Антіохійський патріархат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Патріархат Антіохійскій - одна з найдавніших християнських церков. Главої церкви є Патріарх.

Церква бере свій початок від апостольських часів. Ця єпархія є однією з небагатьох, яка імена своїх єпископів зберегла від самого початку. Сьогодні п'ять церков користуються титулом патріарха Антіохійського: Сирійська православна церква, Сирійська католицька церква, Грецька православна церква Антіохії, Мелькітська греко-католицька Церква та Маронітська церква, а історично, там також був Латинський Патріарх Антіохійський.

Відповідно до церковного переказу, цей древній патріархат був заснований Апостолом Петром. Патріархальна спадкоємність була оскаржена в момент Мелетіянського розколу 362 року і ще раз після Халкідонського Собору в 451 році.

Після Першого Хрестового походу католицька церква почала призначення Патріарха Антиохійського латинського обряду. У 18 столітті, наступність спорів у грецькій православній і сирійської православної церкви Антіохії призвело до фракцій з цих церков входять в спілкуванні з Римом під претендентів на патріаршество: Мелькітского греко-католицького патріарха Антіохійського та Сирійського католицького патріарха Антіохійського, відповідно.

Церкви Атхиохії[ред.ред. код]


Древня історія[ред.ред. код]

Антіохійська Церква була заснована ще самим апостолом Петром і саме тут послідовників Христа було вперше названо християнами (Діян. 11,26).

Частина християн древніх Антіохійського й Олександрійського Патріархатів прийняла постанови цього Собору (в яких, зокрема, було остаточно сформульовано догмат про повноту людської і божественної природи в Ісусі Христі), а інша частина вбачала у формулюваннях Халкедонського Собору відхід від богослов'я святого Кирила Олександрійського і не прийняла соборових формулювань, тому їх часто називають «дохалкедонськими». Задля збереження політичної і релігійної єдності держави імператор Візантійської імперії Маркіян намагався схилити «дохалкедонців» до прийняття соборових постанов, у тому числі й силовими методами. Водночас він всіляко підтримував ту частину християн, яка прийняла Халкедонський Собор, а це було переважно грекомовне населення міст, на відміну від сирійців та коптів. Таким чином на території Сирії і Єгипту християнська спільнота розділилась на дві паралельні церковні сім'ї: Церкви візантійської традиції, що були в єдності з Константинополем (Патріархат Антіохії і Патріархат Олександрії, які були встановлені на Нікейському Соборі 325 року, і Єрусалимський Патріархат, заснований на Халкедонському Соборі 451 року) та Сирійську (сучасні Сирія і Ливан) і Коптську (на території Єгипту) Церкву. Через підтримку «халкедонців» державною владою сирійці та копти почали називати їх «мелхітами», тобто «імператорськими». Сьогодні остаточно невідомо, відколи самі мелхіти почали використовувати це слово як самоназву для своєї Церкви та традиції.

Після мусульманського завоювання[ред.ред. код]

У VII столітті територія Антіохійського, Олександрійського і Єрусалимського Патріархатів була завойована арабами. «Дохалкедонські» християни, які зазнавали утисків від візантійського імператора, під час війни із завойовниками більше допомагали їм. Однак після завоювання і «дохалкедонці», і «мелхіти» цих Патріархатів стали переслідуваними меншинами під арабським пануванням. Візантійці відвоювали Антіохію у 968-969 роках, і саме на цей період (з 969 по 1085 роки) припадає етап найінтенсивнішого засвоєння мелхітами візантійського обряду та впровадження практик Константинопольської Церкви. У цей час також міцнішає зв'язок між Патріархатами Сходу й Константинопольським престолом, тому після розриву єдності (1054) між Римом і Константинополем Єрусалим, Антіохія і Олександрія залишаються головним чином на боці Константинополя. Хоча за примирення між греками та латинянами виступав тодішній Патріарх Антіохії Петро III (1053-1076?), то все ж Церкви Сходу перервали зв'язки із Римським Апостольським Престолом. Як зазначає у своїй праці з історії Мелхітської ГКЦ Екзарх Парижа єпископ Джозеф, розрив між мелхітами і римо-католиками посилився після завоювання хрестоносцями Сходу, а саме після того, як мелхітську ієрархію замінили латинськими Патріархами. Насильне підпорядкування місцевої Церкви латинській ієрархії, за словами Екзарха, спричинило подальше відчуження та повний розрив зв'язків Антіохії з Римом. Після відвоювання візантійцями Антіохії Мелхітська Церква остаточно уніфікувала свої традиції із Константинопольською Церквою, цілковито відкинувши древню сирійську традицію. Найбільшою мірою процес «візантинізації» відбувався в час патріаршества Теодора IV (Вальсамона), який очолював Антіохійську Церкву з 1189 до 1195 року. Крім того, з XII століття Патріархи Антіохії жили в Константинополі та звідти здійснювали свою владу.

