Битва під Кесе-дагом

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Битва під Кесе-дагом
Монгольське завоювання Анатолії
Bataille de Közä Dagh (1243).jpeg
Мініатюра з Вертограду історій країн Сходу Гетума Патміча. Рукопис початку XIV століття, Каталонія
Дата: 26 червня[1][2] (або 1 липня[3]) 1243 року
Місце: Гірська ущелина Кесе-даг (на північному сході ілу Сівас)
Результат: Перемога монголів
Сторони
Монгольська імперія
вірменські та
грузинські князі
Конійський султанат
Трапезундська імперія
Нікейська імперія
вірменські та
грузинські князі
Командувачі
Байджу Кей-Хосров II
Військові сили
30—40 тисяч 70—80 тисяч

Битва під Кесе-дагом — битва, що відбулась 26 червня[1][2](або 1 липня[3]) 1243 року, в ущелині гори Кесе-даг у Вірменії (нині на території Туреччини), між військами монгольського полководця Байджу-нойона та конійського султана Гійас ад-Діна Кей-Хосрова II під час монгольського завоювання Анатолії.

Передісторія[ред.ред. код]

Перші монгольські набіги на територію Конійського султанату належать до 12311232 років, коли окремі загони армії Чормагана доходили до Сіваса та Малатьї. 1236 року монголи зажадали від султана Кей-Кубада I регулярних посольств із даниною; султан зміг укласти з ханом Угедеєм мирну угоду, й на деякий час забезпечити безпеку своїй країні.

На початку 1240-их за нового султана Кей-Хосрова II держава, послаблена внутрішніми суперечками (особливо повстанням Баба Ісхака), зазнала масштабного монгольського вторгнення. Наприкінці 1242 року командувач Байджу після двомісячної облоги узяв місто Ерзерум. Довідавшись про падіння Ерзерума, султан терміново почав збирати війська. Підкріплення відрядили васали та союзники Кей-Хосрова — правитель Халеба й трапезундський імператор; до нього приєднались абхазький князь Дардін[4] Шервашидзе та вірменський царевич Ван[5]; окрім того, в султанській армії було близько 2000 найманців-«франків» під командуванням Іоанна з Кіпру та Боніфація з Генуї[6], а також тисячний допоміжний найманий загін із Нікейської імперії[7].

Про чисельність військ Кей-Хосрова джерела наводять різні дані: 400 тисяч (грузинські літописи)[5], «200 тисяч, всі на конях» (Рубрук)[8], 160 тисяч (Магакія)[9]. Найближчою до реальності, вірогідно, є цифра, яку наводить Ібн Бібі — 70 тисяч воїнів[1].

Чисельність монгольської армії, що виступила навесні 1243 року назустріч противнику, оцінюється як удвічі менша (30—40 тисяч)[1][2] .

Битва[ред.ред. код]

Наприкінці червня дві армії зустрілись в ущелині поблизу Кесе-дага («Лисої гори»)[10], неподалік від містечка Чман-Катук[11], за 60 км на північний схід від Сіваса[3] та на захід від Ерзінджана[1]. У битві, що тривала весь день, монголи застосували тактику фальшивого відступу, засипавши потім противника стрілами[12].

За свідченням літописця Магакії, значних збитків правому крилу сельджуцької армії завдали вірменські та грузинські дружини. Султан Кей-Хосров, «остерігаючись емірів, які бажали підкоритись татарам»,[9], утік з поля бою, його воїни також почали тікати; монголи «переслідуючи їх, жорстоко перебили військо. Потім почали грабувати загиблих».[11] Вони захопили в султанському таборі безліч наметів зі значною кількістю провізії[9], а також особистий прапор Кей-Хосрова із зображенням лева[13] .

