Астрід Ліндгрен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Астрід Ліндґрен)
Перейти до: навігація, пошук
Астрід Ліндгрен
Astrid Lindgren
Lindgren 1960.jpg
При народженні Астрід Анна Емілія Ерікссон
Дата народження 14 листопада 1907(1907-11-14)
Місце народження Віммербю, Швеція
Дата смерті 28 січня 2002(2002-01-28) (94 роки)
Місце смерті Стокгольм, Швеція
Національність шведка
Громадянство Швеція Швеція
Рід діяльності письменниця
Жанр дитяча література
Magnum opus: «Пеппі Довгапанчоха», «Карлсон, який живе на даху»
www.astridlindgren.se

А́стрід А́нна Емі́лія Лі́ндгрен (швед. Astrid Anna Emilia Lindgren, дівоче прізвище Ерікссон, швед. Ericsson; * 14 листопада 1907, Віммербю, Швеція — 28 січня 2002, Стокгольм, Швеція) — шведська дитяча письменниця, чиї книги перекладені більш ніж 85 мовами та видані більше ніж у 100 країнах. На сьогодні вона найбільш відома своїми творами «Карлсон, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоха».

Біографія[ред.ред. код]

Астрід Ерікссон народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Августа Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільськими справами на орендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Гуннар (1906–1974) та дві сестри — Стіна (1911–2002) й Інгегерд (1916–1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.

Як написала сама Ліндгрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім'ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндгрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгапанчоха до повісті про Ронні, доньку розбійника.

Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив'язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім'ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Август із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).

Астрід Ерікссон, 1924

Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926), не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. В Стокгольмі Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгагені.

Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгагені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі — в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаген.[1]

Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса додому та залишити на своїх батьків — до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі.

Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндгрен (1898–1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.

Астрід Ліндгрен померла у 94-літньому віці 2002 року.

Творчість[ред.ред. код]

Астрід Ліндгрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, — усі ці риси вона успадкувала від батька. Жарти, казки, історії, які вона чула від батька чи від друзів, лягли потім в основу її власних творів. А любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні у Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін прилучила Астрід до дивовижного хвилюючого світу, в який можна було потрапляти, читаючи казки. Вразлива Астрід була приголомшена цим відкриттям, а пізніше і сама опанувала магію слова. Вдома її розповіді любили слухати не тільки брат і сестри, а й сусідські діти, з якими вона завше приятелювала. Не були до них байдужі й дорослі. Її здібності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «віммербюнською Сельмою Лагерльоф», чого, на власну думку, вона не заслуговувала.

А багато пізніше, коли Астрід Ліндгрен одружилася і стала матір'ю, вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей. 1941 року вона записала повість, яку розповідала своїй доньці, коли та хворіла, а через три роки подала її до одного з найбільших шведських видавництв. Там повість відхилили. Того ж року інше видавництво оголосило конкурс на найкращу книжку для дітей. Астрід Ліндгрен написала повість «У Бріт-Марі легшає на серці», подала рукопис на той конкурс, і він отримав другу премію. Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я — Астрід Ліндгрен.

Пам'ятник письменниці в Стокгольмі

Через рік те саме видавництво знов оголосило конкурс, і Астрід Ліндгрен подала на нього відхилений рукопис. Він отримав першу премію. Це була «Пеппі Довга панчоха». Книжку видали, і вона мала великий успіх — на сьогодні її перекладено понад шістдесятьма мовами світу, серед них і українською.

Астрід Ліндгрен створила за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, — ці книжки призначені для найменших читачів. Твори її можна поділити на дві групи. Одна — повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв, як та ж «Пеппі Довга панчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев'яче Серце». Друга — реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста. Це пригодницькі твори. їхні герої — звичайні діти з малого містечка, веселі, дотепні, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати в обороні справедливості проти підступів і навіть злочинів.[2]

Популярність і авторитет[ред.ред. код]

Астрід Ліндгрен була не просто відомою письменницею, а й дуже шанованою людиною. Важливою персоною, людиною, відомою всій країні, вона стала завдяки численним виступам по радіо й телебаченню. Тисячі шведських дітей виросли, слухаючи по радіо книги Астрід Ліндгрен в авторському виконанні. Її голос, її обличчя, її погляди, її почуття гумору були знайомі більшості шведів ще з 50-60-х років, коли вона вела на радіо й телебаченні різноманітні вікторини й розмовні програми. До того ж Астрід Ліндгрен завоювала публіку своїми виступами на захист такого типово шведського явища, як любов до природи й захоплення її красою.

