Батурин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Батурин
Baturyn gerb.jpg
Герб Батурина
Батурин на карті України
Батурин на карті України
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Чернігівська область Чернігівська область
Район/міськрада Бахмацький район
Рада Батуринська міська рада
Код КОАТУУ 7420310300
Засноване 1625 (перша згадка)
Статус міста з 2008 (раніше з 1625 по 1923) року
Населення 2758 (01.01.2011)[1]
Площа 7 км²
Поштові індекси 16512—16513
Телефонний код +380-4635
Координати 51°20′19″ пн. ш. 32°52′38″ сх. д. / 51.33861° пн. ш. 32.87722° сх. д. / 51.33861; 32.87722Координати: 51°20′19″ пн. ш. 32°52′38″ сх. д. / 51.33861° пн. ш. 32.87722° сх. д. / 51.33861; 32.87722
Висота над рівнем моря 134 м
Водойма р. Сейм
Відстань
Найближча залізнична станція Бахмач-Пасажирський
До станції 19 км
До районного центру
 - автошляхами 35,9 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 153 км
 - автошляхами 142 км
Міська влада
Адреса 16512, Чернігівська обл., Бахмацький р-н, м. Батурин, вул. Центральна 30
Міський голова Душа Леонід Леонідович

Бату́рин — місто Бахмацького району Чернігівської області (Україна), на річці Сейм (басейн Дніпра), за 23 км на пн. сх. від залізничної станції Бахмач-Пасажирський. Статус міста надано 2008 року.

Через Батурин проходять такі автотраси: автошлях E101, М02, Р61

Населення — 2483 мешканців (2012).

У місті знаходяться коноплезавод, молокозавод, середня школа, спеціальна школа-інтернат, Будинок культури, дві бібліотеки.

Загальні відомості[ред.ред. код]

Заснований на початку XVII століття, Батурин відіграв значну роль в історії України. У 16691708 та 17501764 роках Батурин був резиденцією гетьманів Лівобережної України, з ним пов'язана діяльність таких визначних політичних лідерів часів Гетьманщини, як Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський.

Батурин є еталонною пам'яткою археології козацької доби, культурний шар якої за ступенем насиченості та інформативності не має собі рівних в Україні.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 878 «Про затвердження Списку історичних населених місць України» (Офіційний вісник України, 2001 р., № 31, ст. 1402) Батурин включено до Списку історичних населених місць України.

На території міста знаходяться об'єкти Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

Назва[ред.ред. код]

Назва походить швидше за все або від руського діалектного батура — башта, вежа або від тюркського імені Батур (Патур, Петер, Петро або за іншою версію Батир — богатир), серед носіїв якого є відомі князі-мурзи часів Золотої Орди. Деякі вчені вважають, що назва походить від імені польського короля Стефана Баторія, який заснував місто.

Історія[ред.ред. код]

Місто Батурин. З гравюри XVIII cт.
Руїни дому Мазепи.
Батуринська цитадель. Реконструкція 2009 рік.
Меморіал пам'яті жертв Батуринської трагедії.

Засноване на початку XVII століття.

Вперше згадується в документах, датованих 1625 роком.

3 1648 року Батурин, здобутий повсталими селянами і козаками, став сотенним містечком Чернігівського полку, а з 1649 — Ніжинського полку.

1663 — тут підписано Батуринські статті.

16691708 — резиденція гетьманів Лівобережної України (Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи).

2 листопада 1708 р. московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили Батурин, вщент зруйнували оборонний замок і саме місто. Історик Сергій Павленко у монографії «Загибель Батурина» зазначає, що жертвами погрому Батурина стали 6-7,5 тисяч мирних громадян і 5-6,5 тисяч військовиків — сердюків і козаків (разом 11-14 тисяч загиблих).

Керівників оборони Батурина (у тому числі полковника Дмитра Чечеля) вивезли до Глухова, де катували і стратили. Решту оборонців, за твердженням автора «Історії русів», розіп'яли на хрестах, встановлених на плотах, і пустили за течією ріки Сейм.

1708 року у Батурині було близько 20 тисяч мешканців. 1726 року, через 18 років після знищення, це місто було безлюдним, а мешканці, що вціліли, жили по околицях (428 дворів):

Насколько Батуринъ былъ разоренъ, объ этомъ свидѣтельствуетъ его опись, сдѣланная въ началѣ 1726 г., передъ отдачею Батуринской волости Меншикову. Опись была сдѣлана черезъ 17 лѣтъ послѣ разоренія, а между тѣмъ въ ней читаемъ: «Нынѣ, по разореніи, городъ Батуринъ ввесъ пустъ, и около его болварки и стѣни всѣ поразвалились, и ввесь заросъ, и въ обоихъ замкахъ нѣкакого строенія старого и нового нѣтъ, толко двѣ церкви каменніе пустіе: Живоначалнія Тройцы да Николая Чудотворца, недостроена вполовину; и въ нихъ нѣкакого церковного вбору (убора) — дверей и окончинъ — нѣтъ, и въ мѣстахъ своды обвалились; да бывшихъ гетмановъ и измѣнника Мазепы бывалъ войсковой каменной малой домъ, три полати, ввесь поразвалялся; да измѣнника Мазепы бывшого господаря Самойла Целюрика каменніе двѣ полатки кладовіе пустіе, всѣ разбити». Разоренный городъ надолго остался пустыремъ. Разбѣжавшіеся батуринцы, вернувшись на родное пепелище, стали селиться около города, на предмѣстьяхъ, которыя не были окончательно разорены, какъ говоритъ та же опись… . Всего жителей въ батуринскихъ предмѣстьяхъ посполитаго званія числилось — 428 двора.[2]

Після цього гетьманську резиденцію перенесено до Глухова (ближче до кордону з Росією).

З 1760 року Батурин став власністю гетьмана Кирила Розумовського, який мав намір повернути сюди гетьманську столицю.

Після ліквідації полкового поділу України увійшов до складу Чернігівського намісництва, потім — Малоросійської губернії, а з 1802 року — Чернігівської губернії.

У 1960 році Батурин отримав статус селища міського типу (містечка).

23 вересня 2008 року смт Батурин віднесено до категорії міст районного значення.[3]

22 серпня 2009 року відбулося відкриття відбудованого гетьманського палацу Розумовського.[4]

Демографія[ред.ред. код]

1708 року у Батурині було близько 20 тисяч мешканців. 1726 року, через 18 років після знищення, це місто було безлюдним, а мешканці, що вціліли, жили по околицях (428 дворів): У 2010 році в Батурині мешкало 3066 людей.

Пам'ятки[ред.ред. код]

Люди, пов'язані з Батурином[ред.ред. код]

Уродженці Батурина[ред.ред. код]

  • Петро Гладкий (1890–1937) — український мовознавець; жертва сталінського терору.

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]