алегорія відрізняється від міфу тим, що в алегорії означуване не дорівнює означнику, а в міфі дорівнює.

Міф не релігія, тому що він з'явився до поділу віри й знання. Кожна релігія встановлює культ (дистанція між богом і людиною). Це не казка, тому що казка - це завжди свідомий вимисел, її складають, але не вірять. Міф набагато древніший. Казка часто використовує міфологічне світосприймання. У казці багато чарівного, умовне місце дії, а в міфі все конкретно. Це не філософія, тому що філософія завжди прагне пояснити, вивести певну закономірність, а в міфі все сприймається як безпосередня даність - запам'ятати, а не пояснити.

Періодизація античної літератури. Основними історичними етапами літературного розвитку античного суспільства вважаються такі періоди:

  1. Архаїчний;
  2. Класичний (рання класика, висока класика, пізня класика);

3 ) елліністичний, або елліно-римський.

Періодизація грецької літератури:

  1. Література доби родового ладу та його розпаду (від прадавніх часів до VIII ст. до н. е.). Архаїка. Усна народна творчість. Героїчний і дидактичний епос.
  2. Література періоду становлення полісної системи (VII - VI ст. до н. е.). Рання класика. Лірика.

3 ) Література розквіту і кризи полісної системи (V - середина IV ст. до н. е.). Класика. Трагедія. Комедія. Проза.

4) Елліністична література. Проза елліністичного періоду (друга половина IV - середина I ст. до н. е.). Новоаттична комедія. Александрійська поезія.

Періодизація римської літератури:

  1. Література епохи царів та становлення республіки (VIII - V ст. до н. е.). Архаїка. Усна народна творчість.
  2. Література періоду розквіту та кризи республіки (ІІІ ст. -3 0 р. до н. е.). Докласичний і класичний періоди. Комедія. Лірика. Прозаїчні твори.

3 ) Література періоду імперії (3 0 р. до н. е. - V ст. н. е.). Класичний та післякласичний періоди: література становлення імперії - принципат Августа (3 0 р. до н. е. - 14 р. н. е.), література ранньої (І - ІІ ст. н.е.) і пізньої (ІІІ - V ст. н. е.) імперії. Епос. Лірика. Басня. Трагедія. Роман. Епіграма. Сатира.

Провідні риси античної літератури:

  1. Змістовність: широке охоплення дійсності, зображення людини у розмаїтті її життєвих проявів.
  2. Життєвість відтворення: література античного суспільства лише зрідка - вже в епоху його занепаду - була відірваною від життя.

3 ) Політична актуальність: роздуми над актуальними політичними проблемами, активне втручання літератури в політику.

  1. Антична художня творчість ніколи не поривала зі своїми народними, фольклорними витоками. Образи та сюжети міфа й обрядових ігор, драматичні та словесні фольклорні форми відіграють провідну роль в античній літературі на всіх етапах її розвитку.
  2. Антична література виробила великий арсенал розмаїтих художніх форм та стилістичних засобів. У грецькій та римській літературі вже наявні майже всі жанри літератури Нового часу.

Публічність[ред.ред. код]

Античній літературі притаманні публічні форми побутування. Її найвищий розквіт припадає на докнижну епоху. Тому назва «література» щодо неї застосовується з певним елементом історичної умовності. Проте саме ця обставина зумовила традицію включати в літературну царину також здобутки театру. Лише наприкінці античності з'являється такий «книжний» жанр, як роман, призначений для персонального читання. Тоді ж закладаються перші традиції оформлення книжки (спочатку у вигляді сувою, а потім зшитка), включаючи ілюстрації.

Музичність[ред.ред. код]

Антична література була тісно пов'язана з музикою, що у першоджерелах, безумовно, може бути пояснено через зв'язок з магією і релігійним культом. Гомерові поеми та інші епічні твори співалися мелодійним речитативом у супроводі музичних інструментів і простих ритмічних рухів. Постановки трагедій і комедій в афінських театрах оформляли як розкішні «оперні» вистави. Ліричні вірші співалися авторами, які таким чином виступали одночасно ще й як композитори і співці. На жаль, від усієї античної музики до нас дійшло кілька роз'єднаних фрагментів. Уявлення про пізню античну музику може дати григоріанський хорал (спів).

