Богораз Лариса Йосипівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лариса Богораз в молодості

Лари́са Йо́сипівна Богора́з (8 серпня 1929, Харків, Українська РСР, СРСР6 квітня 2004, Москва, Росія) — українська та російська радянська громадсько-політична діячка, дисидент, правозахисниця. Кандидат філологічних наук (1965).

Життєпис[ред.ред. код]

Батьки[ред.ред. код]

Батьки Лариси Богораз — партійні та радянські працівники, учасники громадянської війни, члени ВКП(б). У 1936 Ларисиного батька Йосипа Ароновича Богораза заарештували й засудили, звинувативши в «троцькістській діяльності». У 1947 Лариса, всупереч забороні матері, їздила до батька на заслання.

Наукова кар'єра[ред.ред. код]

У 1950, закінчивши філологічний факультет Харківського університету, Богораз кілька місяців працювала у сільській школі вчителем української мови та літератури. Того ж 1950, вийшовши заміж за Юлія Даніеля, переїхала в Москву. 11 березня 1951 в них народився син Олександр.

До 1961 працювала викладачем російської мови в школах Калузької області, а потім Москви.

У 1961—1964 — аспірант сектору математичної та структурної лінґвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології.

1964 сім'я Даніелів розпалася — і Лариса із сином виїхала в Новосибірськ. У 1964—1965 жила там в Академмістечку, викладала загальне мовознавство на філологічному факультеті Новосибірського університету.

1965 захистила кандидатську дисертацію (1978 за ухвалою ВАКу Ларису Богораз позбавили вченого ступеня; 1990 ВАК переглянув свою ухвалу та повернув їй ступінь кандидата філологічних наук).

Участь у дисидентському русі[ред.ред. код]

Богораз знала про «підпільну» літературну роботу свого чоловіка і Андрія Синявського. 1965, після їх арешту, вона, разом із дружиною Синявського Марією Розановою, активно сприяла перелому громадської думки на користь арештованих письменників. Справа Синявського і Даніеля поклала початок систематичній правозахисній активності багато кого з тих, хто взяв у ній участь, зокрема й самої Богораз.

У 1966—1967 Богораз регулярно їздить у мордовські політичні табори на побачення з чоловіком, знайомиться там із родичами інших політичних в'язнів, уводить їх у коло спілкувань московської інтелігенції. Її квартира стає чимось на зразок «пересильного пункту» для родичів політв'язнів з інших міст, що їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв'язнів, які повертаються з таборів після відбуття покарання.

Через її квартиру пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. З декількома українськими в'язнями сумління Богораз дружила і регулярно писала їм у табори українською мовою. Особливо близькими були стосунки з Іваном Світличним і Леонідою Світличною. Вони подружилися сім'ями ще в кінці 1950-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів російською мовою.

Богораз переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відправленням на Захід. Пізніше саме вона вивезла з побачення з Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому були заховані номери «Українського вісника», підготовлені Степаном Хмарою, Олесем Шевченком і Віталієм Шевченком, поїхала у Львів і передала їх Олені Антонів.

Незважаючи на заперечення багатьох відомих правозахисників (що зводилися до того, що їй, «лідеру руху», не варто піддавати себе небезпеці арешту), 25 серпня 1968 Богораз узяла участь у «демонстрації сімох» на Красній площі в Москві — на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину. За це її заарештували і засудили на 4 роки заслання. Термін відбувала в Східному Сибіру (Іркутська область, селище Чуна), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті.

Повернувшись у 1972 в Москву, не стала брати безпосередню участь у роботі чинних тоді дисидентських громадських асоціацій (лише в 1979—1980 увійшла до складу Комітету захисту Тетяни Великанової), проте і далі час від часу виступала з важливими громадськими ініціативами, одна або в співавторстві.

Богораз неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних ув'язнених, розпочата нею в жовтні 1986 разом із Софією Каллістратовою, Михайлом Гефтером і Олександром Подрабінеком, була її останньою і найуспішнішою «дисидентською» акцією: заклик про амністію цього разу підтримала низка відомих діячів радянської культури. У січні 1987 Михайло Горбачов почав звільняти політв'язнів. Проте другий чоловік Богораз, Анатолій Марченко, не встиг скористатися цією амністією — він помер у Чистопольській в'язниці в грудні 1986.

В останні роки[ред.ред. код]

Громадська діяльність Богораз тривала і в роки перебудови та після неї. Вона брала участь у підготовці та роботі Міжнародного громадського семінару (грудень 1987). Восени 1989 Богораз увійшла до складу відновленої Московської Гельсінкської групи і деякий час була її співголовою. У 1993—1997 входила в правління російсько-американської Проектної групи з прав людини. У 1991—1996 Богораз — керівник просвітницького семінару з прав людини для громадських організацій Росії і СНД.

Богораз — автор низки статей і заміток з історії і теорії правозахисного руху. Останні роки вона працювала над спогадами, редагувала багато «меморіальних» текстів.

Померла 6 квітня 2004 після тяжкої тривалої хвороби.

Література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Електронні джерела[ред.ред. код]