Антоній (Храповицький)

Митрополит Антоній (в миру Олексій Павлович Храповицький; 17 (29) березня 1863, село Ватагіно, Крестецький повіт, Новгородська губернія — 10 серпня 1936, Бєлград, Югославія)  - митрополит РПЦ. Єпископ (1902-1906), архієпископ Волинський (1906) і Житомирський (1914), священоархімандрит Почаївської лаври; архієпископ (1914—1918) Харківський і Охтирський, з 30 травня 1918 - митрополит Київський і Галицький.

Відомий гострими виступами проти українського національного руху, у 1917-1918 роках активно боровся з прихильниками української автокефалії.

Після Громадянської війни, першоієрарх і перший за часом голова Архієрейського синоду Російської Православної Церкви закордоном. Богослов, філософ.

Біографія

Дитинство і юність

Народився в Новгородській губернії.

Батько - Павло Павлович Храповицький - новгородський поміщик, генерал, належав до роду Храповицьких, московських дворян, що згадуються з 1676 року. Мати - Наталія Петрівна Веригіна - дочка українського поміщика Харківської губернії. Сім’я мала 4-х синів; Олексій був третім.

Після переїзду родини в Санкт-Петербург Олексій почав брати участь в архієрейських богослужіннях в якості жезлоносця і книготримача.

В дев'ять років Олексія, всупереч його бажанню вчитися в духовному училищі, віддали в 5-у СПб гімназію, що на набережній Катерининського каналу. Гімназія мала репутацію однієї з найсуворіших у столиці.

Гімназичні роки Олексія Храповицького припали на кінець царювання Олександра II. Глибоке враження на юного Храповицького справила промова Івана Аксакова після вбивства Імператора на передсмертні слова його: «Додому, додому!». У промові містилося засудження як Санкт-Петербурга, так і всієї постпетровської Росії; Аксаков закликав російських государів повернутися в споконвічну столицю.

Відвідував лекції Володимира Соловйова, а також публічні виступи Федора Достоєвського, яким захоплювався як знавцем людської душі. Пізніше в Росії і російській еміграції була поширена думка, що Альоша Карамазов у романі Достоєвського був написаний з юного Храповицького, але, за твердженням останнього , вони не були особисто знайомі.

У 5-му класі гімназії написав службу святим Кирилу і Мефодію, яка згодом, в 1887 році, була схвалена Синодом для богослужбового вжитку і увійшла до складу додаткової Мінеї.

З дитинства був гарячим поборником відновлення патріаршества в Російській Церкві, глибоко шанував Патріарха Нікона, вважаючи його «найбільшим людиною російської історії за останні 200-300 років, а може бути і всієї російської історії».

В 1881 році, після закінчення гімназії, витримав вступні іспити в Санкт-Петербурзьку духовну академію; вступ сина дворянина, що закінчив гімназію, в Духовну академію було тоді кроком дуже незвичайним, бо туди йшли переважно випускники семінарій, тобто діти духовенства.

Коли Храповицький був на четвертому курсі, інспектром Академії був призначений архімандрит Антоній (Вадковський). Найближчими друзями Олексія Храповицького були Михайло Грибановський (згодом єпископ Таврійський) і студент Іван Страгородський (згодом, з 1943 року, Патріарх Московський і всієї Русі).

Чернецтво; початок служіння

1885 - закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію. Через 4 дні після закінчення курсу, 18 травня 1885, 22-х років, прийняв постриг в академічній церкві; був наречений Антонієм на честь прп. Антонія Римлянина, Новгородського чудотворця (пам'ять - 3 серпня). Рукоположений у сан ієромонаха.

Після закінчення Академії в 1885 році був залишений при ній професорським стипендіатом.

1886 - викладач гомілетики, літургії і каноніки в Холмській духовній семінарії.

1887 - доцент Петербурзької Духовної Академії по кафедрі Святого Письма Старого Завіту.

1888 - присвоєно ступінь магістра богослов'я після захисту дисертації на тему: «Психологічні дані на користь свободи волі та моральної відповідальності». У цьому ж році затверджений в званні доцента Академії.

В 1889 році призначений інспектором Петербурзької Духовної Академії

В 1890 року зведений в сан архімандрита.

З 1890 року - ректор Московської духовної академії.

З 1894 року - ректор Казанської духовної академії (до 1900).

Єпископське служіння до революції 1917 року

Єпископ Чебоксарський Антоній (А. П. Храповицький) (фото з журналу «Діяч» за Грудень 1898 р.)

7 вересня 1897 року хіротонізований на єпископа Чебоксарского, вікарія Казанської єпархії.

