Ашот I Великий
| Ашот І Великий | |
|---|---|
| Աշոտ Ա Բագրատունի | |
 | |
| Цар Вірменії | |
| Початок правління: | 885 |
| Кінець правління: | 890 |
|
| |
| Попередник: | Титул започатковано |
| Наступник: | Смбат I |
|
| |
| Дата народження: | 820 |
| Дата смерті: | 890 |
| Місце смерті: | Баґаран |
| Дружина: | Катраніде |
| Діти: | 4 сини та 2 доньки |
| Династія: | Багратіди |
| Батько: | Смбат Сповідник |
| Мати: | Ріпсіме Арцруні |
Ашот І Великий (*820 — †890) — цар Вірменії у 885–890 роках, визначний вірменський політичний та військовий діяч.
Життєпис[ред. | ред. код]
Молоді роки[ред. | ред. код]
Походив з могутнього та впливового вірменського роду Багратідів (інакше Багратуні). Був старшим сином Смбата VIII Сповідника, князя князів й спарапета Вірменії, та Ріпсіме, що походила з роду Арцруні.
В цей час на Кавказі панував Аббасидський халіфат. Батько Ашота разом з іншими вірменськими князями у 850 році спробував здобути для країни свободу, повставши проти арабів. У цій війні брав участь молодий Ашот. Проте повстання зазнало поразки, а князя Смбата відправили до ставки халіфа — Самарру, де той у 862 році помер. Незважаючи на складне становище для Багратидів, Ашот у 856 році домігся визнання себе князем на час відсутності батька, зберіг значну частину родинних володінь. Ще раніше (850 року) приєднав до своїх володінь князівство Багреванд. Ашот вичікував гарної нагоди для початку нового повстання.
Боротьба за владу[ред. | ред. код]
У 860 році почалася чергова війна халіфату з Візантійською імперією. Намагаючись зберегти вірність Вірменії й отримати від неї війська, халіф Аль-Мустаїн визнав Ашота князем князів та спарапетом Вірменії (тепер його звали Ашот V). У 862 році робить своєю столицею місто Баґаран, а область Ширак стає базою для Ашота у боротьбі за владу у Вірменії.
У 862 році Ашот, користуючись родинними зв'язками з династією Арцруні, яка володіла князівством Васпуракан, втрутився у боротьбу за владу в середині цього князівства. Ашот швидко зробив його залежним від себе, а також приєднав область навколо міста Ван. У 863 році поширюється вплив держави Ашота на князівство Геларкунік, з яким встановлено династичні зв'язки.
Після цього Ашот вступає у боротьбу із сусідніми арабськими емірами — Маназгірта, Барди, Тарона, з якими успішно воює протягом 877–884 років. Водночас проводить активну політику на півночі — у сусідній Грузії, де правила споріднена династія Багратіоні. Ашот розбив Гурама та Нарсеса, союзників халіфата, й допоміг оволодіти Грузією Давиду I.
Царювання[ред. | ред. код]
У 875 році відбулися збори знаті та церковних зверхників, де вирішено було домагатися царського трону для Ашота, а у подальшому незалежності від халіфату. Халіф аль-Мутамід вдовольнив прохання про царський титул лише у 885 році. Проте мав намір зберегти владу арабів над Вірменією. Царську корону Ашоту також надіслав імператор Василій I. Незабаром відбулася коронація під проводом католикоса Геворка II. Тепер Ашота Багратіда стали звати Ашот I. Проте становище у нього залишалося складним — Вірменія вимушена була визнати себе васалом з виплатою данини як з боку халіфата, так й Візантії.
Цар Ашот I у 886–888 роках проводить значний час для придушення незалежних вірменьких князів. Придушені повстання князів Двін, Вананд, Гугарк, емірів Маназкерта та Карса. Останній було захоплено, й згодом він став ще однією столицею Вірменського царства.
Помер Ашот I у 890 році у своїй столиці Баґаран.
Родина[ред. | ред. код]
Дружина — Катраніде
Діти:
- Смбат (850—912), цар Вірменії з 890 до 912 року
- Сасак (?—?)
- Шапур (д/н—912), спарапет Вірменії з 890 до 912 року
- Давид (д/н—902)
- Софія (?—?), дружина Григора—Дереніка, князя Васпуракана
- Маріам (д/н—914), дружина Васака IV, Геларкуніка
Джерела[ред. | ред. код]
- Jacob G. Ghazarian, The Armenian Kingdom in Cilicia During the Crusades, Routledge (UK), 2001
- Richard G. Hovannisian (dir.), Armenian People form Ancient to Modern Times, vol. I: The Dynastic Periods: From Antiquity to the Fourteenth Century, Palgrave Macmillan, 2004 (ISBN 978-1-4039-6421-2).
- Igor Dorfman-Lazarev, Arméniens et Byzantins à l’époque de Photius: Deux débats théologiques après le triomphe de l'orthodoxie, Peeters Publishers, 2004, Louvain
| |||||||||||||||||||||||