Битва при Лепанто

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 38°12′ пн. ш. 21°18′ сх. д. / 38.200° пн. ш. 21.300° сх. д. / 38.200; 21.300


Битва при Лепанто
Частина Османсько-Венеційської війни (1570–1573) та Османсько-Габсбурзьких війн
Battle of Lepanto 1571.jpg
Битва при Лепанто, Г. Леттер, Національний морський музей, Грінвіч/Лондон.
Дата: 7 жовтня 1571
Місце: Коринфська затока, Іонічне море
Результат: Перемога Священної ліги
Сторони
Banner of the Holy League 1571.png Священна ліга:
Османська імперія Османська імперія
Командувачі
Священна ліга
Центр:
Flag of Cross of Burgundy.svg Хуан Австрійський
Венеціанська республіка Себастьяно Веньєр
Папська держава Маркантоніо Колонна
Лівий фланг:
Венеціанська республіка Агостіно Барбаджо
Правий фланг:
Генуезька республіка Джанандреа Доріа
Резерв:
Flag of Cross of Burgundy.svg Альваро де Базан
Турецький флот
Центр:
Османська імперія Алі Паша
Правий фланг:
Османська імперія Сулук Мехмед Паша
Лівий фланг:
Османська імперія Улуч Алі
Військові сили
212 кораблів
  • 6 галеасів
  • 206 галер

26-28 тис. вояків
40 тис. моряків та гребців
1815 гармат

251 корабель
  • 206 галер
  • 45 галіотів

32-34 тис. вояків
50 тис. моряків та гребців
бл. 740 гармат

Втрати
7500 вбитих
17 кораблів
19-20 тис. вбитих, поранених або полонених
137 кораблів захоплено ворогом
50 кораблів загинуло
10000 християн звільнено

Би́тва при Лепа́нто (затока Лепанто, зараз — Коринфська затока, Іонічне море — морський бій, який відбувся 7 жовтня 1571.

Флот Священної ліги, коаліції середземноморських католицьких держав (Іспанська імперія, Венеціанська республіка, війська Папи Римського, Мальтійського ордену, Генуї, Сицилії, Неаполя, Савої, Тоскани та Парми), завдав поразки флоту Османської імперії в Середземному морі в затоці Лепанто, на південь від узбережжя континентальної частини Греції.

Перемога Священної ліги завадила перетворенню Середземного моря на морські ворота до Європи для Османської імперії та тимчасово запобігла подальшому просування турків на південь Європи.

Передумови[ред.ред. код]

У другій половині 16 ст. християнські держави середземноморського узбережжя перебували під постійним тиском з боку Османської імперії. 28 березня 1570 османський султан Селім II висунув ультиматум Венеції з вимогою передати Кіпр під його владу[1]. У відповідь Венеція проголосила війну Османській імперії. Турки висадилися на Кіпрі, захопивши Нікосію 9 вересня 1570, після чого розпочали облогу Фамагусти.

Кіпр являвся останнім форпостом християнства на шляху до повного домінування турків в Середземному морі. Втрата Кіпру відкривала дорогу Османській імперії в серце Європи з кінцевою зупинкою в Римі, захоплення якого і отримання титулу Цезаря було заповітною мрією турецьких султанів.

Розуміючи небезпеку, християнські держави вирішили створити коаліцію — Священну лігу. Головним натхненником коаліції був папа Пій V. 25 травня 1571 року було підписано тристоронню угоду між Венецією, Іспанською імперією та Ватиканом[1], головною метою якої були спільні бойові дії проти турків (включно з державами-васалами в Алжирі, Тунісі та Триполі). Папа також брав на себе зобов'язання щодо фінансування іспанського флоту.

Сили сторін[ред.ред. код]

Див. Священна ліга

Учасниками Священної ліги стали

За різними джерелами[1][2], флот Священної ліги складався з 206 або 208 галер, 6 галеасів та 24 допоміжних суден. Окрім 40000 моряків та гребців, флот ніс на собі 26-28 тис. вояків: 10000 іспанських піхотинців, 7000 німців та хорватів, 5000 італійських найманців на утриманні іспанського двору, а також 5000 венеціанців[2]. Окрім того, на відміну від інших кораблів, де гребцями були, в основному, засуджені або мусульманські військовополонені, на венеційських судах гребці були вільними людьми та могли брати участь в бойових діях зі зброєю в руках[3]. Командувачем флоту був призначений дон Хуан Австрійський, позашлюбний син Карла V, звідний брат короля Іспанії Філіпа II. Венеціанськими кораблями командував Себастьяно Веньєр, папським флотом — Маркантоніо Колонна[1]

Османський флот складався з 222 галер, 56 галіотів та певної кількості менших суден та комплектувався 13000 моряків, 37000 гребців (майже повністю — рабів) та 34000 вояків. Командував флотом Алі Паша, османський адмірал (капудан-паша), помічниками якого були корсари Сулук Мехмед Паша та Улуч Алі.