Віршованість[ред.ред. код]

Певним зв'язком з магією можна пояснити надзвичайну поширеність віршової форми, яка буквально панувала у всій античній літературі. Епос виробив традиційний неквапливий розмір гекзаметр, великою ритмічною різноманітністю відзначалися ліричні вірші, трагедії і комедії також писалися віршами. Навіть полководці й законодавці у Греції могли звертатися до народу з промовами у віршовій формі. Рими античність не знала. Наприкінці античності виникає «роман» як зразок прозового жанру.

Традиційність[ред.ред. код]

Традиційність античної літератури була наслідком загальної уповільненості розвитку тогочасного суспільства. Найбільш новаторською епохою античної літератури, коли склались усі основні античні жанри, був час соціально-економічного піднесення 6-5 століття до н.е. В інші століття зміни не відчувались, або сприймались як виродження і занепад: епоха становлення полісного ладу сумувала за общинно-родовою (звідси гомерівський епос, створений як розгорнена ідеалізація «героїчних» часів), а доба великих держав — за добою полісною (звідси — ідеалізація героїв раннього Риму у Тіта Лівія, ідеалізація «борців з свободу» Демосфена і Ціцерона у добу Імперії).

Система літератури здавалась незмінною, і поети наступних поколінь намагались йти шляхом попередніх. У кожного жанру був основоположник, що дав його досконалий зразок: Гомер — для епосу, Архілох — для ямбу, Піндар або Анакреонт — для відповідних ліричних жанрів, Есхіл, Софокл та Евріпід — для трагедії тощо. Ступінь досконалості кожного нового твору чи письменника визначалась ступенем наближення до цих зразків.

Жанровість[ред.ред. код]

З традиційності випливає і сувора система жанрів античної літератури, що була перейнята і подальшою європейською літературою і літературознавством. Жанри були чіткими і стійкими. Античне літературне мислення було жанровим: коли поет брався писати вірш, який би індивідуальний за змістом той не був, автор з самого початку знав до якого жанру твір буде належати і до якого давнього зразка прагнути.

Жанри поділялись на давніші й новіші (епос і трагедія — ідилія і сатира). Якщо жанр помітно змінювався у своєму історичному розвитку, то виділялись його давні, середні та нові форми (так поділялась на три етапи аттична комедія). Жанри розрізнялись на більш високі і нижчі: вищими вважались героїчний епос і трагедія. Шлях Вергілія від ідилії («Буколіки») через дидактичний епос («Георгіки») до героїчного епосу («Енеїда») явно усвідомлювався поетом та його сучасниками як шлях від «нижчих» жанрів до «вищих». Кожен жанр мав свою традиційну тематику і топіку, зазвичай дуже нешироку.

Особливості стилю[ред.ред. код]

Система стилів у античній літературі повністю підпорядковувалась системі жанрів. Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до розмовного, високим — високий стиль, що формувався штучно. Засоби формування високого стилю були розроблені риторикою: серед них розрізнялись відбір слів, поєднання слів та стилістичні фігури (метафори, метонімії тощо). Наприклад, вчення про відбір слів рекомендувало уникати слів, які не вживались у попередніх зразках високих жанрів. Вчення про поєднання слів рекомендувало переставляти слова і членувати фрази для досягнення ритмічної благозвучності.

Світоглядні особливості[ред.ред. код]

Антична література зберігала тісний зв'язок зі світоглядними особливостями родового, полісного, державного життя і відображала їх. Грецька і частково римська література демонструють тісний зв'язок з релігією, філософією, політикою, мораллю, ораторським мистецтвом, судочинством, без якого їхнє існування в класичну добу втрачало весь свій сенс. У пору свого класичного розквіту вони були далекі від розважальності, лише наприкінці античності стали частиною дозвілля. Сучасна служба у християнській церкві успадкувала деякі особливості давньогрецької театральної вистави та релігійних містерій — цілком серйозний характер, присутність усіх членів громади і їхня символічна участь у дійстві, висока тематика, музичний супровід і видовищні ефекти, високоморальна мета духовного очищення (катарсису за Арістотелем) людини.

