Атлантичний океан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Атлантичний океан
Межі Атлантичного океану
Межі Атлантичного океану
Площа дзеркала 91,7 млн. км²
Найбільша глибина 8 742 м
Середня глибина 3 926 м
Об'єм 337 541 тис. км³
Впадаючі річки Амазонка, Міссісіпі, Нігер, Конго.
 

Атланти́чний океа́н — другий за величиною, після Тихого океану, океан на Землі. Назва походить від імені міфічної країни Атлантиди.

Загальні характеристики[ред.ред. код]

Східною межею Атлантичного океану є береги Євразії та Африки, західною — Північної та Південної Америки, південною — Антарктиди. Також на сході межує з Індійським океаном, на заході — з Тихим, на півночі — з Північним Льодовитим. В цих межах площа океану — 91,7 млн. км², середня глибина — 3 926 м, об'єм — 337 541 тис. км³. Атлантичний океан видовжений по широті. Він тягнеться майже паралельно до берегів у вигляді S-подібної смуги, завширшки в кілька тис. км. Протяжність Атлантичного океану з півночі на південь близько 16 тис. км. Найбільша ширина океану понад 9 тис. км, найменша 2 830 км (в екваторіальних водах). Берегова лінія Атлантичного океану в північній півкулі дуже порізана. Тут зосереджені моря Атлантичного океану (Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Карибське) та затоки (Біскайська, Гвінейська, Мексиканська). У південній півкулі береги порізані мало (є лише одне відкрите море Веделла). Внутрішні та окраїнні моря займають близько 16% площі.

Анімація, що демонструє поділ Пангеї, внаслідок якого сформувався Атлантичний океан

Умовні межі[ред.ред. код]

Міжнародна гідрографічна організація встановила такі межі між Атлантичним та іншими океанами [7] [8]:

На півночі Атлантичний океан і його моря змикаються з морями Північного Льодовитого океану:

На південному заході Атлантичний океан межує з Тихим океаном, до якого відносять Магелланову протоку

  • від крайньої південної точки Америки (мис Горн) межа між океанами проходить по меридіану 67° 15' з.д.

На південному сході біля берегів Африки Атлантичний океан межує з Індійським океаном

На південь від Атлантики виділений особливий Південний океан, що оточує Антарктиду

Ширина[ред.ред. код]

Максимальна ширина

Мінімальна ширина

Рельєф дна[ред.ред. код]

Рельєф дна океану складний. З півночі на південь Атлантичний океан перетинає підняття, яке складається з трьох підводних хребтів: Рейк'янеса, Північно-Атлантичного і Південно-Атлантичного. В плані воно теж має S-подібну форму. Пересічна глибина над хребтами від 900 до 2 700 м, середня глибина — 3 332 м.

На захід і схід від серединного підняття розташовані глибокі котловини: у східній частині Атлантичного океану — Північно-Африканська, Гвінейська, Ангольська та Капська, у західній — Північно-Американська, Бразильська та Аргентинська. Глибина котловин в західній частині океану більша, в межах Північно-Американської котловини лежить найглибша в Атлантичному океані глибоководна западина Пуерто-Ріко з відміткою — 9 218 м (глибина Мілуокі). На схід від Південних Сандвічевих островів розташована однойменна глибоководна западина з максимальною глибиною 8 262 м. На півдні, вздовж 60-ї паралелі простягається Африкансько-Антарктична котловина з глибиною 5—5,8 тис. м.

Рельєф дна Атлантичного океану, як і Тихого, є продовженням рельєфу материків. Наприклад, на шельфі Гренландії поширені давні форми рельєфу, створені льодовиком. Численні затоплені річкові долини простежуються також на дні океану. На відміну від Тихого океану, в Атлантиці мало підводних гір. Особливе місце посідає серединно-океанічний хребет, який перетинає океан з півночі на південь. Майже через увесь серединно-океанічний хребет простягається величезна поздовжня розколина земної кори — рифт. Його глибина досягає майже 2 км, ширина — до 30 км. Він розчленований численними поперечними розколинами, найглибша з яких — близько 8 км. До них тяжіють центри землетрусів та підводних вулканів, які часто височіють над поверхнею океану. Яскравим прикладом є вулканічний острів Ісландія. Крім серединно-океанічного хребта на дні океану існують й інші підняття. Разом вони розділяють ложе Атлантики на окремі улоговини. На відміну від тихоокеанських, атлантичні улоговини мають рівнішу поверхню. Це пояснюється великою кількістю осадових відкладів, накопиченню яких сприяє незначна кількість глибоководних жолобів у перехідній зоні Атлантики.

