Болград

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Болград
Bolgrad gerb new.png
Герб Болграда
Будівля ратуші в Болграді
Будівля ратуші в Болграді
Болград
Розташування міста Болград
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Одеська область Одеська область
Район/міськрада Болградський район Болградський район
Код КОАТУУ 5121410100
Засноване 1821
Статус міста з 1821 року
Населення 15479 (01.01.2011)[1]
Площа 94 км²
Густота населення 164.6 осіб/км²
Поштові індекси 68700—706
Телефонний код +380-4846
Координати 45°40′02″ пн. ш. 28°36′46″ сх. д. / 45.66722° пн. ш. 28.61278° сх. д. / 45.66722; 28.61278Координати: 45°40′02″ пн. ш. 28°36′46″ сх. д. / 45.66722° пн. ш. 28.61278° сх. д. / 45.66722; 28.61278
Висота над рівнем моря 75 м
Водойма озеро Ялпуг, річка Ялпуг
Відстань
Найближча залізнична станція Болград
До станції 7 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 270 км
 - автошляхами 242 км
До Києва
 - автошляхами 656 км
Міська влада
Адреса 68702, Одеська область, Болградський район, Болград, вул. Шпитальна, 45
Веб-сторінка Болградська міськрада
Міський голова Корольов Сергій Володимирович

Болгра́д — місто в Одеській області, районний центр, розташоване на східному березі озера Ялпуг — найбільшого прісного озера України. Відстань до облцентру становить близько 242 км і проходить автошляхом E87, із яким збігається М15.

Неподалік від міста розташований пункт контролю через молдавсько-український кордон Болград.

Історія[ред.ред. код]

Болград був заснований на місці болгарського поселення Табакі у 1821 році болгарами, які з дозволу російською уряду переселилися з Болгарії під владою Османської імперії до Росії, як містечко Ізмаїльського повіту Бессарабської губернії.

Генерал Інзов Іван Микитович — генерал-лейтенант, намісник Бессарабії, головний попечитель і голова Комітету іноземних поселенців Південного краю Російської імперії, приймав тих, що тікали з турецької неволі, під своє заступництво. Допомагав болгарським колоністам зберегти і збагатити свої традиції, культуру, релігію. З 1818 року і до кінця свого життя він був беззмінним головою Попечительського комітету про іноземних поселенців Південного краю Росії. Він виявив побажання:

« щоб прах його по смерті покоївся в Болграді.  »

21 травня 1828 року з міста під проводом російського імператора Миколи I вийшли війська на війну з Оттоманською імперією за Дунай.

Кримська війна та її наслідки[ред.ред. код]

У 1853 році під час війни між Росією і Туреччиною, в Болграді сформувався добровольчий полк під командуванням П. Громадова. Після Кримської війни 18531856 років за Паризьким мирним договором південна частина Буджака, у тому числі 40 болгарських і 83 гагаузьких колоній, відійшла до Молдавського князівства, що знаходилося під владою Туреччини. Село Кубей стало російським прикордонним пунктом. Рятуючись від турецької і австрійської поліції, в 1858 році у ньому жив зачинатель болгарської революційної поезії Г. С. Раковський(болг.)укр.. Саме в цей час він написав кілька віршів, зокрема «Затримка в Кубейському карантині» та «Спогади про минуле Болгарії».

Обіцянка зберегти привілеї і права, які болгари одержали від Росії, була порушена молдавським урядом. В 1860 році уряд став вимагати рекрутів. Незадоволені болгари обрали депутацію від усіх сіл і направили її в Болград для переговорів з управителем колоніями. Приміщення гімназії, у якому близько 500 депутатів обговорювали питання про рекрутчину, оточили війська. Пролунали постріли, багатьох було поранено і вбито, протягом цілої доби тривала розправа над жителями, яка супроводжувалась мародерством і насильством. Кривава розправа викликала масову втечу болгар до Росії. У 1861 році втікачі з Болграда заснували за 6 км від міста на території, що залишилася за Росією, село Болгарійку.

6070 роки XIX століття характерні новим піднесенням народного руху до визволення Болгарії від влади турків. У Болград приїздили відомі болгарські політичні діячі Х. Г. Раковський, Л. Каравелов. У 1871 році тут жив болгарський поет-революціонер Христо Ботєв. Бід його впливом 1872 року в гімназії утворився революційно-демократичний гурток. У 1876 році в місті почала виходити політична газета ліберально-буржуазного спрямування «Български глас».