Ідейне наповнення та цінності[ред.ред. код]

Античний гуманізм[ред.ред. код]

Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської культури. Поширені у часи самої античності, вони на півтора тисячоліття зазнали гоніння в Європі, але потім повернулись. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки. Античність вважала вищим сенсом життя щастя на землі.

Піднесення земної краси[ред.ред. код]

Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

Філософія[ред.ред. код]

Греки створили основні поняття європейської філософії, зокрема започаткували філософію ідеалізму, а саму філософію розуміли як шлях до персонального духовного і фізичного удосконалення. Римляни розробили ідеал держави, наближений до сучасного, основні постулати права, що зберігають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили і апробували в політичному житті принципи демократії, республіки, сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.

Після занепаду античності встановлена нею цінність земного життя, людини і тілесної краси втратила своє значення на багато століть. У добу Відродження вони, у синтезі з християнською духовністю, стали основою нової європейської культури.

Відтоді антична тема ніколи не полишала європейське мистецтво, набувши, безперечно, нового розуміння і значення.

Етапи античної літератури[ред.ред. код]

Антична література пережила п'ять етапів.

Давньогрецька література[ред.ред. код]

Архаїка[ред.ред. код]

Період архаїки, або дописемний період, охоплює довгий ряд століть усної народної творчості та закінчується протягом першої третини I тисячоліття до н. е. і увінчується появою «Іліади» і «Одіссеї» Гомера (8-7 століття до н.е.). Розвиток літератури в цей час зосереджений на Іонійському узбережжі Малої Азії.

Класика[ред.ред. код]

Другий період античної літератури збігається зі становленням і розквітом грецького класичного рабовласництва (VII–IV ст. до н.е). Цей період зазвичай називається класичним. У зв'язку з розвитком внутрішнього світу особистості з'являються численні форми лірики і драми, а також багата прозаїчна література, що складається з творів грецьких філософів, істориків і ораторів.

Початковий етап періоду класики — рання класика характеризується розквітом ліричної поезії (Феогнід, Архілох, Солон, Семонід, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Алкман, Піндар, Вакхілід), центром якої стають острови Іонійської Греції (7-6 століття до н.е.).

Висока класика представлена жанрами трагедії (Есхіл, Софокл, Евріпід) і комедії (Арістофан), а також нелітературною прозою (історіографія — Геродот, Фукідід, Ксенофонт; філософія — Геракліт, Демокрит, Сократ, Платон, Арістотель; красномовство — Демосфен, Лісій, Ісократ). Її центром стають Афіни, що пов'язано з піднесенням міста після славетних перемог у греко-перських війнах. Класичні твори грецької літератури створені на аттичному діалекті (5 століття до н.е.).

Пізня класика представлена творами філософії, історіософії, театр же втрачає своє значення після поразки Афін у Пелопоннеській війні зі Спартою (4 століття до н.е.).

Еллінізм[ред.ред. код]

Третій період античної літератури, зазвичай іменований елліністичним, виникає на новому щаблі античного рабовласництва, а саме великого рабовласництва. Замість невеликих міст-держав класичного періоду, так званих полісів, виникають величезні військово-монархічні організації, а разом з тим з'являється і велика диференціація суб'єктивного життя людини, різка відмінність від простоти, безпосередності і строгості класичного періоду. Внаслідок цього елліністичний період часто трактувався як деградація класичної літератури. Необхідно, однак, пам'ятати, що цей період тривав досить довго, аж до кінця античного світу, і володів специфікою, невідомою класиці. Отже, цей післякласичний період займає величезний проміжок часу — з III ст. до н. е. до V ст. н. е., в зв'язку з чим його можна розділити на ранній еллінізм (III ст. до н. е. — I ст. н. е.) і пізній еллінізм (I ст. н. е. — V ст. н . е.).

