Атлантичний вал

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
«Атлантичний Вал» (виділений зеленим кольором)
   Третій Рейх, його союзники та окуповані зони
   Союзники
«Атлантичний Вал»
«Атлантичний Вал»
«Атлантичний Вал»
«Атлантичний Вал»

Атлантичний вал (нім. Atlantik Wall) — система довготривалих оборонних споруд, що створювалася німцями в 1940-44 після розгрому Франції уздовж атлантичного узбережжя Західної Європи (від Данії до Іспанії), протяжністю 4000 км для запобігання вторгненню англо- американських військ на континент. Будівництво «Атлантичного валу» було розраховане на 8 років, планувалося побудувати 15 000 довготривалих укріплень. Проте, до літа 1944 будівництво «Атлантичного валу» не було завершене (план інженерних робіт на узбережжі Па-де-Кале був виконаний на 68%, на узбережжі Нормандії — на 18%).

Головним інженером, що розробив систему укріплень і керував її будівництвом, став Фріц Тодт, що раніше розробив «Західний вал» на кордоні між Францією і Німеччиною.

«Атлантичний вал» був лінійною системою украплень (без ешелонування в глибину), складався з окремих укріплених ділянок, які, як правило, не мали між собою вогневого зв'язку. Рубіж обороняли 27 дивізій 1-го ешелону груп армій «Б» і «Г», а також частини берегової оборони ВМС. Більшість дивізій мали не більше 70-75% особового складу і в основному трофейне озброєння. Найбільша щільність оборони була створена на узбережжі Па-де-Кале, де між річками Шельда і Сена (700 км) оборонялися 14 дивізій, на ділянці між річками Сена і Луара (1600 км) — 8 дивізій, від Луари до кордону з Іспанією — 5 дивізій. Артилерійське прикриття «Атлантичного валу» складали батареї берегової і польової далекобійної артилерії (калібр 122—406 мм) з середньою щільністю 1 батарея на 20 км фронту.

В цілому «Атлантичний вал» не складав собою серйозної перешкоди. У пропагандистських цілях він рекламувався нацистами як «неприступний», щоб дезінформувати противника і підняти престиж гітлерівського командування в очах німецького народу.

Історія[ред.ред. код]

Відразу після захвату Франції, німецьке командування приступило до реалізації грандіозного за своїми масштабами проекту. Згідне йому все узбережжя Атлантичного океану, починаючи від данських проток і до іспанських пляжів, повинно було перетворитися на неприступну фортецю, своєрідну «Китайську стіну», загальною протяжністю чотири тисячі кілометрів, що відрізує захоплену нацистами Європу від західного світу.

Будівництво століття[ред.ред. код]

Пропаганда Геббельса охрестило проект «Атлантичним валом», покликаним надійно захищати Великий Третій Рейх від вторгнення англо-американських військ. Вперше ця назва пролунала в кінці 1940 року. Так іменувалися чотири далекобійні батареї, споруджені на узбережжі протоки Па-де-Кале. Справді, будувалися вони не для відбиття вторгнення противника, а виключно з піратськими цілями — для порушення судноплавства в протоці.

23 березня 1942 фюрер підписав директиву № 40, якою офіційно започаткував спорудження «Атлантичного Валу».

А в серпні 1942 році, після провалу висадки канадських рейнджерів під Дьєпом (Франція), почалося будівництво оборонних споруд на всьому побережжі. Сам Гітлер надавав високе значення «Атлантичному валу» і не жалів на його споруду народних грошей. Фюрер навіть особисто спроектував декілька оборонних позицій, і ніхто з відповідальних за будівництво інженерів не посмів вносити зміни до цих «священних» креслень. На зведенні гігантських оборонних споруд працювали десятки тисяч німців і сотні тисяч «добровольців» з окупованих країн. Мільйони тонн фортифікаційного бетону і найкращої сталі були буквально зариті в землю на цьому «будівництві століття».

Нацистське командування навіть заснувало спеціальну винагороду: медаль «За спорудження Атлантичного валу». До кінця війни цю медаль отримали більше шестиста тисяч чоловік.

Проте, попри шалені витрати (а проект обійшовся німецькому уряду більш ніж в три з половиною мільярди рейхсмарок), велика частина могутніх бастіонів так і залишилася на папері. Збереглися спогади фельдмаршала Роммеля, що інспектував навесні 1944 роки вже готові оборонні споруди:

«Я отримав шок від того, як нікчемно мало насправді було тут зроблено. Декілька крупних фортифікаційних споруд — так, це є, але в цілому — це сама рядова система лінійних укріплень без ешелонування в глибину оборонних порядків. На незахищених просторах між ними немає абсолютно нічого! Лише кілька відкритих позицій берегової артилерії, які будуть знищені першим же бомбовим ударом. Отже я не маю ілюзій з приводу наших найближчих перспектив. Якщо ми не скинемо противника в море в перші ж декілька годин після висадки і дозволимо йому захопити плацдарм, то зазнаємо поразки».

Ледве закінчивши інспекційну поїздку, Роммель розвинув бурхливу діяльність по «залатанню дір». З позицій знімалися бойові дивізії і солдатам вручалися лопати замість гвинтівок. У проходах між укріпленнями в квапливому порядку встановлювалися протитанкові надовби, протягувався колючий дріт, встановлювалися міни

Проте, поряд з дійсно міцними і неприступними ділянками валу, як і раніше, залишалася безліч уразливих місць. Глибина оборонних позицій валу становила всього 2-4 км (для порівняння — Лінія Зігфрида по цьому показнику мала 35-100 км, Лінія Маннергейма — 90 км). План інженерних робіт на узбережжі Па-де-Кале був виконаний трохи більше ніж на половину, на узбережжі Нормандії — лише на чверть, а час підтискав…

Тим часом міністерство пропаганди Геббельса по-своєму брало участь в зміцненні німецької моці і обрушило шквал пропагандистського вогню на громадськість. Протягом травня засоби масової інформації опублікували ряд журналістських статей „про абсолютну неприступність «Атлантичного валу» і зброю нечуваної потужності, яка буде застосована в разі вторгнення“.

Операція «Оверлорд»[ред.ред. код]

Як не квапилося нацистське командування, а день «Д», що увійшов до історії як дня відкриття другого фронту, настав для німців несподівано. У ніч на 6 червня під прикриттям авіації та сил флоту англо-американські війська викинули парашутний десант між Каном і Гавром на півострові Котантен, а вранці висадили морський десант на узбережжі Сенської затоки. Ширина фронту вторгнення склала понад 100 км.

Під час висадки військ союзники десантувалися там, де за запевненнями експертів німецького військово-морського флоту було «технічно неможливо здійснити висадку внаслідок підводних скель і профілю берегової лінії». Подібні заяви в минулому призвели до того, що саме на цій ділянці «Атлантичного валу» будівництво оборонних споруд залишилося в зачатковому стані.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]