Наслідки[ред.ред. код]

Розвиваючи успіх, монгольська армія продовжила наступ. Жителі Кайсері були винищені, оскільки відмовились здатись, саме місто було зруйновано; Ерзінджан монголи взяли хитрощами; Сівас і Тюріке здались добровільно. Спроби Кей-Хосрова укласти союз проти монголів з латинським імператором Балдуїном II та нікейським Іоанном III успіху не мали[13][6]. Султану довелось відрядити до монголів свого візира, який переконав Байджу, що подальше завоювання країни буде важким, оскільки там безліч воїнів і фортець[2]. За умовами мирної угоди Кей-Хосров мав щороку надсилати до Каракорума близько 12 мільйонів гіперперонів чи місцевих срібних монет, 500 кусків шовку, 500 верблюдів і 5000 баранів[14]. Султан залишався правителем тієї частини держави, яку не було завойовано. Це за рік підтвердив своїм ярликом Бату, глава Улусу Джучі, чиїм васалом по суті й став Кей-Хосров.

Поразка під Кесе-дагом стала переломним моментом в історії Конійського султанату, після якої процеси занепаду в державі Сельджукідів помітно прискорились[1][2]. Центральна влада втрачала свій авторитет, що одразу виразилось у появі самозванця, який проголосив себе сином покійного султана Ала ад-Діна Кей-Кубада I. Із 20 тисячами своїх прибічників самозванець вирушив до Кілікії, проте був розбитий Костянтином, братом царя Хетума I, схоплений та повішений в Алайї.

Іншим наслідком монгольського наступу став розлад сільського господарства; поля були закинуті, а в країні настав голод. Натовпи біженців линули до західних кордонів султанату.[5]

Політична криза поглибилась після смерті Кей-Хосрова II наприкінці 1245 року. Три його малолітніх сина, проголошені співправителями, стали, фактично, маріонетками в руках різних придворних угруповань. Монголи, діючи в дусі політики «Розділяй та пануй», уміло використовували боротьбу цих угруповань для посилення своєї влади в регіоні. До кінця XIII століття ці обставини призвели до повного розвалу Конійського султанату.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е Єремєєв Д. Є., Мейєр М. С. Держава Сельджукідів Малої Азії в першій половині XIII століття // Історія Туреччини в середньовіччі та новому часі: навчальний посібник. — М.: 1992. — С. 77.
  2. а б в г д The Cambridge History of Islam. — Cambridge University Press, 1977. — С. 249.
  3. а б в Новічев. Історія Туреччини. — Л.: Ленінградський університет, 1963. — Т. 1: Доба феодалізму (XI—XVIII століття). — С. 19.
  4. Чіковані Ю. Рід абхазьких князів Шервашидзе (історично-генеалогічне дослідження). — Тбілісі: Универсал, 2007. — С. 10.
  5. а б в Гордлевський В. Держава Сельджукідів Малої Азії // Обрані твори. — М.: 1960 Т. 1: Історичні праці. — С. 63—64.
  6. а б Успенський Ф. І.. «Історія Візантійської імперії. Т. 5». Архів оригіналу за 2012-03-30. Процитовано 2013-04-30. 
  7. Жаворонков П. І. Нікейська імперія та Схід: (Стосунки з Іконійським султанатом, татаро-монголами та Кілікійською Вірменією у 40–50-их роках XIII ст.) (1978) С. 94.
  8. Гільйом де Рубрук.. «Подорож до східних країн. Гл. 52». Архів оригіналу за 2012-03-30. Процитовано 2013-04-30. 
  9. а б в Історія монголів інока Магакії, XIII століття. — М.: 1871. — С. 15—16.
  10. Бейсембієв Т. К. Одноборство султана з імператором: оповідання Георгія Акрополіта у світлі сельджуцьких хронік Алмати: Казахський державний університет (1999) С. 56.
  11. а б Кіракос Гандзакеці. Історія Вірменії. — М.: 1976. — С. 177.
  12. Anooshahr A. The Ghazi Sultans and the Frontiers of Islam. — Taylor & Francis, 2009. — С. 116—117.
  13. а б Райс Т. Сельджуки. Кочівники — завойовники Малої Азії. — М.: 2004. — С. 73.
  14. Kolbas J. The Mongols in Iran: Chingiz Khan to Uljaytu, 1220-1309. — Routledge, 2006. — С. 121—122. — ISBN 0700706674

Джерела[ред.ред. код]