Початок цього культурно-історичного періоду пов'язаний з діяльністю Александра Македонського. У грецькій літературі відбувається процес кардинального оновлення жанрів, тематики і стилістики, зокрема виникає жанр прозового роману. Афіни на цей час втрачають культурну гегемонію, виникають нові численні центри елліністичної культури, у тому числі на території Північної Африки (3 століття до н.е. — 1 століття н. е.). Цей період позначений школою александрійської лірики (Каллімах, Феокріт, Аполлоній) та творчістю Менандра.

До цього третього періоду античної літератури належить і римська література, тому його частину і називають елліністичних-римським періодом.

[ред.ред. код]

Давньоримська література[ред.ред. код]

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Давньоримська література.

Час Риму[ред.ред. код]

У цей період на арену літературного розвитку виходить молодий Рим. В його літературі вирізняють:

Перехід до середньовіччя[ред.ред. код]

У ці століття відбувається поступовий перехід до середньовіччя. Євангелія, створені у 1 столітті, знаменують повний світоглядний злам, провісник якісно нового світовідчуття і культури. З'являються описи діяльності святих та інших діячів церкви. Серед таких авторій були Євнапій, Коммодіан. Водночас в цей час творять Еліан, Оппіан, Авсоній, Клавдіан, Требеллій Полліон. В цей час творить останній письменник-енциклопедист античності Марціан Капелла.

У подальші століття латинська мова залишається мовою церкви. На варварських землях, що належали Західній Римській імперії, латинська мова суттєво впливає на формування молодих національних мов: так званих романських — італійської, французької, іспанської, румунської та ін. і значно менше германських — англійської, німецької та ін., які успадковують від латини написання літер (латиницю). На цих землях поширюється вплив римо-католицької церкви. Останній поетом цієї епохи був Коріпп.

Античність і Україна[ред.ред. код]

На стародавніх землях України, які були колонізовані греками й римлянами починаючи з 7 століття до н.е. (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та інші міста Північного Середземномор'я), зафіксовано окремі пам'ятки античної писемності й науки.

Слов'янські землі опинилися переважно під культурним впливом Візантії (що успадкувала землі Східної Римської імперії), зокрема перейняли у неї православне християнство та написання літер відповідно до грецького алфавіту. Антагонізм між Візантією і молодими варварськими державами латинського походження перейшов у середні віки, зумовивши неповторність подальшого культурно-історичного розвитку цих двох ареалів: західного і східного.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Гаспаров М.Л. Литература европейской античности: Введение // История мировой литературы в 9 томах: Том 1. — М.: Наука, 1983. — 584 с. — С.: 303–311.
  • Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література від античності до початку XIX століття. — К.: Академія, 2004. — 360 с. — С.: 12-16.
  • Ковбасенко Ю.І. ,Ковбасенко Л.В. Зарубіжна література 8 клас.-К.:Грамота,2008.-385 с.- С.: 19.

Рекомендована література[ред.ред. код]

  • Антична література / За редакцією А. А. Тахо-Годі; переклад з російської. — К., 1976.
  • Антична література: Довідник / За редакцією С. В. Семчинського. — К., 1993.
  • Антична література: Хрестоматія / Упорядник О. І. Білецький. — К., 1936; 1968.
  • Кун М.А. Легенди та міфи стародавньої Греції / Переклад з російської. — К., 1967.
  • Парандовський Я. Міфологія / Переклад з польської. — К., 1977.
  • Пащенко В. І., Пащенко Н.І. Антична література. — К.: Либідь, 2001. — 718 с.
  • Підлісна Г.Н. Світ античної літератури. — К., 1992.
  • Словник античної міфології / Укладачі І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів. — К., 1989.
  • Содомора А. Жива античність. — К., 1983.
  • Тронський І.М. Історія античної літератури / Переклад з російської. — К., 1959.