Бандура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бандура
Bandura
Бандура
Класифікація
Споріднені інструменти

Бандура — український народний струнно-щипковий музичний інструмент. Класичний (діатонічний) і сучасний (діатонічний або хроматичний) інструмент з родини арф, гусель та псалтиріонів. Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискує струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни, зате в 18 і 19 ст. всі бандури використовували техніку придавання струн до грифу. Бандури 18 ст були більш схожі на німецькі пів-лютні ніж сьогоднішні інструменти.

В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.

Історія[ред.ред. код]

Походження[ред.ред. код]

Бандура (19 століття).

Існує кілька тез щодо походження української бандури. Вірогідно вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4-5), на яких грали брязканням (рос. бряцаньем). Такий спосіб гри притаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, як не знайдено жодного зразку самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) орієнтація русинських земель була спрямована на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця XVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент «бандура» вже сформувався і побутував (1740 р.).

На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти:

  1. у XIX ст. бандури були симетричні, що притаманне лютнеподібним інструментам;
  2. основні струни розміщені на корпусі бандури називаються «ПРИСТРУНКИ», тобто як частина струн ПРИ основних СТРУНАХ на грифі;
  3. функціональні назви струн на грифі кобзи подекуди збереглися на бандурах;
  4. спільність традиційного репертуару та форм діяльності кобзарів та бандуристів;
  5. конструктивні незручності для виконання на приструнках бандури «думового ладу» у порівнянні з абсолютною зручністю його гри на грифі кобзи. Поява бандури як інструменту гомофонно-гармонійної музичної формації не могло відбутися раніше появи та формування самої системи у європейській музиці.

Використання[ред.ред. код]

Бандура Харківського зразка конструкції братів Гончаренків (1948)
Києво-харківська бандура конструкції І. Скляра — (1968)

Кобза-Бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чи мандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда. Зображення кобзи-бандури відомі з 12 ст.

Ще у 15 ст. українських кобзарів запрошували до королівського двору Польщі, а у 18—19 ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні кобзарі — Т. Білоградський (відомий лютнист, 18 ст), А. Шут (19 ст), О. Вересай (19 ст) та ін.

На початку 19 ст. *старосвітська* бандура витіснила ладкову бандуру. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.

Діатонічна багатострунна бандура- це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою «бандура Недбайла».

Походження назви бандури — з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).

В 17-му сторіччі ладкова бандура була популярна в Україні, а з початку XVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» у панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою «бандора» на *латинській манір*. Така назва зафіксована в багатьох польських джерелах (з 1441 р) інструментів бандура тлумачиться як козацька лютня»(О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, «а селяни… на кобзі», пояснюючи у дужках, що то «рід бандури» сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру XVIII ст., як «інструмент схожий з лютнею, але меншій за розміром та за кількістю струн», «тільки ручка дещо коротша», «тон абсолютно схожий з тоном лютні». Отже, мова велася саме про «козацьку лютню» — кобзу. Та поруч існували справжні бандури на «20 і більше струн…на останніх (багатострунних бандурах) не усі струни натягуються уздовж грифа, половина — на самому корпусі» (О. Фамінцин).

Отже, на початку XIX ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які «українізувавшись», почали зватися бандурами, а виконавці на них — бандуристами.

Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розміщені праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі відігравали другорядну ролю. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені у способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію — збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).

Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у XIX ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деяких сільських регіонах й назву самого інструменту.

Сучасні бандури[ред.ред. код]

Бандура Харківського типу конструкції В. Герасименка (2000)

У радянські часи бандура трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка і сьогодні відновлена молоддю з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.

Сьогодні концертні бандуристи в Україні використовують інструменти Київського типу переважно виробництво Чернігівської або Львівської музичної фабрики. Ці інструменти зроблені за конструкцією І. Скляра та В. Герасименка. Стандартна бандура пріма має 55-58 струн і настроєна в тональності соль мажор. Концертні інструменти відрізняються від бандури пріми в тим що мають механіку для перестроювання приструнків. Концертні інструменти мають 61-65 струн. Обидві фабрики виробляли також інструменти дитячих розмірів. Львівська фабрика випускає ще бандуру підліткову яку теж можна замовити з механічним перестроювачем.

В діаспорі популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків. Інструменти бувають діатонічні (34-36 струн), напівхроматичні та хроматичні. Вони мають механіку для швидкого перестроювання окремих струн.

У 60-их роках були зроблені експериментальні Київсько-Харківські бандури конструкції І. Скляра які, проте, не вкорінилися в Україні. Інструмент був побудований на основі Київської бандури і для грання харківським способом не був зручний. Складна механіка для перестроювання тональності негативно впливала на акустичні властивості концертних варіантів цього інструменту.

Останнім часом зроблені спроби відродити харківську бандуру в Україні. В. Герасименко зробив декілька варіантів харківської бандури, які мають тональну механіку для перестроювання бандури, але інструменти ще недосконалі й їх ще не почали виробляти серійно.

Див. також[ред.ред. код]

Підручники[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]