Берлінський мур

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Розташування Берлінської стіни на схематичній карті Берліна

Берлі́нська стіна́, Берлінський мур, нім. Berliner Mauer, також в НДРукріплений кордон, нім. befestigte Staatsgrenze, чи пропагандистська назва — «захисна стіна проти фашизму» (нім. antifaschistischer Schutzwall)  — комплекс ізолюючих споруджень між двома частинами Берліна, зведений за наказом державного керівництва СРСР від 13 серпня 1961 року. Проіснував до 9 листопада 1989, протягом понад 28 років багаторазово добудовувався та розширювався, був найбільш укріпленою частиною «німецько-німецького» кордону, відокремлював Західний Берлін від Східного, та навколишніх районів НДР. Мур був одним із найвідоміших символів Холодної війни та поділу Німеччини. При спробі перетнути кордон у напрямку Західного Берліна було вбито багато людей.

Передумови[ред.ред. код]

Після поразки Німеччини у Другій світовій війні Берлін був поділений на чотири сектори, три сектори контролювали західні союзники (США, Великобританія і Франція) і один — СРСР. Протистояння західних союзників і Радянського Союзу призвело до поділу Німеччини на ФРН та НДР. Берлін при цьому був поділений на Східний, що став столицею НДР, та Західний, що став анклавом в середині НДР.

В кінці 1950-х років протистояння сторін йшло на загострення. Після того як Радянський Союз фактично передав свою частину Берліна НДР, західний сектор як і раніше залишався під контролем окупаційних військ США, Англії та Франції. З погляду СРСР ця ситуація ставила під сумнів державну самостійність НДР і гальмувала входження Східної Німеччини в міжнародний правовий простір. У 1957 році уряд Західної Німеччини на чолі з Конрадом Аденауером ввів в дію «доктрину Хальштейна», яка передбачала автоматичний розрив дипломатичних відносин з будь-якою країною, що визнала НДР. Уряд відкинув пропозицію НДР про створення конфедерації німецьких держав, наполягаючи замість цього на проведенні загальнонімецьких виборів.

У свою чергу влада НДР заявила в 1958 р. про свої претензії на Західний Берлін на тій підставі, що він розташований «на території НДР». У листопаді 1958 р. голова радянського уряду Микита Хрущов звинуватив Західні держави в порушенні Потсдамських угод 1945 року і в ультимативному тоні зажадав від США, Великобританії та Франції провести переговори на предмет перетворення Західного Берліну у «демілітаризоване вільне місто», що в перспективі означало його приєднання до НДР. Натомість Західні країни відповідали на цей ультиматум відмовою й підтверджували намір гарантувати перебування збройних сил Західних держав у західній частині міста і її «життєздатність».

Ситуація ускладнювалася тим, що економічна політика першого голови НДР Вальтера Ульбріхта, спрямована на те, щоб "наздогнати і перегнати ФРН", спричинила у Східній Німеччині збільшення виробничих норм, господарські труднощі, насильницьку колективізацію 1957-60 рр. Унаслідок зовнішньополітична напруженість і більш високий рівень оплати праці в Західному Берліні спонукали тисячі громадян НДР виїжджати на Захід.

До зведення муру межа між Західним та Східним Берліном була відкрита. Уздовж межі між двома частинами міста, що налічувала 44,75 км завдовжки, було впроваджено 81 вуличний пропускний пункт і 13 пропускних пукнтів у залізничній мережі. Проте існували також сотні нелегальних переходів з однієї частини міста в іншу, чим щодня з різних причин користувались від 300 до 500 тисяч осіб. Зокрема, східні німці вважали за краще здобувати освіту в НДР, де вона була безкоштовною, а працювати — у ФРН.

Особливо загострилася ситуація в 1961 році, коли країну покинули понад 207 тисяч осіб, переважно з числа молодих і кваліфікованих фахівців. Обурена влада Східної Німеччини звинувачувала Західний Берлін і ФРН в "торгівлі людьми", "переманюванні" кадрів і спробах зірвати їхні економічні плани. Вони запевняли, що господарство Східного Берліна щорічно втрачає через це 2,5 млрд марок. Лунали також звинувачення в бік "агентів ФРН" в організації актів саботажу і підпалів. Велике невдоволення керівництва і поліції Східної Німеччини викликала неспроможність контролювати потоки людей, що переміщалися через кордон.

