Битва під Вількомиром

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Битва під Вількомиром
Pabaiskas monument.JPG
Дата: 1 вересня 1435
Місце: Вількомир на р. Святій, Велике князівство Литовське
Результат: перемога польсько-литовського війська Жиґимонта Кейстутовича
Сторони
Велике князівство Руське
Лівонський орден
Золота Орда
Велике князівство Литовське
Королівство Польське
Командувачі
Свидригайло Ольгердович, Франко Керскорф, Жиґимонт Корибутович Михайло Жиґимонтович, Якуб із Кобилян
Військові сили
близько 15000 близько 15000

Битва під Вількомиром відбулася в 1435 року між польсько-литовськими військами великого князя Литовського Жиґимонта I Кейстутовича (Сигізмунда) і військами великого князя Руського Свидригайла Ольгердовича та союзників; битва закінчилася перемогою військ Жиґимонта Кейстутовича і поклала кінець боротьбі за престол у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському 1432-1435 років.

Підґрунтя[ред.ред. код]

27 жовтня 1430 р. помер великий князь Литовський і Руський Вітовт. Литовська і руська (українська та білоруська) знать посадила на великокняжий стіл Свидригайла Ольгердовича, двоюрідного брата Вітовта. Згідно з актами польсько-литовської унії, знать Литовсько-Руської держави зобов'язувалася погоджувати обрання великого князя з Королівством Польським.[1] Король Ягайло, прибувши до столиці Великого князівства, дав згоду на проголошення Свидригайла великим князем.[1] Тієї ж осени 1430 р. між Ягайлом і Свидригайлом почався конфлікт через Західне Поділля, яке після смерти Вітовта окупувала польська шляхта на підставі домовленостей 1411 р. Свидригайло, утримуючи Ягайла в Вільно, оголосив Велике князівство незалежним од Польської корони, вимагав од польського короля повернення Західного Поділля. Відпустивши, зрештою, Ягайла до Польщі, Свидригайло почав готуватися до війни. Великий князь заручився підтримкою Тевтонського ордену, Золотої орди, Молдавського князівства, зав'язав зносини із Священною Римською імперією, так що імператор Сигізмунд Люксембург обіцяв коронувати литовсько-руського правителя.[2] В 1431 р. між Польським королівством та Литовсько-Руською державою почалася війна: король Ягайло з військом вирушив в похід на Волинь, здобув Володимир-Волинський та взяв в облогу Луцьк. Але безуспішний штурм луцького замку та вторгнення в Польщу тевтонських рицарів змусило польського короля укласти з Свидригайлом дволітнє перемир'я.

Свидригайло Ольгердович у своєму правлінні однаково спирався як на литовську, так і на руську знать [3] Великого князівства — що одначе спричинило невдоволення литвинів, які за унією 1413 р. мали привілейоване становище в державі. У 1432 р. литовська знать з поміччю Польського королівства здійснила державний переворот у Литовсько-Руській державі, в результаті якого великим князем був проголошений Жиґимонт Кейстутович.[2] Литва визнала власть Жиґимонта, але Русь підтримала Свидригайла, посадивши його на «велике княжіння Руське»[4]. Так Литовсько-Руська держава розкололася на Велике князівство Литовське і Велике князівство Руське. Почалася війна. 8 грудня 1432 під Ошмянами Жиґимонт Кейстутович на чолі польсько-литовського війська одержав перемогу над військами Свидригайла.[1] У січні-лютому 1433 Свидригайло Ольгердович з союзниками — лівонськими рицарями — сильно спустошили Литовську землю. Літом того ж року Свидригайло і лівонські рицарі знов пустошили Литву, захопили городи у східних володіннях Жиґимонта. У 1434 р. Жиґимонт Кейстутович видав привілей, яким зрівняв у правах католиків литвинів та православних русинів, і таким робом перетягнув на свій бік окремих православних прибічників Свидригайла. Тоді в 1435 р. Свидригайло вирішив дати генеральну битву.

Битва[ред.ред. код]

Війська Свидригайла і Жиґимонта зійшлися біля Вількомира на річці Святій 29-30 серпня 1435 року, вирішальна битва відбулася 1 вересня.