1 березня 1899 року, у зв'язку відкриттям в Казані другого вікаріатства, призначено єпископом Чистопольським, першим вікарієм Казанської єпархії, із збереженням посади ректора.

14 липня 1900 року Височайше затверджена доповідь Синоду про буття йому єпископом Уфимським і Мензелінським (самостійна єпархіальна кафедра в Уфі) ; 17 серпня обраний почесним членом Казанської духовної академії.

27 квітня 1902 року переведений на Волинську кафедру (єпархіальний центр в Житомирі) єпископом Волинським і Житомирським, священноархімандритом Почаївської Успенської лаври.

В 1905 році - один з організаторів Союзу російського народу; очолював його Волинське відділення. Під час перших єврейських погромів він виступив з украй різким засудженням насильства. Так, в прочитаній в Житомирі проповіді, присвяченій кишинівському погрому, він порівняв його учасників з Іудою і дикунами-канібалами .

Був почесним членом «Казанського Товариства Тверезості" і Казанського відділу Російських зборів. Він став першим архієреєм-членом Російських зборів.

22 квітня 1906 року обраний членом Держради від чорного духовенства, перебував у групі правих. 13 січня 1907 року склав із себе повноваження члена Держради.

У березні - грудні 1906 року був членом Передсоборної присутності при Святішому Синоді, де головував у VI відділі «У справах віри: про єдиновір'я, старообрядництво та інші питання віри».

6 травня 1906 був зведений в сан архієпископа.

У березні - квітні 1908 року керував Височайше призначеною ревізією Київської Духовної Академії, що призвела до звільнення її ректора - єпископа Платона (Рождественського), що зумовило згодом неприязні відносини двох ієрархів в еміграції. За пізнішою думкою протоієрея Георгія Флоровського, ревізія «не була неупередженою, особливо в Київській академії» "

У липні 1908 року головував на 4-му Всеросійському місіонерському з'їзді в Києві.

У 1911 році видав 2-е зібрання своїх праць і 14 червня того ж року радою Казанської академії був удостоєний ступеня доктора богослов'я (затверджений в званні Святійшим Синодом 15 липня). Нагороджений діамантовим хрестом для носіння на клобуку.

У 1912 році головував на 1-му Всеросійському единовірському з'їзді; виступав із засудженням імяславія як єресі.

У 1912 році призначений членом Святійшого Синоду із залишенням на Волинській кафедрі; обер-прокурор В. К. Саблер запропонував його кандидатуру на заміщення СПб кафедри, але пропозиція не була прийнята імператором.

У 1912-1913 роках брав участь у роботі Предсоборної наради.

У лютому 1913 року знаходився в Петербурзі, беручи участь в святкуванні 300-річчя Дому Романових, зокрема, 21 лютого співслужив Антиохійському Патріарху Григорію IV, який очолив урочисту літургію в Казанському соборі (Архієпископ Антоній був ініціатором запрошення Патріарха Григорія на торжества). За кілька днів до початку ювілейних урочистостей, за його дорученням, з дозволу імператора , в Петербург з Житомира була привезена Почаївська ікона Божої Матері (знаходилася тимчасово в Житомирі через загрозу війни)

14 травня 1914 року призначений архієпископом Харківським і Охтирським.

Під час зайняття російською армією Східної Галичини відвідував край для насадження православ'я (вересень 1914 — червень 1915).

1 травня 1917 року, після падіння монархії, звільнений на спокій через невдоволення ним з боку нової влади і частини духовенства єпархії, з призначенням місця проживання в Валаамському монастирі, де написав твір Догмат спокутування, що викликав згодом гостру критику богословського характеру. Був обраний на Всеросійський Помісний Собор (відкрився 15 серпня) від ченців, але брав участь як єпархіальний архієрей, оскільки в серпні був знову обраний на єпархіальних зборах у Харкові на колишню кафедру (обрання затверджено 16 серпня).

У період 1917-1920

З серпня 1917 - учасник Помісного собору 1917-1918 років, пізніше член Ради Помісного собору і перший (за кількістю голосів: отримав 101 голос) з трьох кандидатів на патріарший престол. 18 жовтня 1917 виголосив на Соборі промову на користь відновлення патріаршества в Російській Церкві, яка справила велике враження.

5 листопада 1917, відразу після обрання на патріарший престол через жеребкування митрополита Московського Тихона (Белавіна), прибув з іншими архієреями-членами Собору в Троїцьке подвір'я (резиденцію Московського митрополита), де привітав останнього від імені Собору. У відповідь, наречений Патріарх, подякувавши всім архієреїв, звернувся особисто до архієпископа Антонія, сказавши, зокрема: «Пригадаймо, як у роки нашого навчання в академії блаженної пам'яті наставники наші преосвященні Антоній та Михайло і Ви, нині живий владика Антоній, в бесідах, і часто після вечірньої молитви говорили студентам про відновлення патріаршества. Владика Антоній паче інших потрудився в цім ділі і ми свідки цього. Проспіваємо йому многая літа.»