Властиві їй прагнення до рівноправності й турботливе ставлення до людей допомагали письменниці долати бар'єри, що поставали у зв'язку з її високим становищем у суспільстві. Вона з усіма спілкувалася однаково сердечно та з повагою — чи то був шведський прем'єр-міністр, глава іноземної держави чи один з її читачів-дітей. Іншими словами, Астрід Ліндгрен жила згідно зі своїми переконаннями, завдяки чому стала предметом захоплення й поваги, як у Швеції, так і поза її межами.

Українські переклади[ред.ред. код]

Перші дві повісті про детектива Блюмквіста раніше виходили українською мовою у видавництві «Веселка». Заключна книжка трилогії — «Калле Блюмквіст і Расмус» — перекладена Ольгою Сенюк, вийшла 2003 року у видавництві «Школа». Твори «Расмус-волоцюга», «Книжка про Лотту з Бешкетної вулиці», «Пригоди Еміля з Льонеберги», «Роня, дочка розбійника», «Домовичок Нільс Карлсон», «Сонячна галявина» українською мовою випустило видавництво «Махаон-Україна».

Нагороди і відзнаки[ред.ред. код]

У 1958 році Астрід Ліндгрен нагородили медаллю Ганса Крістіана Андерсена, яку називають Нобелівською премією в дитячій літературі. Крім нагород, які присуджуються суто дитячим письменникам, Ліндгрен отримала і ряд премій для «дорослих» авторів, зокрема, засновану Данською академією медаль Карен Бліксен, російську медаль імені Льва Толстого, чилійську премію Габріели Містраль і шведську премію Сельми Лагерльоф. У 1969 році письменниця отримала Шведську державну премію з літератури. Її благодійницька робота була відзначена Премією миру німецької книготоргівлі за 1978 рік і медаллю Альберта Швейцера за 1989 рік (присуджується американським Інститутом покращення життя тварин). Астрід є також лауреатом Ордену усмішки.

2002 року урядом Швеції, у пам'ять та на честь видатної дитячої письменниці, було засновано премію імені Астрід Ліндгрен.

Пеппі Довга панчоха на німецькій марці
Герої повісті Астрід Ліндгрен: Малюк і Карлсон на російській поштовій марці

Бібліографія[ред.ред. код]

Громадська діяльність[ред.ред. код]

Соціал-демократка[ред.ред. код]

За роки своєї літературної діяльності Ліндгрен заробила не один мільйон крон, продаючи права на видання своїх книг та їх екранізацію, на випуски аудіо- та відеокасет, а пізніше й компакт-дисків із записами своїх пісень чи літературних творів у власному виконанні, але зовсім не змінила свого способу життя. З 1940-х років вона жила в тій самій — досить скромній — стокгольмській квартирі і не так накопичувала багатств, як роздавала гроші іншим. Значну частину своїх доходів вона перераховувала шведським податковим органам. І лише 1976 року, коли податок склав 102% від її прибутку, Астрід Ліндгрен запротестувала. 10 березня того ж року вона перейшла в наступ, надіславши у стокгольмську газету «Експрессен» відкритого листа, у якому розповіла казку про таку-собі Помперіпоссу з Монісманії. У тій казці для дорослих Астрід Ліндгрен стала на позицію профана чи наївної дитини (як це зробив до неї Ганс Крістіан Андерсен у «Новому платті короля») і, скориставшись нею, спробувала викрити суспільні вади та загальну нещирість й лукавство. У рік, коли мали відбутися парламентські вибори, ця казка стала майже неприкритою, нищівною критикою бюрократизованого, самовдоволеного і стурбованого лише своїми інтересами апарата шведської соціал-демократичної партії, яка була при владі 40 років підряд. Міністр фінансів Гуннар Стренг у парламентських дебатах знущально висловився: «Вона вміє розказувати казки, але не вміє рахувати», але у підсумку був змушений визнати, що був неправий. Ці події призвели до масштабної акції протесту, в ході якої соціал-демократи були піддані жорсткій критиці — і за податкову систему, і за нешанобливе ставлення до Ліндгрен. Усупереч поширеній думці, ця історія не стала причиною електоральної поразки соціал-демократів. Восени 1976 року вони отримали 42,75% голосів і 152 з 349 місць у парламенті, що було всього лиш на 2,5% менше, ніж на попередніх парламентських виборах 1973 року. Проте цього було досить для того, щоби уряд сформувала опозиційна коаліція на чолі з Турбйорном Фельдіном.