Знову під владою Російської імперії[ред.ред. код]

У 1877 році розпочалася війна з Туреччиною. Багато жителів Болграда і сіл добровільно вступили до ополчення і брали участь у бойових діях. Понад 150 болградців загинули на полі бою за визволення своєї батьківщини. Внаслідок перемоги над Туреччиною Буджак за трактатом від 9 жовтня 1878 року був переданий Росії. У той час спостерігався інтенсивний приплив і розселення болгар на територію, що історики назвали «Новою Болгарією».

Перша Світова війна[ред.ред. код]

Перша світова війна перервала мирну працю бессарабських болгар. Багато родин позбавилися годувальників. Різко зросло безробіття. У скрутному становищі опинилися жителі, що займалися сільським господарством — недоїмки склали 26 тис. карбованців. У районі Болграда нараховувалося 880 бідних селянських господарств, що орендували казенну землю.

Під владою Румунії[ред.ред. код]

Міжвоєнний герб Болграду (прийнятий у 1925 році)

На початку січня 1918 року в Бессарабію вторглися війська Румунії. У Болграді окупанти вчинили жорстоку розправу над жителями міста. Загарбники проводили політику насильницької румунізації краю. У Болграді закрили болгарські навчальні заклади, а вчителів А. Константинова, К. Агура, І. Мальчева, В. Пугачова та інших арештували. Почалося будівництво стратегічної шосейної дороги Болград—Ізмаїл.

Друга Світова війна[ред.ред. код]

Радянський уряд 26 червня 1940 року вручив королівській Румунії ноту з вимогою повернути Бессарабію. 28 червня 1940 року вона задовольнила ультиматум. Місто з частиною Бессарабії з українським населенням ввійшло до складу Української РСР. У серпні 1940 року був створений Болградський район, в складі Ізмаїльської області. На території району почали організовуватися колгоспи. У листопаді 1940 року вийшов перший номер районної газети «Ленінський шлях». Поряд з існуючими стали працювати нові підприємства — цегельне, вапняне і гончарне виробництво, майстерні по фарбуванню вовни, сукна; шкіряний завод, слюсарні, столярні майстерні, горілчаний завод.

26 липня 1941 року Болград був окупований німецькими й румунськими військами. Вже 28 липня всіх чоловіків євреїв загнали в синагогу, після катувань вивели за місто і розстріляли. Почались масові реквізиції майна, пограбування. Три роки район перебував під владою ворогів. Почала діяти підпільна організація. Близько 600 жителів Болградщини боролися в лавах Червоної Армії. Майже усі нагороджені медалями й орденами. 24 серпня 1944 року до Болграду вступили радянські війська 31-го гвардійського стрілецького корпусу 46 армії 3-го Українського фронту.

В боях за визволення міста і району загинули і поховані у братській могилі Герой Радянського Союзу гвардії капітан М. В. Терещенко, гвардії підполковник І. І. Александров, старший сержант Д. К. Кутов, рядовий І. К. Недоступов та інші воїни. 7 листопада 1967 року на братській могилі відкрито монументальний обеліск Слави висотою 17 м.

Післявоєнна розбудова[ред.ред. код]

Після закінчення війни вже 1950 року відродження господарства цілком завершилося. Були відбудовані харчокомбінат, олійня, механічна майстерня, шкіряний і вапняний заводи. Відкрито готель, лазню, перукарню. Почали працювати лікарня, дитячий сад, ясла. На місці зруйнованого кінотеатру побудовано новий, відкрили Будинок культури, міський сад, стадіон.

На східній околиці міста Болград виріс цілий промисловий район: винозаводоуправління, маслосирозавод, хлібозавод, завод безалкогольних напоїв, авторемонтний завод. У центрі з кустарної артілі, заснованої у 1946 році, виросла швейна фабрика, яка працювала у три зміни.

Інтенсивно провадилось житлове будівництво. У навколишніх селах і місті виростали цегляні будинки, а в північній та східній частинах міста збудовані десятки багатоквартирних житлових будинків.

Визначні місця[ред.ред. код]

Геометричне планування вулиць, прийняте при забудові, ділить місто на правильні квадрати, кожна поперечна вулиця Болграда виходить до берега озера.

