Іван Багряний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Багряний Іван Павлович)
Перейти до: навігація, пошук
Іван Багряний
Іван Лозов'ягін
Багряний Іван Павлович.jpg
При народженні: Іван Павлович Лозов'ягін
Псевдоніми, криптоніми: Полярний, Багряний, Дон Кочерга
Дата народження: 19 вересня (2 жовтня) 1907(1907-10-02)
Місце народження: Куземин
Дата смерті: 25 серпня 1963(1963-08-25) (55 років)
Місце смерті: Новий Ульм, ФРН
Національність: українець
Громадянство: Flag of Russia.svg Російська імперія, СРСР СРСР
Мова творів: українська
Рід діяльності: прозаїк, поет, драматург, публіцист, журналіст
Роки активності: від 1925
Напрямок: реалізм
Жанр: роман
Magnum opus: «Тигролови», «Сад Гетсиманський»
Премії:

Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1992

Іва́н Багря́ний (справжнє ім'я: Лозов'ягін Іва́н Па́влович[1] (також: Лозов'яга);* 19 вересня (2 жовтня) 1907(19071002), Куземин —  25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) — український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч.

Біографія[ред.ред. код]

Становлення[ред.ред. код]

Народився 19 вересня (2 жовтня) 1907(19071002) року в селі Куземині [2] в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.

У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

1922 року починається період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші [3].

Того ж 1925 року Іван під псевдонімом І. Полярний видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань».

1926 року Іван вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, виходить зі спілки «Плуг», вступає до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зближується з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме в цей період Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

У 1920-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдовзі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), п'єсу «Бузок» про графоманів.

1930 року побачив світ роман у віршах «Скелька». Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…» [4].

В ув'язненні та на засланні[ред.ред. код]

16 квітня 1932 року його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».

Багряний пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу.

Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року повторно арештований та відсидів у Харківській в'язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред'являють нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повертається в Охтирку.

Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».

Під час війни[ред.ред. код]

Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.

Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературну працю. 1944 року він написав один із найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).

У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле»[5].

В еміграції[ред.ред. код]

Могила Івана Багряного в м. Новий Ульм (Німеччина)

1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, "в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через «оунівське підпілля».

Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Л. Моложавий[6]. Пам'ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965.

Сім'я[ред.ред. код]

Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя[7]. На еміграції одружився з Галиною Тригуб (родом із Тернопільщини)[5]. Їхні діти: Нестор і Роксолана[8].

Характеристика творчості[ред.ред. код]

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків".[9]

Популярність іншого роману «Тигролови»[10], що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, — брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

Етапи творчого шляху І.Багряного:

  • 1926 – 1932 – початок літературного шляху до першого арешту;
  • 1932 – 1940 – період ув’язнень і концтаборів;
  • 1941 – 1945 – період Другої світової війни й окупації України;
  • 1945 – 1963 – повоєнна доба і еміграція.

Теми творчості:

  • Викриття системи більшовицького терору.
  • Показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів.
  • Розвінчання більшовицької системи господарювання і знущання з людей.
  • Розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю».
  • Безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму.
  • Звернення до історії і боротьба проти Росії.
  • Змалювання долі української людини у вирі Другої світової війни.
  • Віра в перемогу добра над злом.

Премії[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]

Оповідання[ред.ред. код]

  • «Етюд» (серпень 1921 р.)
  • «Міщаночка» (Охтирка, 1924)
  • «Мадонна» (Жмеринка, 1925)
  • «Заєць» (Ялта, 1925)
  • «Петро Каменяр» (Охтирка, 1925)
  • «З оповідань старого рибалки» (1927)
  • «В сутінках» (1927)
  • «Пацан» (1928)
  • «Рука» (1928)
  • Збірка оповідань «Крокви над табором» (Харків, 1931)
  • Тигролови[12]

Поеми[ред.ред. код]

  • «Монголія» (1927)
  • «Собачий бенкет» (Київ, 1928)
  • «Вандея» (1928)
  • «Ave Maria» (Харків, 1929)
  • «Батіг» (1928—1930),
  • «Ґутенберґ» (1928—1930, зникла на початку 1930-тих років)
  • Сатирична епопея «Комета» (повністю не збереглась) (1928—1930)
  • «Гуляй-Поле» (Тернопіль, 1944)
  • Сатирична поема «Антон Біда — герой труда: повість про ДІ-ПІ» (Новий Ульм, 1947)
  • Цукроварня (Поема про чотирьох)
  • «Меченосці»