Розташування[ред.ред. код]

Розташування флотів перед битвою

Християнський флот було розташовано по лінії північ-південь. На північному фланзі, якомога ближче до берега, було розташовано венеціанські кораблі під орудою Агостіно Барбаріго, таким чином, щоби, затиснувши ворожі кораблі між своїм флотом та берегом, спокусити ворожих вояків можливістю порятунку на суші і похитнути їхню мораль. Проте ця тактична уловка була вкрай небезпечною, оскільки могла спрацювати і в зворотньому напрямку.

В центрі було розташовано 62 галери під особистою орудою Хуана Австрійського на його флагмані «Реал», разом в Себастьяно Веньєром, Матуріном Ромегасом та Маркантоніо Колонна.

Правий фланг, на півдні, складався з 53 галер під орудою генуезця Джованні-Андреа Доріа. По два галеаси з бічним гарматним розташуванням було висунуто поперед кожної основної ескадри.

Резервна ескадра під орудою Альваро де Базана була розташовано позаду головного флоту (на захід від нього). Резервна ескадра складалася з 38 галер — 30 по центру та по 4 праворуч та ліворуч за кожним крилом. Окрім того, було сформовано групу спостереження з двох галер правого флангу та шістьох резервних галер. Галеаси правого флангу затрималися під час розташування і не змогли вийти на позицію вчасно.

Османський флот складався з 57 галер та 2 галіотів на правому фланзі під орудою Чулук Бея, 61 галери та 32 галіотів в центрі під орудою Алі Паші на «Султані» та 63 галер та 30 галіотів на півдні під орудою Улуча Алі. Невеликий резерв складався з 8 галер, 22 галіотів та 64 фуст, розташованих позаду центральної ескадри. Згідно з деякими джерелами[1], Алі Паша пообіцяв звільнити гребців-рабів в разі перемоги. Хуан Австрійський лаконічно попередив своїх вояків: «Для трусів немає шляху в рай».

Перебіг битви[ред.ред. код]

Османсько-габсбурзькі війни

Алжир (1516) • Тлемсен Алжир (1529) • Корон Туніс (1534) • Туніс (1535) • Превеза Кастельнуово Алжир (1541) • Ніцца Гоцо (1551) • Тріполі (1551) • Оран (1556) • Балеарські острови (1558) • Джерба (1560) • Мальта (1565) • Лепанто Туніс (1574) • Велика Турецька війна

Галеаси лівого флангу та центру було розташовано приблизно в півмилі попереду християнського флоту, що дозволило завдати першого нищівного удару по турецькому флоту. Оскільки галеаси несли більше гармат та мали, на відміну від галер, бортове гарматне оснащення, вони мали змогу, повертаючись навколо своєї осі, завдавати потужних артилерійських ударів по ворожому флоту. Згідно з оцінками учасників, їм вдалося потопити до 70 турецьких галер, допоки османський флот не залишив їх позаду.

На початку битви Доріа виявив, що галери його опонента Улуча Алі розташувалися південніше від його флоту, таким чином, отримавши можливість флангового удару, який міг мати катастрофічні наслідки. Йому довелося терміново змінювати диспозицію своїх кораблів, збільшуючи розрив між ними та центральною ескадрою. За цей маневр після битви його звинуватили в ухилянні від бою. В будь-якому разі, результатом маневру стало то, що Улуч Алі повернувся та атакував південний фланг центральний ескадри, скориставшись великим розривом між ним та кораблями Доріа.

На півночі Чулук Бею вдалося провести свої кораблі між берегом та північною християнською ескадрою, завдавши флангового удару по венеціанському флоту. Командувача венеціанців Барбаріго було вбито стрілою, проте їм вдалося стримати удар, розвернувши свої кораблі обличчям до ворога. В центрі християнському флоті вдалося втримати удар за допомогою резерву, завдавши значних пошкоджень ворожим кораблям. Найпотужніший удар турків було нанесено по південній ескадрі, в той час, як 16 галер під особистою орудою Уруч Алі провели швидку атаку на південний фланг центральної ескадри, захопивши шість галер Священної ліги. Втручання резерву під орудою Альваро де Базана та Хуана де Кардона змінило перебіг подій в центрі та на півдні на користь християн, змусивши Улуча Алі втекти разом з 16 галерами та 24 галіотами.