Парк імені Пушкіна[ред.ред. код]

Головний вхід до парку

При плануванні міста було розбито парк-сад у балці на березі озера. Існує легенда, що гостем Болграда був геніальний О. С. Пушкін. З дозволу І. М. Інзова опальний поет, перебуваючи на засланні, відвідав місто. Саме про ці відвідини Пушкін згодом напише такі рядки:

В степях зеленых Буджака
Где Прут, зеленая река
При бедном устье ручейка
Стоит безвестное селенье.
Семействами болгары тут
В беспечной дикости живут,
Храня родительские нравы...

За тією ж легендою він власноруч посадив дерево в міському саду, і цей дуб росте і понині. Красою цього дерева захоплюються всі, хто хоч раз його бачив. Дуб Пушкіна в діаметрі перевищує два метри. На згадку про це перебування російського поета було названо міський парк.

Кафедральний собор Святого Преображення[ред.ред. код]

Кафедральний собор Святого Преображення

У 1833 році в Болграді розпочали будівництво кафедрального собору Святого Преображення Господнього, пам'ятника архітектури XIX століття. Будівництво велось майже 5 років. Завершене було в 1838 році. Його будівництво обійшлося болгарським переселенцям у 750 тис. рублів асигнаціями. Імператор Микола І подарував собору 12 дзвонів різного звучання і головний дзвін на храмову дзвіницю.

Хрещатий план, архітектурна ясність, простота і цілісність об'ємної будівлі, стриманість декоративного оздоблення, тонке почуття пропорцій свідчать про те, що його архітектор, Абрам Мельников (17841854) мав великий талант. Із 1831 року працював він ректором Академії мистецтв. Споруджено храм із місцевого будівельного матеріалу — черепашнику. Споруда витримана в стилі зрілого класицизму. Висота бані, яка оформлений коринфськими пілястрами, становить 50 м. Собор не має потреби у світловому ліхтарі, який би завершувала баня, що увінчана невисокою гладкою колоною, на якій встановлений на яблуці двометровий хрест. Перехід від бані до підніжжя колони облямований легкою металевою балюстрадою, подібною до балюстради, що йде уздовж цоколю на портиках. Силует бані — ледь витягнута вгору півсфера, яку за контрастом доповнюють малі куполи квадратної форми на дзвіницях. Уся чарівність цієї споруди — у виразності і гармонії архітектурних мас: колони портиків, аркові вікна, загороджені ажурними металевими ґратами, класичній карниз.

Просторове вирішення собору доповнює інтер'єр, розписаний у 19121914 роках І. Піскарьовим із синами в стилі романтизму (ескізи Васнєцова). У бані, відповідно до древньої православної традиції, зображений Спаситель-Вседержитель із хрестом і сувоєм у руках. На сувої надпис: {"Аз есмь путь и истина". У простінках вікон підбанного барабану — зображення дванадцяти апостолів, у вітринах — євангелістів. На стінах і склепіннях — сцени зі Старого і Нового Заповітів. Одночасно був вирізаний із дерева і вкритий листовим золотом іконостас головного вівтаря собору. З золотом поєднується срібне обрамлення шести ікон місцевого чину. Іконостаси бічних бокових вівтарів — північного, в ім'я Архістратига Михайла і південного, в ім'я Святого Івана Хрестителя відносяться до більш раннього часу. Біля північно-східного підбанного стовпа храму розміщена особливо шанована віруючими ікона Святого мученика Трифона. У правому боковому вівтарі міститься шанована Гербовецька ікона Божої Матері, у лівому — Святителя Миколи Чудотворця. Масивні за своїм масштабом розписи, узори і позолота відповідали масштабу архітектурних форм інтер'єру. Об'ємний простір покритий сферичним склепінням, на якому зображено Ісуса Христа з хрестом і Євангелієм. По стінах на весь розмір виконані сюжети біблейських історій: Різдво Христове, Преображення Господнє, Вознесіння Христа і обличчя святих угодників.

22 березня 2004 року відбулося освячення і підняття нового дзвону «Благовіст» на дзвіницю собору. 26 січня 2012 року під час виконання ремонтних робіт сталося займання. В результаті пожежі від вогню завалилася баня собору.[2]

Церква Святого Митрофана[ред.ред. код]

Церква Святого Митрофана

29 червня 1843 року відбулась закладка першого каменя кладбищенської церкви Святого Митрофана, кошти на яку збирали усім миром, усі поселенці. У 1844 році церква була збудована, на освячення приїхав уже розбитий хворобою сам генерал Інзов. У травні 1845 року генерал помер в Одесі і був похоронений на центральному міському кладовищі. В листопаді 1846 році болгари власноруч перенесли останки улюбленого генерала до Болграда (230 км). Від Спасо-Преображенського кафедрального собору до церкві Святого Митрофана його проводжали більше 10 тисяч жителів Болграда і сусідніх колоній. Останні 500 м болгари несли прах генерала Інзова навколішках. На надгробку викарбовані такі слова: «Він дав переселенцям нове життя і нову Батьківщину».