Острови[ред.ред. код]

Островів в Атлантичному океані порівняно мало, а ті, що є, зосереджені переважно в північній частині океану. Найбільші материкові: Великобританія, Ірландія, Ісландія, Ньюфаундленд, Великі Антильські острови та ін.; до вулканічних належать: Азорські, Трістан-да-Кунья, Острів Святої Єлени, Малі Антильські острови та інші.

Клімат[ред.ред. код]

Різноманітність кліматичних умов на поверхні Атлантичного океану визначається його великою меридіональною протяжністю і циркуляцією повітряних мас під впливом чотирьох головних атмосферних центрів: Гренландського і Антарктичного максимумів, Ісландського і Антарктичного мінімумів. Крім того, в субтропіках постійно діють два антициклону: Азорський і Південно-Атлантичний. Сильний вплив на клімат роблять сезонні зимові антициклони: Канадський, Азіатський, Південно-Африканський і Південно-Американський.

Найбільший вплив на температурний режим Атлантичного океану надає не тільки його велика меридіональна протяжність, але і водообмін з Північним Льодовитим океаном, морями Антарктики і Середземним морем. Для поверхневих вод характерний їх поступове охолодження в міру віддалення від екватора до високих широт, хоча наявність потужних течій обумовлює значні відхилення від зональних температурних режимів.

Потужними носіями теплової енергії виступають кругові поверхневі течії, що розташувалися по обидві сторони від екватора: такі, наприклад, Північна і Південна пасатні течії. Холодні води несе Канарська течія, а також протягом Західних Вітрів. В Атлантичному океані існує кілька ярусів глибоководних течій. Температура поверхневих вод на екваторі влітку (у серпні на півночі, в лютому на півдні) — 26 °C, а взимку (лютий на півночі, серпень на півдні) — 27 °C. На 60 ° с.ш. — Від 0 °C біля берегів Північної Америки до 7 °C на сході, а на 60 ° пд.ш. — 1 °C. Середній показник — 16,5 °C. Найбільша солоність поверхневих вод у відкритому океані спостерігається на екваторі — 38 ‰ (максимум у Середземному морі — 39 ‰), у решті кліматичних зонах вона на 1-3 ‰ нижче. Середній показник солоності становить 35,4 ‰.

На просторах Атлантики представлені всі кліматичні пояси планети. Для тропічних широт характерні незначні сезонні коливання температури (середній показник — 20 °C) і рясні опади. На північ і південь від тропіків розташовані субекваторіальні пояса з помітнішими сезонними (від 10 °C взимку до 20 °C влітку) і добовими коливаннями температур, опади тут випадають переважно влітку. Часте явище в субекваторіальній зоні — тропічні урагани. В цих атмосферних вихорах швидкість вітру досягає декількох сотень кілометрів на годину. Найпотужніші тропічні урагани лютують у Карибському басейні: наприклад, в Мексиканській затоці і на островах Вест-Індії. Вест-Індії тропічні урагани формуються в західній частині океану в районі 10-15 ° пн.ш. і переміщаються до Азорських островів та Ірландії. Далі на північ і південь слідують зони субтропіків, де в самому холодному місяці температура знижується до 10 °C, а взимку холодні повітряні маси з полярним областей низького тиску приносять рясні опади. У помірних широтах середня температура самого теплого місяця тримається в межах 10-15 °C, а самого холодного −10 °C. Тут також відзначають значні добові перепади температур. Для помірного поясу характерні досить рівномірно які протягом року опади (близько 1 000 мм), досягаючи максимума в осінньо-зимовий період, і часті люті шторми, за що південні помірні широти прозвані «ревучими сороковими». Ізотерма 10 °C визначає кордону Північного і Південного приполярних поясів. У Північній півкулі ця межа проходить в широкій смузі між 50 ° пн.ш. (Лабрадор) і 70 ° пн.ш. (узбережжя Північної Норвегії). У Південній півкулі Приполярна зона починається ближче до екватора — приблизно 45-50 ° пд.ш. Найнижча температура (-34 °C) була зареєстрована в море Уедделла.