Після чергового завоювання Палестини і Сирії, цього разу мамелюками, у 1268 році резиденцію Антіохійського Патріарха було повернено назад до Сирії, однак мамелюки не дозволили повернутись Патріарху в Антіохію. Відтоді й до сьогодні першопрестольним містом Мелхітської Церкви є Дамаск.

Після завоювання Дамаску Оттоманською імперією в 1516 році Антіохійський Патріарх підпорядковується Константинопольському Патріарху як єдиному главі християн в турецькій державі. З цього часу Олександрійська та Єрусалимська, як раніше Антіохійська Церква, були остаточно асимільовані візантійською традицією. Починаючи з 1543 року, їхні єпархії очолюють лише греки. Тільки в Антіохійській Церкві Патріархів обирали з-посеред місцевого кліру, а також багато очільників Антіохійського Патріархату намагались підтримувати зв'язки з Римським Апостольським Престолом.

Між Сходом і Заходом. Відновлення єдності з Римом[ред.ред. код]

У XVII та XVIII століттях на політичну арену Близького Сходу виходять Англія і Франція. Завдяки цьому свою місійну діяльність на території Антіохійського Патріархату розпочали латинські ордени Кармелітів, Єзуїтів та Капуцинів. До окремих місіонерських успіхів цих монахів слід зарахувати те, що до ідеї відновлення єдності з Римським Престолом схилилась частина єпископату та духовенства Патріархату.

Мелхітська Церква знову розділилась — група, яка виступала за відновлення єдності з Римом, зосередилась у Дамаску, а група противників — у місті Алеппо.

На початку XVIII століття кілька сирійських ієрархів намагались відновити єдність із Римом. Проте Патріарх Атанасій III (Даббас) перед своєю смертю 5 серпня 1724 року призначив наступником монаха-кипріота Сильвестра. Його підтримали Константинопольський Патріарх і антикатолицька група Антіохійського Патріархату. Однак опоненти 20 вересня цього ж року обрали главою Антіохійської Церкви Серафима Та-наса, який взяв собі монаше ім'я Кирило VI. Турецький султан визнав Патріархом Антіохії проконстантинопольського Сильвестра, натомість Кирило був змушений втікати у ліванський Сидон. А вже 13 серпня 1729 року Папа Бенедикт XIII визнав Кирила IV Патріархом Антіохії.

XIX-ХХ століття - час боротьби за автономію[ред.ред. код]

Визнання з боку турецької влади надійшло тільки 31 жовтня 1837 року, цього ж року Патріарха Максима III (Мазлума) було визнано главою Мелхітської Греко-Католицької Церкви — незалежної від будь-якої церковної влади в Османській імперії. Осідок Патріарха було перенесено назад з Сидона в Дамаск.

У 1838 році юрисдикція Патріарха поширилась також на території Олександрійського і Єрусалимського Патріархатів, що було відображено в титулі глави Церкви. Розквіт унійної Мелхітської Церкви припадає на час патріаршества Максима III. У цей період клір МГКЦ є найосвіченішим на всьому Близькому Сході. Крім покращення внутрішнього розвитку Церкви, Патріарх також доклав значних зусиль для врегулювання взаємин із Римською курією. Він намагався боронити Мелхітську Церкву від втручання Римської курії у її внутрішні справи. На жаль, ці дії провокували затяжні конфлікти з ватиканською адміністрацією.

Напруга в стосунках між керівництвом Мелхітської Церкви і Ватиканом тривала впродовж усього XIX століття. Усередині Антіохійського Патріархату зростало невдоволення через латинізацію богословського та богослужбового життя Церкви. Апогеєм конфлікту став І Ватиканський Собор (1868-1870). Мелхітський Патріарх Григорій II (Юсеф) покинув Рим напередодні голосування за догматичну Конституцію Pastor Aeternus, у якій йшлося про непомильність Римського Папи, а також його повну юридичну владу в усій Церкві. 8 лютого 1872 року Григорій II все ж підписав Конституцію, але під тиском та із застереженням наприкінці документа: «... зі збереженням всіх прав, привілеїв і прерогатив Східних Церков».

Див. також[ред.ред. код]

Лінки[ред.ред. код]