Свято-Нікольська церква[ред.ред. код]

Свято-Нікольська церква

Свято-Нікольська церква — споруда болгарської православної церкви в ім'я Святого Миколи була збудована у 1881 році в центрі міста на основі креслень архітектора Тона на кошти парафіян і освячена 24 травня того ж року. Була діючою до 50-х років ХХ століття. За час свого існування будинок церкви переніс кілька сильних землетрусів, останній з них був у 1987 році. Свят-Нікольська церква — зразок болгарського православного храму.

Освіта[ред.ред. код]

Порівняно швидке економічне піднесення та розвиток деяких ремесел і торгівлі обумовили потребу в письменних людях. У 1839 році головне управління колоніями, що перейшло в підпорядкування міністерства державного майна, запропонувало відкрити в усіх болгарських колоніях початкові школи, а в Болграді, крім початкової, землемірне училище, яке проіснувало до 1848 року. У Болградській початковій школі в 1853 році навчалося близько 200 дітей. Учитель і його помічник були німці, тому в 1854 році болградці запросили стати вчителями болгар І. С. Іванова і С. Радулова.

Гімназія імені Кирила і Мефодія[ред.ред. код]

Болградська гімназія

У 1858 році в місті відкрилось училище, яке згодом, 1 травня 1859 року, було реорганізовано у гімназію імені Кирила і Мефодія. Першим директором гімназії став болгарський вчитель Савва Радулов. У 1878 році в ній вчителювало 50 осіб. Відповідно до навчального плану в гімназії вивчали болгарську, румунську, латинську, слов‘янську, французьку, німецьку мови, історію, астрономію, малювання. Керівництво гімназії приділяло велику увагу питанням сімейного виховання. Це був перший болгарський середній загальноосвітній заклад, вона перетворилася на культурно-освітній центр болгарського відродження. В її друкарні видавалися підручники, журнали, газети та інша література. Відомі вихованці: академік Олександр Теодоров-Балан, професор історії Георгі Дерманчев, полковник Георгі Янков (фольклорист), перший хоровий диригент Ніколас Ніколаєв, засновники болгарської опери Драгомір Казаков і Іван Вулпе, лікар Д. М. Начев.

Жіноча гімназія[ред.ред. код]

Будівля колишньої жіночої гімназії

У 1847 році в місті було відкрито жіноче училище. В ньому навчалися дівчата із багатих і знатних сімей. Вивчали Закон Божий, російську мову, математику, французьку та німецьку мови, географію, історію, чистописання, болгарську мову. Навчались тут дівчата не тільки з Болграда. З 18771878 років було реорганізовано в гімназію. Першою директрисою жіночої гімназії була мадам Поль. У 1856 році, після поразки Росії в Кримській війні південь Бессарабії перейшов до Молдавського князівства. З навчального плану вилучили російську мову, і навчання велося румунською мовою з обов'язковим її вивченням. Після повернення Бессарабії під протекторат Росії при жіночій гімназії відкривається педагогічний клас. Одними з перших директорів Болградської жіночої гімназії були Денисова, Жадовська, Бариновська.

Медицина[ред.ред. код]

До 1940 року в Болградському районі було 2 невеличких лікарні на 15 ліжок, а в самому Болграді — лікарня на 25 ліжок і амбулаторія. На державні кошти утримувалось лише 2 лікарні. Після приєднання до СРСР, відкрились стаціонарні лікувальні багатопрофільні установи на 50 чоловік, дитяча і жіноча консультації, диспансер шкіряних хвороб, санепідемстанція, 6 клінічних і серологічна лабораторії, 5 рентген-кабінетів, 6 фізіотерапевтичних кабінетів, станція швидкої допомоги. При районній лікарні, яку очолював досвідчений лікар-хірург Д. М. Гіндентулер було створено методичний кабінет на громадських засадах, якій надавав консультації дільничним лікарям. За короткий час дитяча смертність зменшилась у 10 разів, а загальна — у 3 рази. Населення обслуговувало 54 лікарів і 187 медсестер і фельдшерів.

Відомі городяни[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Працювали[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]