За такої ситуації на нараді перших секретарів керівних комуністичних партій держав ОВД, що проходила у Москві 3-5 серпня 1961 року Вальтеру Ульбріхту було дозволено ініціювати закриття кордону між частинами міста. 7 серпня відповідне рішення було затверджене на засіданні політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини, а 12 серпня відповідну постанову прийняла Рада міністрів НДР.

Спорудження стіни[ред.ред. код]

Зведення стіни, 1961
Берлінський мур в околицях Bethaniendamm, 1980

Спорудження муру розпочалося в ніч на 13 серпня. Було залучено близько 25 тисяч членів воєнізованих «бойових груп» з підприємств НДР, що зайняли лінію кордону із Західним Берліном; їхні дії прикривали частини східнонімецької армії. В стані готовності перебувала радянська армія.

Були перекриті чотири лінії Берлінського метро — U-Bahn — і деякі станції залізниці — S-Bahn. Були закриті також сім станцій на лінії метро U6 і вісім станцій на лінії U8, що були у східному секторі. Відкритою залишилася тільки станція Friedrichstrasse, на якій організували контрольно-пропускний пункт. Лінія U2 була розірвана на західну і східну (після станції Тельманплац) половини. Потсдамер-Плац також був закритий, оскільки стояв у прикордонній зоні. Мур неодноразово переобладнувався і добудовувався протягом 1962 року. До 15 серпня весь Західний Берлін був обнесений колючим дротом і почалося безпосереднє зведення муру.

Переходи та втечі[ред.ред. код]

Попереджувальна табличка на кордоні між Західним і Східним Берліном
Меморіал в пам'ять про жертви Стіни. Фото 1986 року.
Символічні хрести пам'яті жертв стіни, січень 1990

Для відвідування Західного Берліна громадянам НДР був потрібен спеціальний дозвіл. Право вільного проходу мали тільки пенсіонери. Спроби нелегального перетину кордону каралися, згідно з параграфом 213 карного законодавства НДР, позбавленням волі на строк до 8 років. 2007 року було оприлюднено письмовий наказ, датований 1 жовтня 1973, що наказував прикордонникам стріляти на ураження по всіх втікачах без винятку.

Незважаючи на сувору заборону, протягом 17 років існування стіни, в західну частину втекло 175287 осіб.[1]. Найвідоміші випадки втеч із НДР такими шляхами: масовий вихід по тунелю завдовжки 145 метрів, перельоти на дельтаплані, на повітряній кулі з нейлонових фрагментів, по мотузці, перекинутою між вікнами сусідніх будинків, на машині з відкидним верхом, на самоскиді завантаженному піском через Чекпойнт Чарлі, на броньованному мікроавтобусі, за допомогою тарану стіни бульдозером, тощо.

Обмін та продаж людей[ред.ред. код]

У роки холодної війни в НДР існувала неофіційна практика обміну спійманних агентів спецслужб інших держав. Крім того, уряд НДР займався «продажом невільників» («продаж політичних в'язнів», нім. Häftlingsfreikauf) — видачею ФРН за гроші громадян НДР, засудженних по політичним статтям та ув'язнених за спробу втечі на Захід[2]. З боку НДР юридичним оформленням цих операцій займався посередник-юрист Вольфганг Фогель, який займав посаду «Уповноваженого голови Державної Ради НДР з гуманітарних питань». З 1964 по 1989 рік він влаштував перехід кордону в цілому 33.755 політв'язнів з східнонімецьких в'язниць та членів їх сімей. Західній Німеччині їх звільнення обійшлося в 3,5 млрд марок (2,7 млрд доларів)[2].

Жертви[ред.ред. код]

Безпосередніми «жертвами стіни» вважаються ті, хто загинули від пострілів прикордонних снайперів НДР або нещасні, які підірвалися на мінному полі (всередині «стіни») в період 1961—1989 рр.

Точної статистики, яка велась Штазі та прикордонною службою НДР знайдено не було. Державні органи НДР зі зрозумілих причин ці дані свого часу не розсекретили та не оприлюднювали. За даними більшості німецьких джерел та дослідницьких організацій, загальне число людей, вбитих при спробі втечі з НДР на Захід в наш час (2012) оцінюється між 274 і 1613, в залежності від того які критерії використовуються для уточнення причин смерті окремої людини[3]

Досить авторитетні дослідження робочої групи «Музею Берлінського муру» («Робоча група 13 Серпня») оцінюють кількість вбитих на стіні та безпосередньо коло неї в 190 жертв[4]. Інша авторитетна історико-дослідницька організація «Центр історичних досліджень» (Потсдам), яка виконувала дослідну роботи на замовлення уряду, прийшла до висновку, що критеріям «безпосередні жертви муру» відповідає 136 випадків вбивств та смертей[5].