Гідрологічний режим[ред.ред. код]

Фізична карта Атлантичного океану

Гідрологічний режим зумовлюється в основному кліматом. Течії, викликані атмосферною циркуляцією, утворюють складну систему руху поверхневого шару вод Атлантичного океану. Завдяки пасатам виникають Північна та Південна Екваторіальні течії, які мають західний напрям. Далі, у тропіках і помірних широтах вони утворюють кільця антициклонального кругообігу. Складовою частиною кільця в Північній півкулі є теплі течії Антильська та Гольфстрім. Відгалуження Гольфстріму утворює Канарську холодну течію. На північному заході в Атлантичний океан вливаються холодні течії Східно-Гренландська та Лабрадорська. Береги Бразилії омиває однойменна тепла течія. Відхиляючись на схід, вона вливається в дрейфову течію Західних Вітрів. Біля південно-західних берегів Африки її північне відгалуження утворює холодну Бенгельську течію. З течіями зв'язаний розподіл температур води. В Північній півкулі завдяки Гольфстріму температури води значно вищі, ніж у Південній, де позначається охолоджуючий вплив Антарктиди. Розподіл температур води в цілому аналогічний розподілу температур повітря. Пересічна солоність Атлантичного океану 35,4%. Найвища солоність спостерігається в тропічних та субтропічних широтах обох півкуль, де мало опадів та велике випаровування. З глибиною температура води знижується, солоність води зменшується. В придонному шарі температура води від 0 до +2°, солоність 34,6 — 34,9%. В широких межах змінюється амплітуда припливів у Атлантичному океані. У відкритому океані вона не перевищує 1 м. У затоці Фанді відомі припливи до 18 м, які є максимальними для світового океану. Лід у вигляді берегового припаю відомий тільки в Антарктиді. Більше поширена плавуча крига морського та континентального походження, яка може запливати у середні широти.

До Атлантичного океану впадають: Амазонка, Дніпро, Дон, Дунай, Конґо, ріка Св. Лаврентія, Маккензі, Міссісіпі, Ніґер, Ніл, Оріноко, Парана, Рейн та інші, віддаючи разом близько 60% маси материкових вод, що стікають до світового океану.

Рослинний і тваринний світ[ред.ред. код]

Рослинний і тваринний світ у тропічній зоні відзначається різноманітністю видів, але обмеженою кількістю особин, в помірній і холодній зонах — навпаки. Донна рослинність представлена різними водоростями, які поширені у прибережній зоні до глибини 100 м. Фітопланктон у помірних і холодних широтах поширюється до глибини 50 м, у тропіках — до 50—80 м. У товщі води домінує фітопланктон, що складається з динофлагелят і діатомових водоростей. У розпал їх сезонного цвітіння море біля берегів Флориди забарвлюється в яскраво-червоний колір, а в літрі морської води містяться десятки мільйонів одноклітинних рослин. Донна флора представлена бурими (фукуси, ламінарії), зеленими, червоними водоростями і деякими судинними рослинами. У гирлах річок росте зостера морська, а в тропіках переважають зелені (каулерпи, валонія) і бурі (саргасум) водорості. Для південної частини океану характерні бурі водорості (фукус, лесонія, електус).

Зоопланктон населює всю товщу води, але найбурхливіше життя спостерігається в її верхніх шарах. Характер фауни змінюється також з широтою. Тваринний світ відрізняється більшим — близько сотні — числом біполярних видів, що мешкають тільки в холодних і помірних поясах і відсутніх в тропіках. У першу чергу це великі морські звірі, — кити і ластоногі (тюлені, котики) і океанські птиці. З риб — оселедцеподібні, тріскові, камбалові та ін. У тропічних широтах живуть морські їжаки, коралові поліпи, медузи, краби, різні акули, летючі риби, морські черепахи, риби-папуги і риби-хірурги. У водах Атлантики часто зустрічаються дельфіни, які часто супроводжують великі і малі судна та іноді, на жаль, потрапляють під леза гвинтів. Корінними жителями Атлантики є африканський ламантин і найбільший ссавець планети — синій кит.