Під час битви корабель турецького командувача було взято на абордаж трьома іспанськими галерами. Проте інші турецькі кораблі підійшли до нього ззаду, таким чином, надавши можливість яничарам весь час поповнювати втрати на флагмані. Дві іспанські атаки було відбито з важкими для них втратами, проте третя атака була успішною. Алі Пашу було вбито, а його голову відрублено, попри незгоду Хуана Австрійського. Проте відтята голова Алі Паші, піднята на списі на іспанському флагмані, різко похитнула бойовий дух турків. Лише яничари продовжували битися до кінця. Врешті-решт, після того, коли в них закінчилися боєприпаси, яничари почали кидатися в своїх супротивників лимонами та апельсинами[1].

Битву було закінчено близько 16 години. Османський флот втратив до 210 кораблів, з них 117 галер, 10 галіотів та три фусти було захоплено в задовільному стані, який дозволяв транспортування. З боку Священної ліги було 20 галер було втрачено та 30 безнадійно пошкоджено.

Улуч Алі, якому вдалося захопити флагман Мальтійського ордену, зберіг більшість своїх кораблів, вивівши їх з битви, коли її результат став очевидним. Під час втечі йому довелося покинути захоплений флагман, проте йому вдалося повернутися до Константинополя разом з 87 іншими вцілілими кораблями. Улуч Алі представив величезний мальтійський прапор султану Селіму, який, в нагороду за це, нагородив його почесним титулом тур. kιlιç" (меч), таким чином, Улуч Алі став відомим під іменем Кіліч Алі Паша.

Втрати Священної ліги склали бл. 7500 вояків, моряків та гребців, проте їм вдалося звільнити майже таку саму кількість полонених християн. Втрати турків склали бл. 15 тис. вбитих та поранених та, принаймні, 3500 полонених.

Наслідки[ред.ред. код]

Портрет Філіпа ІІ з сином на честь перемоги під Лепанто, Тіциан
Тріумфатори Лепанто (зліва направо: Хуан Австрійський, Маркантоніо Колонна, Себастьяно Веньєр).

Поразка в битві стала серйозним ударом для турків, які не до цього не програли жодної морської битви з 15 сторіччя. Проте, врешті-решт, вона була сприйнята, як прояв Божої волі, турки розповідали про битву, цитуючи Коран:

« Може статися, що ти ненавидитимеш річ, добру для тебе  »

Для християнського світу тріумф в битві відродив надію на остаточну перемогу над турком — сатаноподібним втіленням Османської імперії, яка розглядалася як споконвічний ворог християнства. Імперія втратила майже весь свій флот та бл. 30,000 чоловік, і, таким чином, могла вважатися найвидатнішою морською битвою з часів битви при Акції в 31 р. до н. е.

Попри дошкульну поразку, туркам вдалося перебудувати свій флот з майже блискавичною швидкістю. В 1572, через шість місяців після битви, було побудовано більше 150 галер та 8 галеасів, загалом бл. 250 кораблів, включаючи 8 найбільших кораблів, які колись ходили в Середземному морі[4]. Новий флот дав змогу Османській імперії відновити свою перевагу в Середземному морі[5], змусивши Венецію підписати мирну угоду 7 березня 1573. Згідно з угодою, венеціанці визнали османську владу над Кіпром, який залишався під нею протягом наступних трьох сторіч. Влітку цього ж року турки почали свої висадки на березі Сицилії та в південній Італії. Великий візир Селіма, Мехмед Сокуллу, в бесіді з венеціанським послом Маркантоніо Барбаро зауважив, що тріумф Священної ліги при Лепанто не завдав тривалої шкоди Османській імперії, проте захоплення турками Кіпру в тому ж році було значним досягненням:

« Я хотів би, щоби ви зрозуміли різницю між вашою втратою і нашою. Забравши у вас Кіпр, ми відтяли вам руку; завдавши поразки нашому флоту, ви лише зголили нам бороду. Не можна виростити нову руку; що ж до бороди - вона виросте знову, і навіть міцнішою для бритви  »

[1]

Посилання[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж Crowley, Roger. Empires of the Sea: The Siege of Malta, the Battle of Lepanto, and the Contest for the Center of the World. Random House, 2008 (ISBN 978-1400066247).
  2. а б Konstam, August. Lepanto 1571: The Greatest Naval Battle Of The Renaissance. United Kingdom, Osprey Publishing, 2008. (ISBN 1-84176-409-4)
  3. John F. Guilmartin, Gunpowder and Galleys, pp. 222–225
  4. J. Norwich, A History of Venice, 490
  5. L. Kinross, The Ottoman Centuries: The Rise and Fall of the Turkish Empire, 272