Першим при спробі втечі був розстріляний 24-літній Гюнтер Литфин (нім. Günter Litfin)[6]24 серпня 1961 року. 5 жовтня 1964 при спробі затримати велику групу втікачів, загинув прикордонник Егон Шульц, ім'я якого було зведено в культ в НДР (пізніше були опубліковані документи, згідно з якими його застрелили помилково товариші по службі)[7]. У 1966 прикордонники НДР розстріляли 40 пострілами 2 дітей (10 і 13 років)[8]. Останньою жертвою режиму, що діяв на прикордонних територіях, став Кріс Геффрой, якого розстріляли 6 лютого 1989.

Падіння Берлінської стіни[ред.ред. код]

12 червня 1987 Президент США Рональд Рейган, виголошуючи промову біля Бранденбурзьких воріт на честь 750-річчя Берліна, вітаючи прагнення радянського керівництва до змін, закликав Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова знести Стіну, що символізувало би правдиве прагнення радянського керівництва до змін. Зокрема він сказав:

« Пане генеральний секретарю Горбачов, якщо Ви шукаєте миру, якщо Ви шукаєте процвітання для Радянського Союзу та Східної Європи, якщо Ви шукаєте лібералізації: приїжджайте сюди! Пане Горбачов, відкрийте ці ворота! Пане Горбачов, Зруйнуйте цю стіну![9]  »

.

Після того як у травні 1989 року під впливом перебудови в СРСР Угорщина знищила укріплення на кордоні зі своїм західним сусідом — Австрією, а 11 вересня 1989 року угорський уряд оголосив про відкриття кордонів, берлінський мур втратив свій сенс — лише протягом трьох днів НДР покинули через територію Угорщини 15 тисяч громадян. У країні почалися масові демонстрації з вимогою цивільних прав і свобод. У ніч з 9 на 10 листопада було прийнято рішення про відкриття пунктів перепуску між частинами міста. Населення прийняло це рішення з великим ентузіазмом. Відкриття кордону транслювалося по телебаченню і зібрало сотні тисяч німців біля Берлінської стіни.

Проте охорона стіни й візовий режим тривав до 1 липня 1990 року. Протягом останніх місяців відкривалися нові пункти перепуску, пом'якшувалися умови для перетину кордону. З 13 червня 1990 року офіційно було розпочато демонтаж Берлінської стіни. В демонтажі стіни брали участь 300 східнонімецьких прикордонників, а з 3 жовтня 1990 — 175 вантажівок, 65 кранів, 55 екскаваторів і 13 бульдозерів. Офіційно демонтаж стіни закінчився 30 листопада 1990 року. Було залишено тільки 6 фрагментів як пам'ятник, фрагменти стіни з розписами були розпродані 1990 року на аукціонах в Берліні і Монте-Карло[10].

Галерея[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. По обе стороны стены…
  2. а б БиБиСи: Умер посредник „штази“ по обменам шпионов
  3. ARD: Zahl der Mauertoten bis heute nicht geklärt(нім.) : Чисельність жертв стіни до сьогодні не з'ясована
  4. []
  5. [file:///C:/Users/PAPA-V~1/AppData/Local/Temp/2012_05_04_136_todesopfer_internet.pdf 136 Todesopfer an der Berliner Mauer 1961–1989 (стан на 4.05.2012)](нім.)
  6. Chronik der Mauer — Bau und Fall der Berliner Mauer | Opfer der Mauer
  7. Presseportal: ZDF — ZDF-Programmhinweis / Donnerstag, 30. September 2004, 0.50 Uhr, Heldentod — Der Tunnel und die Lüge
  8. Chronik der Mauer — Bau und Fall der Berliner Mauer | Opfer der Mauer
  9. Переклад з російської
  10. Див. доповідь Гагена Коха: «Where is the Wall?», w: Berlinische Monatsschrift (Luisenstadt), tom 10, zeszyt 7 (2001). (ISSN 0944-5560). W internecie: [1]

Див. також[ред.ред. код]