Військо Свидригайла числило до 15 тисяч, серед них було 6 тисяч ратників великого князя, понад 50 дружин удільних князів, 3 тисячі лівонських рицарів, 1,5 тисяч чеських таборитів і 500 ординців. Це різнорідне військо мало трьох полководців: самого Свидригайла Ольгердовича, лівонського магістра Франка Керскорфа і князя Жиґимонта Корибутовича. З них талант полководця мав тільки Жиґимонт Корибутович, учасник Гуситських війн.[5]

Жиґимонт Кейстутович мобілізував до 5 тисяч литовського війська, яке доручив очолити своєму синові Михайлу. Польща вислала своєму васалу в поміч 4-12 тисяч війська на чолі з Якубом із Кобилян. Цей Якуб був досвідченим полководцем, учасником Грюнвальдської битви та Великої війни з Тевтонським орденом, він і прийняв командування над польсько-литовським військом.

29-30 серпня війська Свидригайла Ольгердовича і Жиґимонта Кейстутовича зайняли позиції біля річки Святої за 9 км на південь од фортеці Вількомир. Через два дні Свидригайло, переконавшись у невигідности своєї позиції, вирішив перейти обозом під Вількомир. Коли Свидригайло з військом рушив — ударило польсько-литовське військо, розділивши свидригайлові війська на дві частини. Битва скоро скінчилася страшним погромом військ Свидригайла.[4][6] Сам Свидригайло Ольгердович встиг утекти до Полоцька. Магістр Керскорф, ландмаршал і більшість лівонських рицарів загинули. Жиґимонт Корибутович був важко поранений і помер у полоні. В битві загинули мстиславський князь Ярослав Семенович, київський князь Михайло Семенович Болобан, вяземський князь Михайло Львович, князь Данило Семенович Гольшанський.[5] 42 князі потрапили в полон, серед них — Федір Корибутович та Іван Володимирович — син Володимира Ольгердовича Київського.

Наслідки[ред.ред. код]

Після перемоги під Вількомиром, з просуванням литовських військ у володіння Свидригайла Жиґимонт Кейстутович сів на «велике княжіння Литовське і Руське»[4] — боротьба за престол у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському скінчилася.

Із смертю магістра Керскорфа погіршилися позиції хрестоносців в Лівонії. Лівонське ландмейстерство Тевтонського ордену вийшло із союзу з Свидригайлом. Тевтонський орден 31 грудня 1435 року уклав «вічний» мир з Польським королівством та Великим князівством Литовським.

Свидригайло Ольгердович після поразки під Вількомиром залишився без війська, союзників хрестоносців і своєї опори — руської знаті (більшість удільних князів, що попали в полон під Вількомиром, залишалися в ув'язненні до самої смерти Жиґимонта Кейстутовича[5]). Хоча Свидригайло і зміг утриматися в Київській, Чернігово-Сіверській та Волинській землях, з поміччю татар повернути Брацлавщину, протистояти Королівству Польському та Великому князівству Литовському у князя уже не було можливості. Упродовж 14361437 років Свидригайло спробував розладити союз Польського королівства та Великого князівства Литовського, запропонувавши Польщі договір, за яким: за Свидригайлом мали залишитися Київська земля, а також, імовірно, Чернігово-Сіверська земля та Брацлавщина; Волинська земля мала бути інкорпорована Королівством Польським; після смерті Свидригайла, всі його землі мали перейти під протекцію Королівства Польського.[1] Але Польща у зв'язку з протестом Жиґимонта Кейстутовича не прийняла цей договір. Свидригайло був змушений утекти до Валахії. У 1440 в результаті змови був убитий великий князь Жиґимонт Кейстутович. На звістку про смерть Жиґимонта до Литовсько-Руської держави повернувся і Свидригайло Ольгердович, знов претендуючи на велике княжіння. Але литовська знать проголосила великим князем Казимира Ягеллончика. Щоб заспокоїти Свидригайла і руську знать Казимир Ягеллончик одновив в Русі удільні князівства: великий князь Свидригайло отримав у володіння Волинську землю, Турів та Гомель, князь Олелько Володимирович — Київську землю та Брацлавщину.[2]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. IV. Р. III. — Київ-Львів, 1907
  2. а б в Пресняков А. Е. Западная Русь и Литовско-Русское государство — Москва, 1939, с. 131—144
  3. Свидригайло, будучи противником унії з Польщею, особливо покладався на руську знать. Так сучасник поляк Олєсніцкий пише, що «завдяки прихильности Свидригайла і його підмозі Русини взяли [в Великому князівстві] перевагу над Литвинами: вони мають в своїх руках майже всі важнійші городи й уряди, чого не бувало за небіжчика Вітовта» (Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. IV. Р. III)
  4. а б в Див., наприклад, Супрасл. літопис
  5. а б в Войтович. Л. В. Князівські династії Східної Європи — Львів, 2000
  6. Chronica der Provintz Lyfflandt (1578)