28 листопада 1917 - митрополит Харківський. Відомий гострими виступами проти українського національного руху.

19 травня (30 травня) 1918 обраний митрополитом Київським і Галицьким, вибори відбулися супереч бажанню гетьмана П. Скоропадського та його уряду. Однак 21 червня 1918 гетьман Павло Скоропадський офіційно визнав обрання Антонія (Храповицького) главою Київської митрополії. В липні обраний головою Всеукраїнського церковного собору.

У грудні 1918 Директорія УНР усунула митрополита з єпархії за антиукраїнську діяльність. Був вивезений до Бучацького монастиря оо. Василіян, а потім - у католицький монастир в Белянах, під Краковом. Звільнили його через півроку представники французької місії.

Після захоплення Києва більшовиками владика Антоній оселився в Катеринодарі. Там він прийняв нове своє призначення - З травня 1919 року фактично очолював Вище Церковне Управління Півдня Росії на територіях, підконтрольних білому руху.

В еміграції

В березні 1920 року з Новоросійська разом з військами Денікіна залишив країну і на човні дістався до Греції, прибувши в Афіни, звідки перебрався на Афон, де планував залишитися, але пробув близько 5 місяців.

У вересні 1920 був викликаний Врангелем в Крим, звідки 6 / 19 листопада 1920 евакуювався разом з його армією та іншими біженцями в Константинополь.

У лютому 1921 переїжджає в Сербію, де в листопаді - грудні 1921 провів Перший Закордонний («Карловацький») Собор.

Від листопада 1920 — в еміграції. Очолив закордонне російське церковне правління у місті Сремські-Карловці в Сербії.

1920 року Константинопольський Патріарх Григорій VII легалізував створене емігрантами Тимчасове Вище Російське Церковне Управління за кордоном під керівництвом митрополита Антонія. Це Управління потім самовільно перебралося до Сербії в м. Сремські Карловці, де у 1921 р. організувало 1-й Всезакордонний російська церковний з'їзд, перейменуватися в собор.

На 1-му Карловацькому соборі в грудні 1921 обраний головою Вищого російського церковного управління за кордоном, який після проголошення Декларації митрополита Сергія 1927 остаточно відокремилося від Московського патріархату. Керував РПЦ за кордоном до своєї смерті.

До своєї смерті в 1936 очолював Російську Православну Церкву закордоном. Був затятим опозиціонером митрополита Сергія (Страгородського) і очолюваного ним де-факто Тимчасового Патріаршого Синоду в Москві, що знаходився під повним контролем керівництва СРСР. 22 червня 1934 року Московська Патріархія заборонила митрополита Антонія і іже з ним в священнослужінні.

До кінця життя залишався переконаним монархістом. Архімандрит Кипріан (Керн) писав про його політичні погляди: "Цар і монархія для митрополита саме і не були питаннями політичними, а суто релігійними. Він і не зіставляв і не міг зіставляти монархію з іншими видами державного устрою, бо все інше було політичне, людське, державно-правове, а монархія спочивала на біблійній теократії, на священноначалії. Тому-то політика і була йому чужа. Цар був релігійно виправданий, а ідеологію конституційного лібералізму, кадетської партії, республіки ніяк не можна було релігійно канонізувати. Звідси і відомий Антонієвській афоризм: «Терпіти не можу слів, закінчуються на "уція": конституція, революція, проституція ...»."

УВідозві до православних руських людей 13 вересня 1929 року визнав Великого Князя Кирила Володимировича імператором з 1924 року, хоча раніше визнавав «Верховним Вождем» Великого Князя Миколу Миколайовича.

Тепло ставився до вихованого при російською Дворі югославського короля Александра I Карагеоргиевіча, якого у свій час навіть розглядали в РПЦЗ як можливого претендента на російський престол. Вітав повернення на престол в 1935 році грецького короля Георга II, що знаходився до того у вигнанні, написавши, що бачить у цьому «другий і третій крок до повернення славного минулого і великого майбутнього Православної Імперії», про створення якої він мріяв.

В 1920-ті у своїх посланнях неодноразово висловлював думку про те, що за більшовицьким режимом в Росії стоять євреї; так, у своєму посланні від 12/25 вересня 1929 року в зв'язку з подіями на Китайсько-Східній залізниці писав: «<...> ми від імені Св. Церкви, від імені Христового молимо вас, отці, брати і сестри у Христі, піднятися з того далекого краю нашої батьківщини по цей і навіть по той бік китайського кордону, повстати проти ворогів нашої батьківщини, проти злих безбожних і керівних оними хрістоненавистників-іудеїв, саме тих, які стоять за спиною нерозумних більшовиків <...>»

В останні роки свого життя митрополит Антоній не міг вставати і ходити.

