Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович
| Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович | |
|---|---|
 | |
| Народився |
16 листопада 1788 Москва, Російська імперія[1] |
| Помер |
6 лютого 1850 (61 рік) Санкт-Петербург, Російська імперія[1] |
| Поховання | Старий Донський цвинтар |
| Країна |
 Російська імперія |
| Діяльність | історик, політик |
| Alma mater | Імператорський Московський університетd |
| Знання мов | російська |
| Батько | Бантиш-Каменський Микола Миколайович |
| Нагороди | Орден Святого Іоанна Єрусалимського (Мальтійський хрест), Орден Червоного орла, Орден Святого Володимира 4-й ступінь |
Дмитро́ Микола́йович Банти́ш-Ка́менський (рос. Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский; 5 (16) листопада 1788, Москва — †25 січня (6 лютого) 1850) — російський та український історик і археограф, син Миколи Миколайовича Бантиш-Каменського.
Біографія[ред. | ред. код]
Син Миколи Миколайовича Бантиш-Каменського. Освіту здобув домашню, в 1800 році поміщений був юнкером в московський архів Іноземної колегії, керівником якого був його батько.
Будучи відряджений в Сербію, Бантиш-Каменський мав можливість оглянути Україну і країни, що лежали на шляху, які й були ним описані у виданому ним «Подорожі в Молдавію, Валахію і Сербію» (М., 1810).
В 1812 році Бантиш-Каменський супроводжував батька в Нижній Новгород, куди на час був вивезений архів. Після повернення в Москву Бантиш-Каменський слухав лекції в університеті, але незабаром за тим, як помер його батько (1814), перейшов на службу в Петербург в Колегію закордонних справ. Він бере участь у підготовці Паризької мирної угоди (1814)[2]
Прекрасне знання мов відкривало перед ним широке поле дипломатичної діяльності, але цим він не скористався, а вступив спочатку чиновником особливих доручень, а потім правителем канцелярії до князя H. Г. Рєпніна, призначеного в 1816 році військовим губернатором України. П'ятирічне перебування тут дало йому можливість знову віддатися улюбленим архівним заняттям, плодом яких є його «Історія Малої Русі від приєднання її до Російської держави до скасування гетьманства, із загальним введенням, додатком матеріалів і портретами» (4 томи, 1822; 2 — е видання, 3 томи, Москва, 1830; 3-е видання, 1842) — праця, розпочата за дорученням князя Рєпніна, який брав навіть безпосередню участь в складанні першого тому. Джерелами для автора послужили рукописна праця його батька з того самого предмета, численні документи московського архіву, матеріали архіву Малоросійської колегії (при губернському правлінні в Чернігові), архів князя Рєпніна і багато місцевих матеріалів. Праця ця, чи не позбавлена недоліків, довгий час залишалася єдиною цільною історією України.
У березні 1825 року Бантиш-Каменський призначений був губернатором в Тобольськ. На цій посаді він багато дбав про благоустрій міста, поліпшення побуту засланців і місцевих інородців (сприяв скасування калима серед диких вогулів), про промисловість краю і т . і.
Незважаючи на таку корисну діяльність, Бантиш-Каменський в 1828 році став жертвою сенаторської ревізії, за яку потягнулися слідство і суд в Петербурзі (по 1834 рік). З приводу цих переслідувань він склав докладну записку під назвою «Шемякін суд в XIX столітті»; частина її була надрукована в Русской старине 1873 року.
Користуючись своїм мимовільним дозвіллям, Бантиш-Каменський знову віддався улюбленим літературним заняттям. На цей час припадає його «Словник достопам'ятних людей російської землі» (5 томів, Москва, 1836, доповнення в 3 томах, СПб., 1847), заснована на безлічі архівних джерел, фамільних документів і усних повідомленнях.
У травні 1836 року Бантиш-Каменський призначений був губернатором Віленської губернії; тут він звернув увагу на поліпшення богоугодних закладів і госпіталів, на пристрій міст, але в 1838 році був відкликаний і зарахований до Міністерства внутрішніх справ. Потім він був членом ради цього міністерства (1839) і членом департаменту уділів (1840), а в 1841 році призначений в таємні радники.
До останнього періоду життя Бантиш-Каменського належать його html «Біографії російських генералісімусів і генерал-фельдмаршалів» (4 частини, СПб., 1840–1841), на видання яких імператор Микола I надав йому 2000 рублів.
Бантиш-Каменський помер в Петербургзі 26 січня 1850 року, а похований в Москві, в некрополі Донського монастиря.
Він був одружений тричі і залишив значне сімейство, але ні служба, ні літературні праці його не збагатили, так що на погашення його боргів імператор Микола Павлович віддав 10 000 рублів.
Дослідження історії України[ред. | ред. код]
Перебуваючи в Україні, зібрав і систематизував цінний історичний матеріал, опублікований у:
- «История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче»(I—IV, 1822)
- «Словарь достопамятных людей русской земли» (1836)
- «Источники малороссийской истории» (1858–1859)
Як історик Дмитро Бантиш-Каменський не відділяв історію України від історії Київської Русі, вважав українське козацтво визначальним чинником розвитку українського народу. Як зазначає сам автор у передмові до «Истории Малой России», при написанні історичних праць він користувався «малоросійськими» літописами, «Історією Русів», матеріалами Андріяна Чепи.
Література[ред. | ред. код]
- Шевченківський словник : у 2 т. / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — Київ : Головна редакція УРЕ, 1978.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
- Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський як історик України // Наукові записки. Історичні науки. — Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2008. — Вип. 12. — 300 с. [Архівовано 12 вересня 2014 у Wayback Machine.]
- Палиенко М., Срибняк И. Дмитрий Бантыш-Каменский (1788—1850): портрет историка в контексте эпохи // Rusin: International Historical Journal. — Chisinau (Moldova), 2018. — Vol.52. — Issue 2. — C.221-237. http://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/24163 [Архівовано 3 листопада 2018 у Wayback Machine.]
- Палиенко М., Срибняк И. Вклад Дмитрия Бантыш-Каменского в развитие исторической биографистики (по оценкам современников) // Rusin: International Historical Journal. — Chisinau (Moldova), 2019. — № 55. — С.68-83. http://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/27631 [Архівовано 5 листопада 2019 у Wayback Machine.]
- Чепа М.-Л. А. П'ять великих таємниць історичної психології. — К., 2005. — 128 с. ISBN 966-8356-50-0.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Бантыш-Каменский Дмитрий Николаевич // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- ↑ Замлинський, Володимир (1995). Історія України в особах (українська) . Київ: Україна. с. 25. ISBN 5-319-00882-1.
Посилання[ред. | ред. код]
- П. Т. Тронько. БАНТИШ-КАМЕНСЬКИЙ Дмитро Миколайович [Архівовано 27 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 179. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
- Ясь О. В. «Свій» серед «чужих», «чужий» серед «своїх». «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя (до 220-річчя Дмитра Бантиша-Каменського) // Український історичний журнал. — 2009. — № 2. — С.160–194. https://www.academia.edu/21625998/
- Ясь О. В. Історіографічна дискусія 1823 р.: рецензія О. Мартоса та лист Д. Бантиша-Каменського до видавця журналу «Сын Отечества» (вступна стаття) // Український історичний журнал. — 2015. — № 5. — С. 186—191.
- https://www.academia.edu/21618441/
- Dmitrīĭ Nikolaevich Bantysh-Kamenskīĭ — книги Д. Бантиш-Каменського в Інтернет-архіві
|