Найбільшим розвитком життя відзначаються смуги стику холодної і помірної зон. Вони і є основними рибопромисловими районами: Ньюфаундлендська банка, Ісландські води, Північне море та райони китобійних промислів Південної півкулі.

Найбільше промислове значення мають оселедцеві, тріскові, і лососеві риби. Понад половину світового улову тріски, оселедця, макрелі, тунця і сардин видобувається в північній частині Атлантичного океану. У 1970-х рр. внаслідок перелову деяких видів риб обсяги промислу різко скоротилися, але після введення суворих лімітів рибні запаси потроху відновлюються.

Економічно-політичне значення[ред.ред. код]

В економічному і політичному відношенні Атлантичний океан має велике міжнародне значення. Це вузол важливих економічних і стратегічних морських шляхів сполучення. Найбільше значення мають лінії: північно-атлантична (між Європою, США і Канадою), далекосхідна (між Європою і Азією та Австралією, через Суец), середньо-атлантична (між Європою, Вест-Індією і Південною Америкою). Природними ресурсами Атлантичного океану користується переважна більшість країн світу. Головні порти Атлантичного океану та морів його басейну: Одеса (Україна), Амстердам, Роттердам (Нідерланди), Лондон, Ліверпуль (Великобританія), Гамбург (Німеччина), Марсель (Франція), Кейптаун (ПАР), Лагос (Нігерія), Буенос-Айрес (Аргентина), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Галіфакс (Канада), Бостон, Новий Орлеан, Нью-Йорк, Х'юстон (США), Генуя (Італія), Санкт-Петербург (Росія).

Дослідження[ред.ред. код]

Першим з філософів античності слово «Атлантичний» вжив у своїх творах грецький історик Геродот, який писав, що «море, по якому плавають елліни, і те, що за Геркулесовими стовпами, називається Атлантичним»[1]. Термін «Атлантичний океан» зустрічається в працях Ератосфена Киренського (III століття до н. е.) і Плінія Старшого (I століття н. е.)[2], але в тому, яку саме акваторію він позначав в давнину, вчені не впевнені досі. Можливо, так іменували акваторію між Гібралтарською протокою і Канарськими островами.

Задовго до епохи великих географічних відкриттів простори Атлантики борознили численні судна вікінгів, карфагенян, фінікійців, норманів і басків. Наприклад, плем'я басків оселилося на Піренейському півострові ще до появи на континенті індоєвропейських народів. Годуючись рибальським промислом, але не маючи доступу до тихих бухт Середземного моря, баски досконально вивчили бурхливу Біскайську затоку. Не можна виключити, що за кілька століть до Колумба вони досягли «Землі в'яленої риби» (о. Ньюфаундленд) по той бік Атлантики: тамтешні води і донині славляться багатими рибними запасами. У X–XI ст. нову сторінку у вивчення північної частини Атлантичного океану вписали нормани. На думку більшості дослідників доколумбових відкриттів, скандинавські вікінги першими і не раз перепливали океан, досягнувши берегів Американського континенту (вони називали його Вінландом) і відкривши Гренландію і Лабрадор.

Через кілька століть експедиції Христофора Колумба нанесли на карту багато островів Карибського басейну і величезний материк, пізніше названий Америкою. Англійці не забарилися спорядити до північно-східних берегів Нового Світу декілька дослідницьких експедицій, які зібрали дуже цінні відомості, а в 1529 р. іспанські картографи склали карту північної частини Атлантики, що омиває західні береги Європи і Африки, і позначили на ній небезпечні мілини й рифи.