Похований на Новому кладовищі Белграда, в склепі Іверської каплиці.

Спогади сучасників. Оцінки

У 1905 році Храповицький так відповідав А. Г. Булигіну (із записок Д. Н. Любимова): «Владика зазначав зі скорботою розпочату боротьбу з самодержавством і попереджав, що в цій боротьбі російський народ буде поневолений ворогом усіх дорогих і священних устоїв тисячолітнього життя Росії ... Росія розпадеться на частини». «Тоді- згадує Д. Н. Любимов, -це здавалося крайнім перебільшенням».

Деякі вбачали в його поглядах папоцезаризм. Так, Павло Флоренський писав у своїй праці, складеному в 1908-1918 роках: «У церковних колах, які вважають себе правилами благочестя і стовпами канонічної коректності, з деяких пір стараннями головним чином архієпископа Антонія (Храповицького) стала культивуватися думка про безумовну необхідність необмеженої церковної влади і схильність до світської влади так чи інакше колективної, наприклад обмеженої колективно виробленою конституцією або рішеннями того чи іншого представницького органу."

Полеміку і критику викликали (в основному в еміграції) його богослов'я і особливо сотеріологічні погляди: прот. Іоанн Мейєндорф, вважав вчення Антонія про спокуту «явно несумісним з православним розумінням»; прот. Георгій Флоровський називав загальний напрямок його богословської думки «моралістичним психологізмом», відзначаючи, що Антонія не цікавлять онтологічні підстави його вчення, його відповідність догматам Халкідонського Собору про 2 природи Христа і VI Собору про 2 волі .

Основні праці

• «Психологические данные в пользу свободы воли и нравственной ответственности» (СПб., 1887; 2 изд. ib., 1888, магист. диссерт.);
• «Превосходство православия над учением папизма в его изложении Вл. Соловьёвым» (СПб., 1890);
• «Беседы о превосходстве православного понимания Евангелия сравнительно с учением Л. Толстого» (изд. 2, СПб., 1891);
• «Нравственная идея догмата Пресв. Троицы» (изд. 2, Казань, 1898);
• «Из чтений по пастырскому богословию» (Казань, 1896);
• «Лекции по пастырскому богословию» (ib., 1900);
• «Возможна ли нравственная жизнь без христианской религии» (Казань, 1897);
• «Значение молитвы для пастыря церкви» (ib., 1897).
• «Полное собрание сочинений» (издано в 1900, Казань)
• Автор новой службы Иову Почаевскому и составитель службы Почаевской иконе.
• «Догмат Искупления» (1917);
• «Опыт Христианского Православного Катехизиса» (Сремски-Карловци, 1924);

Джерела

• Стаття на сайті Інституту історії України Національної академії наук України
• [1]

Література

• Б. Мельничук. Антоній // Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004—2010. — ISBN 966-528-197-6, том 1, 2004.
• Епископ Никон (Рклицкий). Жизнеописание блаженнейшего Антония, митрополита Киевского и Галицкого. Т. 1- 7. — Нью-Йорк, 1956—1961.
• Любимов Д. Н. События и люди (1902—1906) // РГАЛИ. Ф.1447. Оп.1. Д.39. Л.298
• Преосвященный Антоний (Обстоятельный разбор Полного собрания сочинений всех трёх томов) / Е. П. Б-в. Петрозаводск, 1900.
• Письма о русском богословии. Отличительные особенности богословствования Преосв. Антония (Храповицкого). Прав. Собес. 1905. Ноябрь. С. 545.
• Э. О. проф. В. Никольского и проф. Павла Пономарёва. О богословских трудах Высокопреосв. Антония, архп. Волынского и Житомирского. Профессора рекомендуют Совету Академии удостоения автора степени доктора богословия. Прав. Собеседник. 1913, октябрь, с. 49-85.
• Критика. Провал хвалёного православия. Статья проф. Милоша Парфента (Сербия). Вестн. Св. Син. Пр. Р. Ц. 1927. № 3(16). С. 15-19.
• Пастырь добрый. (Краткое изложение сочинений о Пастырском богословии). Светлой памяти блаж. Антония, митр. Киевского и Галицкого (Храповицкого). В. М. Владимиров. 1938. С. 28.
• архимандрит Киприан (Керн). Восхождение к Фаворскому свету. М.: Сретенский монастырь, 2007.