Богораз Лариса Йосипівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лариса Богораз в молодості

Лари́са Йо́сипівна Богора́з (8 серпня 1929, Харків6 квітня 2004, Москва) — громадсько-політична діячка, дисидент, правозахисниця. Кандидат філологічних наук (1965).

Біографія[ред.ред. код]

Батьки[ред.ред. код]

Батьки Лариси Богораз — партійні та радянські працівники, учасники громадянської війни, члени ВКП(б). 1936 року Ларисиного батька Йосипа Ароновича Богораза заарештували й засудили, звинувативши в «троцькістській діяльності». 1947 року Лариса, всупереч забороні матері, їздила до батька на заслання.

Наукова кар'єра[ред.ред. код]

1950 року, закінчивши філологічний факультет Харківського університету, Богораз кілька місяців працювала у сільській школі вчителем української мови та літератури. Того ж 1950 року, вийшовши заміж за Юлія Даніеля, переїхала в Москву. 11 березня 1951 року в них народився син Олександр.

До 1961 року працювала викладачем російської мови в школах Калузької області, а потім Москви.

У 1961—1964 роках — аспірант сектору математичної та структурної лінґвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології.

1964 року сім'я Даніелів розпалася — і Лариса із сином виїхала в Новосибірськ. У 1964—1965 роках жила там в Академмістечку, викладала загальне мовознавство на філологічному факультеті Новосибірського університету.

1965 року захистила кандидатську дисертацію (1978 року за ухвалою ВАКу Ларису Богораз позбавили вченого ступеня; 1990 року ВАК переглянув свою ухвалу та повернув їй ступінь кандидата філологічних наук).

Участь у дисидентському русі[ред.ред. код]

Богораз знала про «підпільну» літературну роботу свого чоловіка і Андрія Синявського. 1965 року, після їх арешту, вона, разом із дружиною Синявського Марією Розановою, активно сприяла перелому громадської думки на користь арештованих письменників. Справа Синявського і Даніеля поклала початок систематичній правозахисній активності багато кого з тих, хто взяв у ній участь, зокрема й самої Богораз.

У 1966—1967 роках Богораз регулярно їздить у мордовські політичні табори на побачення з чоловіком, знайомиться там із родичами інших політичних в'язнів, уводить їх у коло спілкувань московської інтелігенції. Її квартира стає чимось на зразок «пересильного пункту» для родичів політв'язнів з інших міст, що їдуть на побачення в Мордовію, і для самих політв'язнів, які повертаються з таборів після відбуття покарання.

Через її квартиру пройшло багато українських шістдесятників і їхніх родичів. З декількома українськими в'язнями сумління Богораз дружила і регулярно писала їм у табори українською мовою. Особливо близькими були стосунки з Іваном Світличним і Леонідою Світличною. Вони подружилися сім'ями ще в кінці 1950-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів російською мовою.

Богораз переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відправленням на Захід. Пізніше саме вона вивезла з побачення з Анатолієм Марченком інформацію про тайник, у якому були заховані номери «Українського вісника», підготовлені Степаном Хмарою, Олесем Шевченком і Віталієм Шевченком, поїхала у Львів і передала їх Олені Антонів.

Незважаючи на заперечення багатьох відомих правозахисників (що зводилися до того, що їй, «лідеру руху», не варто піддавати себе небезпеці арешту), 25 серпня 1968 року Богораз узяла участь у «демонстрації сімох» на Красній площі в Москві — на знак протесту проти радянського вторгнення в Чехословаччину. За це її заарештували і засудили на 4 роки заслання. Термін відбувала в Східному Сибіру (Іркутська область, селище Чуна), працювала такелажницею на деревообробному комбінаті.

Повернувшись 1972 року в Москву, не стала брати безпосередню участь у роботі чинних тоді дисидентських громадських асоціацій (лише в 1979—1980 роках увійшла до складу Комітету захисту Тетяни Великанової), проте і далі час від часу виступала з важливими громадськими ініціативами, одна або в співавторстві.

Богораз неодноразово зверталася до уряду СРСР із закликом оголосити загальну політичну амністію. Кампанія за амністію політичних ув'язнених, розпочата нею в жовтні 1986 року разом із Софією Каллістратовою, Михайлом Гефтером і Олександром Подрабінеком, була її останньою і найуспішнішою «дисидентською» акцією: заклик про амністію цього разу підтримала низка відомих діячів радянської культури. У січні 1987 Михайло Горбачов почав звільняти політв'язнів. Проте другий чоловік Богораз, Анатолій Марченко, не встиг скористатися цією амністією — він помер у Чистопольській в'язниці в грудні 1986 року.

В останні роки[ред.ред. код]

Громадська діяльність Богораз тривала і в роки перебудови та після неї. Вона брала участь у підготовці та роботі Міжнародного громадського семінару (грудень 1987). Восени 1989 року Богораз увійшла до складу відновленої Московської Гельсінкської групи і деякий час була її співголовою. У 1993—1997 роках входила в правління російсько-американської Проектної групи з прав людини. У 1991—1996 роках Богораз — керівник просвітницького семінару з прав людини для громадських організацій Росії і СНД.

Богораз — автор низки статей і заміток з історії і теорії правозахисного руху. Останні роки вона працювала над спогадами, редагувала багато «меморіальних» текстів.

Померла 6 квітня 2004 року після тяжкої тривалої хвороби.

Література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Електронні джерела[ред.ред. код]