В кінці XV століття суперництво між Іспанією і Португалією за панування в Атлантиці загострилося настільки, що в конфлікт був змушений втрутитися Ватикан. У 1494 році був підписаний договір[3], яким вздовж 48-49 ° західної довготи встановлювався т. н. «Папський меридіан». Всі землі на захід від нього були віддані Іспанії, а на схід — Португалії. У XVI столітті в міру освоєння колоніальних багатств Атлантику почали регулярно борознити кораблі, що перевозили до Європи золото, срібло, дорогоцінні камені, перець, какао і цукор. В Америку тим же шляхом доставляли зброю, тканини, спиртне, продукти і рабів для плантацій бавовни та цукрової тростини. Відтак, в XVI–XVII ст. в цих краях процвітав піратський промисел і каперство, а багато знаменитих піратів, таких як Джон Хокінс, Френсіс Дрейк і Генрі Морган, вписали свої імена в історію.

На картах європейських мореплавців, складених в XVII столітті, фігурує назва «Ефіопське море», а топонім «Атлантика» повернувся лише наприкінці XVIII століття.

Перші спроби вивчення морського дна були зроблені в 1779 році поблизу берегів Данії, а початок серйозним науковим дослідженням поклала в 1803-06 роках перша російська навколосвітня експедиція під керівництвом морського офіцера Івана Крузенштерна[4]. Учасники подальших походів провели заміри температури та питомої ваги води на різних глибинах, взяли проби прозорості води і встановили наявність підводних течій.

Не бажаючи відставати, англійці в ті ж роки зробили цілий ряд успішних наукових експедицій. У 1817-18 рр. Джон Росс здійснив плавання на судні «Ізабелла», а в 1839-43 рр. його племінник Джеймс тричі плавав в Антарктику на суднах «Еребус» і «Терор». Переломною подією в історії підводних досліджень стала поява в 1845 році нового донного зонда, сконструйованого Джоном Бруком. Протягом 1868-76 рр. Королівське географічне товариство Великобританії організувало ряд океанографічних експедицій під керівництвом професора Единбурзького університету лорда Чарльза Томсона. У другій половині XIX і початку XX ст. були проведені систематичні дослідження в Мексиканській затоці і Карибському морі. Не менш цінні наукові результати принесла експедиція Еріха фон Дрігальського на судні «Гаус» (1901–1903), учасники якої провели ретельні вимірювання в північно-східній та південно-східній частині Атлантики. У 1899 році на міжнародній океанографічній конференції у Стокгольмі було ухвалено приступити до створення батиметричної карти океану в масштабі 1:10 000 000 (перші карти такого типу з'явилися ще в середині XIX століття). У першій половині XX століття Німеччиною, Британією, США і Росією було здійснено ряд наукових експедицій, за підсумками яких учені отримали детальне уявлення про Серединно-Атлантичний хребет. У 1968 році американське судно «Гломар Челленджер» провело дослідження підводних тріщин в земній корі, а в 1971-80 рр. була успішно реалізована програма Міжнародної декади океанографічних досліджень.

Відтак, історію дослідження Атлантичного океану поділяють на 3 періоди. Перший період — до 1749 року (плавання фінікійців, карфагенян, X. Колумба, Дж. Кабота, Ф. Магеллана та ін.), коли зібрані відомості лише про розподіл суходолу і моря. Другий період, — 17491873, — одержані перші дані про температури води на різних глибинах (Дж. Кук, І. Ф. Крузенштерн, Ю. Ф. Лисянський та ін.). Третій період — період комплексних океанографічних досліджень з кінця 19 століття триває й тепер. Сюди відносять експедиції на кораблях «Челленджер» (1872–1876), «Витязь» (1886–1889), «Метеор» (1925—27, 1929—38), «Діскавері II» (з 1931), дослідження вчених СРСР, проведені під час Міжнародного геофізичного року 1957/58 на кораблях «Обь», «Севастополь», «Ломоносов», та ін.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Геродот, Історія, Книга Перша
  2. Пліній. Природнича історія
  3. «Тордесильясский договор между королями Испании и Португалии о разделе мира 7 июня 1494 г.». Восточная литература. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2009-03-13. 
  4. Крузенштерн И. Ф.,"Путешествие вокруг света в 1803, 1804, 1805 и 1806 годах на кораблях «Надежда» и «Нева»" (М.: Изд. дом «Дрофа», 2007)

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]