Сама письменниця все своє свідоме життя була членом соціал-демократичної партії — і залишилася в її рядах й після 1976 року. А заперечувала вона передусім проти віддалення від ідеалів, які Ліндгрен пам'ятала з часів своєї юності. Коли її якось спитали, яку б життєву дорогу вона обрала, якщо б не стала відомою письменницею, вона без вагання відповіла, що хотіла би брати участь в соціал-демократичному русі раннього періоду. Цінності й ідеали цього руху відігравали — разому з гуманізмом — фундаментальну роль в характері Астрід.

Захисниця тварин[ред.ред. код]

Весною 1985 року, коли донька смоландського фермера публічно заговорила про утиски сільськогосподарських тварин, до неї прислухався сам прем'єр-міністр. Ліндгрен дізналася про погане ставлення до тварин на великих фермах Швеції та інших промислових країн від Крістіни Форслунд, ветеринара й викладача Упсальського університету. Сімдесятивосьмирічна Астрід Ліндгрен надіслала відкритого листа в найвідоміші стокгольмські видання. У листі містилася ще одна казочка — про люблячу корову, яка протестує проти поганого ставлення до своїх родичів. Цією казкою письменниця розпочала кампанію, що тривала три роки. У червні 1988 року був прийнятий закон про захист тварин, що отримав латинську назву «Lex Lindgren» (Закон Ліндгрен); проте самій Ліндгрен він не сподобався своєю нечіткістю та очевидною малоефективністю.

Як і в інших випадках, коли вона вступалася за благополуччя дітей, дорослих чи навколишнє середовище, письменниця відштовхувалася від власного досвіду і її протест був викликаний глибокими переживаннями.

Скульптурний пам'ятник Ліндгрен у Стокгольмі (автор — Маяліза Алєксандерсон (швед. Majalisa Alexandersons))

Вона розуміла, що наприкінці XX століття неможливо повернутися до дрібного тваринництва, свідком якого вона була в дитинстві та юності на фермі батька чи сусідніх господарствах. Вона вимагала чогось більш фундаментального — поваги до тварин, адже вони також живі створіння й мають здатність відчувати.

Ненасильництво[ред.ред. код]

Глибока віра Астрід Ліндгрен у ненасильницькі методи поводження розповсюджувалася і на тварин, і на дітей. «Тільки не насильство» — так вона назвала свою промову на врученні їй у 1978 р. Премії миру німецької книготоргівлі (отриману нею за повість «Брати Лев'яче серце» (1973) і за боротьбу письменниці за мирне співіснування й достойне життя для всіх живих істот). У тій промові Астрід Ліндгрен відстоювала свої пацифістські переконання й виступала за виховання дітей без насильства й тілесних покарань.

«Нам всім відомо, що діти, яких б'ють і з якими жорстоко обходяться, і самі будуть бити та жорстоко ставитися до своїх дітей, і тому це зачароване коло мусить бути розірване».

Цікаві факти[ред.ред. код]

Якщо батьки Астрід були щирими прихильниками лютеранства і вірили у життя після смерті, то сама письменниця називала себе агностиком.

Примітки[ред.ред. код]

Образ у літературі[ред.ред. код]

Дитячі роки Астрід описані в книгах для дітей: