Бердичів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бердичів
Berdychiv gerb.png Berdch h.png
Герб Бердичева Прапор Бердичева
Фронтон Маріїнського костьолу.Монастир Кармелітів Босих (Бердичів) — найбільша і найяскравіша історична та архітектурна пам'ятка міста, листопад 2008 року
Фронтон Маріїнського костьолу.
Монастир Кармелітів Босих (Бердичів) — найбільша і найяскравіша історична та архітектурна пам'ятка міста, листопад 2008 року
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Житомирська область Житомирська область
Район/міськрада Бердичівська міська рада
Код КОАТУУ 1810400000
Засноване 1430
Населення 78 547 (1 листопада 2012)[1]
Площа 35.33 км²
Поштові індекси 13300—13318
Телефонний код +380-4143
Координати 49°53′31″ пн. ш. 28°36′00″ сх. д. / 49.89194° пн. ш. 28.60000° сх. д. / 49.89194; 28.60000Координати: 49°53′31″ пн. ш. 28°36′00″ сх. д. / 49.89194° пн. ш. 28.60000° сх. д. / 49.89194; 28.60000
Міста-побратими Польща Польща Сєдльце, Явор
День міста остання неділя червня
Відстань
Найближча залізнична станція Бердичів
До обл./респ. центру
 - фізична 44 км
 - залізницею 50 км
 - автошляхами 40,7 км
До Києва
 - залізницею 177 км
 - автошляхами 182 км
Міська влада
Адреса 13300, Житомирська обл., м. Бердичів, пл. Центральна, 1, 2-22-55
Веб-сторінка Бердичівська міськрада
Міський голова Мазур Василь Костянтинович

Берди́чів (пол. Berdyczów, їдиш בערדיטשעוו) — місто обласного підпорядкування, центр Бердичівського району Житомирської області.

Загальні дані[ред.ред. код]

Місто Бердичів лежить на березі річки Гнилоп'яті, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира.

Місто є значним залізничним вузлом, де сходяться магістралі Петербург — Одеса та Козятин — Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Житомир, Вінницю, Любар, Хмільник, Білу Церкву.

Територія міста становить 3533 га, яка умовно розбита на 7 мікрорайонів. На 266-ти вулицях і провулках станом на 1 січня 2005 р. проживало 86,2 тисяч осіб.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Бердичева

Заснування[ред.ред. код]

Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури.

Походження назви[ред.ред. код]

Деякі дослідники історії міста вважають, що його назва походить від слов'янського слова «бердо» — урвище, або ж від власного імені Бердич. Інші — від слова берда — так називали бойову сокиру у слов'ян. Тому на гербі сучасного Бердичева зображено бойову сокиру — бердиш — та жезл бога торгівлі Меркурія, що символізує минуле міста як одного з основних центрів торгівлі. Ймовірною версією теж є походження назви від тюркського племені берендичів, котре заселяло навколишні терени будучи васалами київських князів.

У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів.

Середньовіччя[ред.ред. код]

Бердичів, фотографія 1914 року.

Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Януш Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, що утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.

Коли в Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні—липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від поляків, зруйнувавши при цьому замок і монастир.

Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після Переяслівської угоди в лютому 1654 року почалася війна між Росією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення кріпацтва обурило селян, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника Семена Палія. Коли ж у 1702–1704 рр. вибухнуло народне повстання, Семен Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.В місті зустрічалися гетьман Іван Мазепа та гетьман Семен Палій.

Між нащадками Януша Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739–1754 рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицького впливу на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, а з 1758 року й друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзивілл. Йому належало в Бердичеві майже 8 тис. десятин землі. Посполиті відробляли по два дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт викликав сприяв поповненню гайдамацьких загонів, що діяли на прилеглих територіях. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.

Новий час[ред.ред. код]

План містечка Бердичева Волинської губернії, затверджено 3 квітня 1825 року, Царське Село

1793 року, після другого поділу Польщі і приєднання Правобережної України до Росії, Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз'єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв дальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскобійний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.

Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників у тому числі 647 кравців. Умови праці робітників були тяжкі. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.

Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Пруссії, Туреччини, Австрії, Києва, Чернігова й Москви. Річний обіг ярмарок, що проводились у Бердичеві, перевищував 20 млн крб. золотом. Завдяки цьому після 1800 року місто швидко набуло роль найголовнішого банківського центру Російської Імперії.

Проте згодом банківська діяльність перемістилася у Одесу, головний порт країни, і з 50-х років XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України зменшилася. Окрім всього, це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.

З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. За кількістю жителів у середині XIX століття Бердичів посідав п'яте місце на теренах сучасної Україні (після Одеси, Києва, Львова та Харкова) — станом на 1863 рік тут проживало 51 625 осіб, з них 46 149 — євреїв (93%)[2].

Оноре де Бальзак, побувавши в місті 1850 року, писав про його забудову, що «будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед».

На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади. Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.

Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.

Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.

Новітня історія[ред.ред. код]

Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Цьому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки (1876) тут засновано один з найбільших в Україні шкіряний завод. З 1892 по 1921 роки у місті діяв кінний трамвай.

У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод «Прогрес». Крім обладнання для цукрової. винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли. У 1900–1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи.

Під час подій 1905–1907 рр. почав розгорнувся революційний рух.

Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Після заколоту Корнілова Керенський наказав ув'язнити керівництво фронтом, лояльне до заколотників, в тому числі командувача фронтом Денікіна та князя Крапоткіна, які певний час перебували у місцевій в'язниці. Протягом 1917 року певний час комендантом міста був майбутній Гетьман Української Держави Павло Скоропадський. Це чи не єдиний поки випадок, коли діяльність українського державного діяча рівня керівника держави була пов'язана з містом Бердичевом.

Після жовтневого перевороту в місті з'явилися осередки, що підпорядковувався Раді Народних Комісарів. Багато з них складалися з солдатів ПЗФ. Штаб фронту, натомість, не визнавав радянської влади. В місті перебувала також Верховна фронтова рада (орган Центральної Ради). Військово-революційний комітет Південно-західного фронту 26 листопада визнав вищою владою Раду Народних Комісарів. Проте вже в ніч з 2 на 3 грудня війська Центральної Ради на чолі тоді з генералом Павлом Скоропадським встановили владу УНР. Згодом з'явилися союзні до ЦР німецькі і австрійські війська. Після закінчення 1-ї Світової війни у листопаді 1918 місто опинилося під управлінням Директорії УНР. В січні 1919 року відбувся погром, який став відповіддю на підготовку до більшовицького заколоту у місті проти чинної влади УНР. Адже в цей час українські війська у ході другої українсько-радянської війни вели запеклі бої з ворогом на Лівобережжі. Протягом кількох місяців точилася боротьба між Україною і більшовицькою Росією. Особливо запеклі бої відбувалися у березні-квітні 1919, коли місто кілька разів переходило із рук в руки. Незабаром місто було звільнено під час серпневого спільного походу на Київ Діючої Армії УНР та Української Галицької Армії. Під радянську окупацію місто потрапило 28 жовтня 1919 року. На час з 27 квітня по 8 червня 1920 року союзні українсько-польські війська звільнили Бердичів від більшовицьких банд. На залізничному вокзалі міста відбулася зустріч Головного Отамана УНР Симона Петлюри та Маршала Польщі Юзефа Пілсудського. Перебував Бердичів у прифронтовій смузі і в жовтні-листопаді 1920 року, коли бойові дії за звільнення України Дієва Армія УНР здійснювала вже самостійно (після зрадливого укладення поляками Ризького договору з більшовиками), дійшовши від Івано-Франківська до Хмільника та Вінниці. Страх перед відплатою українських військ був настільки великий, що радянська адміністрація на 10 днів залишила місто, яке залишилося без будь-якої влади, адже Дієва Армія УНР до нього так і не дійшла… У 1923 році Бердичів став центром однойменного району та округу, а 1937-го увійшов до Житомирської області.

8 липня 1941 року після запеклих боїв місто окупували фашистські війська. Оскільки Бердичів був переважно єврейським містом, то він став місцем масового знищення людей. Було страчено 38 536 людей, більшість з яких були євреями. 5 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту оволоділи містом.

Економіка[ред.ред. код]

Промисловість[ред.ред. код]

ПАТ "Бердичівський машинобудівний завод «Прогрес», прохідна підприємства

На території міста розташовано 27 підприємств. Галузева структура промисловості представлена підприємствами харчової і легкої промисловості, з виробництва готового одягу і рукавичних виробів, з виробництва шкіряного взуття, оброблення деревини та виробництва виробів з деревини, машинобудування та металообробки, комбікормової та поліграфічної промисловості.

Ними випускаються хімічне устаткування та запасні частини до нього, металорізальні верстати та забійні двигуни для нафтовидобувної промисловості, напівпричепи до вантажних та причепи до легкових автомобілів, меблі, паркет, взуття, швейні вироби, солод ячмінний та житній, хлібобулочні вироби, пиво, морозиво, продукція з незбираного молока, масло тваринне, безалкогольні напої, кондитерські вироби, комбікорми, образотворча продукція тощо.

Провідними підприємствами є ВАТ «Бердичівський машинобудівний завод „Прогрес“ (хімічне, загальне та середнє машинобудування), ВАТ фірма „Беверс“ (верстатобудування), „Шкіроб'єднання“ (шкіряне виробництво), ВАТ „Фабрика одежі“ (швейне виробництво), „Молокозавод“ (харчове виробництво), СП „РІФ-1“, ТОВ „Солодова компанія“, ВАТ „Бердичівський пивоварний завод“.

Торгівля і сфера обслуговування[ред.ред. код]

У місті працюють 4 підприємства автотранспорту, 5 — комунального господарства, 269 підприємств торгівлі, 85 підприємств, що надають різні види послуг, 54 підприємства громадського харчування, з них майже всі засновані приватними підприємцями. До послуг населення 25 перукарень, 7 підприємств з пошиття і ремонту одягу, 7 — з ремонту складної побутової техніки, 2 лазні, 12 автозаправних станцій. Збережена мережа аптек, які знаходяться як в комунальній, так і в приватній власності. Всього нараховується 11 аптек із розгалуженою сіткою аптечних пунктів. Окрім цього в місті знаходиться лікувально-діагностичний центр, 6 приватних стоматологічних кабінетів.

Більше 7000 чоловік займаються індивідуальною підприємницькою діяльністю. У місті діють філії 13 банків.

Транспортне сполучення[ред.ред. код]

Залізничне сполучення[ред.ред. код]

Місто Бердичів — важливий залізничний вузол.

Тут перетинаються залізничні магістралі :

Будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром.

Докладніше: Бердичів (станція)

Приміське[ред.ред. код]

Міжміське[ред.ред. код]

Інше[ред.ред. код]

Через Бердичів проходять автотраси ЖитомирМогилів-Подільський та Біла ЦеркваКременець, шляхи на Любар, Хмільник. На жаль, дороги після зими 2013 подекуди просто важкопроїзні через глибинне руйнування основи дороги.

Освіта[ред.ред. код]

Педагогічний коледж, вул. К.Лібкнехта, 53/1

Мешканці міста мають можливість навчатись у вищих закладах освіти І — ІІ рівня акредитації: політехнічному, педагогічному і медичному коледжах. 2 середні профтехучилища і Професійний будівельний ліцей здійснюють підготовку працівників для різних галузей народного господарства (дані на листопад 2008 року).

У 15-ти загальноосвітніх школах навчається майже 13 тисяч учнів, з них 800 — навчається в гуманітарній гімназії № 2 та 1063 — в школі-гімназії-ліцеї № 4. В 13 дитячих дошкільних закладах освіти та в 3-х навчально-виховних комплексах виховується біля 2,5 тис. дітей. Для задоволення потреб представників національних меншин у школах 3, 4, 10, 15 та 17 створені умови для вивчення факультативно польської мови, на базі школи № 2 працює єврейська недільна школа.

У 13-ти дитячих дошкільних закладах освіти, 3-х навчально-виховних закладах освіти та 3-х навчально-виховних комплексах виховується близько 2,5 тис. дітей.

У місті відкриті 2 дитячі школи мистецтв: музична та художня; централізована бібліотечна система (41 бібліотека) нараховує 833 тис. примірників і брошур.

Культура, спорт[ред.ред. код]

У культурному розвитку і сучасному житті Бердичева тісно переплелися своїми віковими традиціями українська, польська і єврейська культури.

Районний будинок культури, вул. К.Лібкнехта, 21

У місті функціонують музей історії м. Бердичева та музей бойової слави 117-ї гвардійської Бердичівської мотострілецької ордена Б. Хмельницького ІІ ступеня дивізії, міський парк культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Унікальні пам'ятки представлені у Бердичівському історико-культурному заповіднику.

У місті видаються газети „Земля Бердичівська“, „РІО-Бердичів“, „Бердичівські новини“, „Діловий Бердичів“, „Бердичів“.

Традиційним стало проведення Днів польської культури, Днів єврейської культури, організація бізнес-зустрічей, здійснюється низка масштабних заходів, в тому числі культурного призначення (будівництво культурного центру „Бальзак“) тощо.

У місті є 15 діючих культових споруд, серед яких Свято-Преображенська і Свято-Успенська церкви, 3 юдейські синагоги (Центральна, Хабад-Любавич, „Друзі Бердичева“), встановлено бл. 20 пам'ятників.

Знак на честь народження Христа

У місті діють 2 дитячі школи мистецтва: музична та художня, кінотеатр ім. Фрунзе з постійним кінопереглядом по вул. К.Лібкнехта,35, районний і міський ім. О. А. Шабельника палаци культури, 34 бібліотеки (15 травня 2005 року в рамках Днів польської культури відкрита Польська міська бібліотека імені Владислава Реймонта)[3].

У Бердичеві розвинута мережа закладів, які займаються розвитком спортивно-масової та фізично-оздоровчої роботи. В місті є 2 стадіони, критий плавальний басейн, дитяча юнацько-спортивна школа та дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки. Загалом в місті культивується 18 видів спорту. Щорічно проводяться Міжнародні змагання з стрибків у висоту пам'яті Заслуженого тренера СРСР та України Віталія Лонського, які включено до офіційного календаря Міжнародної федерації легкої атлетики, а також Міжнародні змагання з боксу серед юніорів на приз Володимира Кличка. Із 2008 року у Бердичеві розпочали проводити Міжнародний турнір з футболу серед дітей на призи Заслуженого тренера СРСР та України Анатолія Пузача.

В місті розташовані 2 парки-пам'ятники садово-паркового мистецтва.

Архітектурні та скульптурні пам'ятки[ред.ред. код]

В центрі Бердичева, 2003

У місті 92 пам'ятки історії, архітектури та монументального мистецтва.

25 архітектурних пам'яток виразно свідчать про велику історичну спадщину міста. Унікальні пам'ятники XV–XVIII ст. представлені у Бердичівському історично-культурному заповіднику.

Архітектурний комплекс включає стіни фортеці з вежами, прибрамний корпус та костьол. У 1627 році Київський воєвода Януш Тишкевич заснував кляштор і у 1630 році подарував замок католицькому ордену Босих Кармелітів. Так утворився монастир Кармелітів Босих. Відома також чудотворна ікона Бердичівської Божої Матері.

Ще одна пам'ятка архітектури — костьол Святої Варвари, який було споруджено у 1759–1781 роках. 14 березня 1850 р. в костьолі, який діє і в наш час, вінчався із графинею Евеліною Ганською великий французький письменник Оноре де Бальзак.

У місті встановлено низку пам'ятників і пам'ятних знаків, як за СРСР, так і за незалежності України (в 1990 — 2000-х рр.) — Т. Г. Шевченку, В. І. Леніну, на честь народження Христа, на місці колишнього єврейського гетто тощо.

Основна стаття: Пам'ятники Бердичева. Серед бердичівських пам'ятників переважають спеціально облаштовані меморіальні місця (в тому числі і могили, як окремих осіб, так і братські), а от пам'ятників — скульптурних зображень відомих уродженців або осіб, що тут перебували, фактично немає.

Галерея[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Зміна чисельності[ред.ред. код]

Рік Загальне населення Єврейське населення
1789 2 640 1 951 (75%)
1847 немає даних 23 160
1861 немає даних 46 683
1867 52 563 41 617 (80%)
1897 53 351 41 125 (77%)
1926 55 417 30 812 (55.6%)
1941 немає даних 0
1946 немає даних 6 000
1972 77 000 15 000 (приблизно)
1989 92 000 немає даних
2001 88 000 1000

Єврейська громада[ред.ред. код]

Міська хоральна синагога, 1850 (колишня, зараз — Трикотажна фабрика)

За переписом 1789 року євреї становили 75% населення міста (1951 з 2640), пізніше князь Радзивілл надав 7 єврейським родинам монопольне право на торгівлю тканинами. Саме євреї були на чолі більшості торговельних компаній і банків, а також часто були орендарями маєтків польських магнатів. Місто налічувало до 80 синагог і бейт мідрашів. З кінця XVIII сторіччя Бердичів став важливим центром хасидизму, де згодом розгорнувся конфлікт між хасидами і мітнагидами. В 1820-х рр. сформувалася велика група послідовників ідей Гаскала. На 1861 рік єврейська громада міста була другою на теренах всієї Російської імперії. Події початку 20-го століття спричинили хвилю еміграції і частка євреїв почала зменшуватись. Попри це і закриття майже всіх синагог радянською владою, в 1920-х ідиш був офіційною мовою в місті і на ньому могли проводитись судові слухання. Проте з 1930-х релігійну і культурну активність було обмежено. Під час війни єврейська громада була фактично знищена нацистами. З лібералізацією політичного і культурного життя в СРСР з сер. 1980-х рр. відбулось відродження єврейської громади Бердичева. Зараз у місті діють 3 синагоги, чимало місць, пов'язаних із юдаїзмом і єврейською культурою, в тому числі Усипальня Леві Іцхака Бен Меїра, яку щороку відвідують понад 3 тисячі прочан (дані на сер. 2000-х рр.).

Персоналії[ред.ред. код]

Народилися:

Примітки[ред.ред. код]

  1. Головне управління статистики в Житомирській області
  2. Верменич Я. В. Бердичів www.history.org.ua е-Енциклопедія історії України // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. — Київ: Наукова думка, 2003. — Т.1, стор. 222
  3. дані на осінь 2008 року
  4. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 282 с. ISBN 966-8201-26-4
  5. M.Czappe. Potocki Franciszek Piotr h. Pilawa (1745-1829) / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984.— t. XXVIII/1, zeszyt 116.— 178 s. (пол.) S. 131

Цікаві факти[ред.ред. код]

Джерела і посилання[ред.ред. код]