П'єси[ред.ред. код]

  • «Бузок»
  • «Генерал» (1944)
  • «Морітурі» (1947)

Поетичні збірки[ред.ред. код]

  • «В поті чола» (1929) (заборонена до друку цензурою)
  • «До меж заказаних» (Київ, 1929)
  • «Золотий бумеранґ» (1946)
  • «Пісні» (авторські пісні І. Багряного різних років)

Романи[ред.ред. код]

Повісті[ред.ред. код]

Статті[ред.ред. код]

Дитячі твори[ред.ред. код]

  • «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1943)
  • «Колискова» (1955)
  • «Телефон» (1956)

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Ювілейна монета (2007)

Примітки[ред.ред. код]

  1. Максим Балаклицький. Оповідання І. Багряного «Пацан»: психоаналітичне прочитання
  2. Деякий час батьківщиною Івана Багряного вважали село Куземин біля Охтирки, але, як довів біограф письменника Олександр Шугай, це не так.
  3. Лозовягин («Плуг»). Піонери // Червоний кордон (Кам'янець-Подільський). — 1925. — Число 122 (2 липня). — С. 3.
  4. Правдюк О. Про творчість Багряного // Критика. — 1931. — № 10. — С. 73-83.
  5. а б Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4. — ISBN 966-528-197-6. — Т. 1: А-Й. — 2004. — 696 c.
  6. В. О. Жадько. Український Некрополь. Київ. 2005. IBSN 966-8567-01-3. стор. 118
  7. Иван Багряный. Биография //Личности
  8. Син за батька. Інтерв’ю з сином Івана Багряного — Нестором //День
  9. «Культура», 1951, ч. І — цит. за Ю. Лавріненком з «Листів до приятелів».
  10. http://freelib.in.ua/load/88-1-0-1158
  11. Іван Багряний — письменник і громадянин
  12. Тигролови
  13. Пленарне засідання 1 серпня 2006 року
  14. Постанова правління Національного банку України від 3 серпня 2007 року

Література[ред.ред. код]

  • Загребельний П. Багряний Іван // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 108.
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989. Словникова частина. — Т. 1. — С. 81.
  • Мистецтво України: Біографічний довідник / Упорядники: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. За редакцією А. В. Кудрицького. — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 33. — ISBN 5-88500-071-9.
  • Шугай О. В. Багряний Іван // Енциклопедія сучасної України / Нац. акад. наук України, Наук. т-во ім. Шевченка, Координац. бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — Ред. І. М. Дзюба (співгол.). — Київ: [б. в.], 2003. — Т. 2: Б — Біо. — 872 с. — 10000 прим. — ISBN 966-02-2681-0 — С. 65—66.
  • Шевченко Л. А. Багряний Іван Павлович // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. — Київ: Наукова думка, 2003. — Т.1 — С. 162.
  • Шевченківські лауреати 1962—2001:Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 29—31.
  • Жив у Кам'янці поет // Прапор Жовтня (Кам'янець-Подільський). — 1990. — 18 серпня. — С. 4.
  • Шугай О. Через терни Гетсиманського саду // Літературна Україна. — 1990. — 6 вересня. — С. 6.
  • Шугай О. Через терни Гетсиманського саду: Нове з біографії Івана Багряного // Україна. — 1991. — № 18. — С.  30—35, 3—4 вкладки.
  • Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного // Багряний І. Сад Гетсиманський. — К., 1992. — С. 3—18.
  • Череватенко Л. «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ» // Багряний І. Людина біжить над прірвою. — К., 1992. — С. 293—319.
  • Дзюба І. Публіцистика Івана Багряного // Сучасність. — 1992. — № 4. — С. 64—70.
  • Шугай Олександр. Іван Багряний (1906—1963), письменник, громадський діяч // 100 найвідоміших українців. — К., 2005. — С. 564—571.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. - 516 с.

Електронні джерела[ред.ред. код]