Боннер Олена Георгіївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олена Георгієвна Боннер
Єлєна Ґєорґієвна Боннер
рос. Еле́на Гео́ргиевна Бо́ннэр
BonnerAndSakharovAndKallistratova1986.jpg
Зліва: Є.Боннер, А.Сахаров, С.Каллістратова. (1986 рік)
Народилася 15 лютого 1923(1923-02-15)
Мерв, Flag of Turkestan ASSR (1921-1923).svg Туркестанська АРСР, СРСР СРСР

Нині: Мари, Мари велаят,
Туркменістан Туркменістан

Померла 19 червня 2011(2011-06-19) (88 років)
в Бостоні, size Массачусетс
США США
тривалі хвороби, серцева недостатність.[1][2]
Громадянство СРСР СРСР
Національність вірменка-єврейка
Діяльність Правозахисник, спів-засновниця МГС та Меморіалу
Відома Правозахисною діяльністю
Alma mater 1-й Ленінградський мед.і-тут
Партія 1965-72 була в КПРС
Батько Кочарян Левон Саркісович
Матір Боннер Руфь Ґріґорьєвна
Родичі вітчим: Ґеворґ Аліханян
Чоловік 1-й: Іван Васільєвіч Сємьонов
2-й: Андрєй Дмітрієвіч Сахаров
Діти обидвоє від 1-го чоловіка:
Татьяна (1950), Алєксєй (1956)
Нагороди

Премія пам'яті професора Торолфа Рафто
(норв. Professor Thorolf Raftos Minnepris)

Оле́на Гео́ргієвна Бо́ннер (рос. Еле́на Гео́ргиевна Бо́ннэр, Єлєна Ґєорґієвна Боннер — *15 лютого 1923, Мерв, СРСР — †18 червня 2011, Бостон, США) — радянський та російський громадський діяч, правозахисниця, дисидент, публіцист. Дружина Андрія Дмитровича Сахарова[1][2]

Біографія[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Єлєна (по сімейному «Люся») народилася 1923 року в місті Мерв в Туркестанській автономній республіці СРСР, в сім'ї високопоставлених партійних функціонерів. З раннього дитинства Люсі, через роботу вітчима Ґеворґа Аліханяна сім'я багато переїжджала (Мерв, Чита, з 1926 року — Ленінград, з 1931 — Москва). У Москві вітчим працював у структурах Комінтерну[3]

27 травня 1937 року вітчим пішов на роботу та так і не повернувся. Лише наступного ранку сім'я додзвонилася до секретаря батька та довідалася про арешт. Після арешту вітчима, сім'ю було виселено з восьмикімнатної квартири та переселено до невеликої кімнатки. В скорому часі бабуся Єлєни по матері — Татьяна Матвєєвна Боннер (у колі сім'ї «Батаня») з Єґоркой (Єґор — молодший брат Єлєни) переїхали до Ленінграду. [3]

4 серпня Люся була в гостях дома у Всєволода Багріцкого (Сєва був її першим коханням), коли прийшли арештовувати його матір Ліду. Обшук тривав усю ніч і лише під ранок чотирнадцятилітня Люся змогла потрапити додому. Того ж місяця матір, відправила її до бабусі у Ленінград, оскільки у випадку арешту обох батьків доньку могли б віддати у дитбудинок. 10 грудня 1937 було арештовано і матір. Люсі іще школярці довелося раз на місяць їздити в Москву — возити батькам передачі: матері до Бутирської в'язниці, а вітчиму спершу на Луб'янку, а згодом у Лефортово. В березні 1938 передачу вітчиму не прийняли… Розстріляли його ще 17 лютого 1938. Від матері тривалий час теж не було звісток. Лише через півтора року надійшов перший лист від неї з Акмолинського табору дружин зрадників Батьківщини (рос. АЛЖИР). За кілька років матір перевели у Карагандинський виправно-трудовий табір (рос. Карлаг). [3] Також було репресовано дядька (по матері) Матвєя Боннера, та його дружину.

Сирота 1937 року[ред.ред. код]

Літній Татьяні Боннер довелося самій доглядати трьох онуків, зокрема і Люсю з братом Єґором та їх кузину Наташу. Люся була комсомолкою та старшою піонер-вожатою. Через відмову зректися батьків у восьмому класі була виключена з комсомолу, трохи згодом поновлена в комсомолі. В Ленінграді Єлєна відвідувала літературний гурток при Інститут історії мистецтв. У 1940-му році закінчила школу (Фізико-математичний ліцей № 239). Почала працювати — на пів ставки прибиральницею в будинку де мешкала і на пів ставки у 69-й школі. Того ж року поступила на вечірнє відділення до Ленінградського педагогічного інституту ім. А. І. Ґєрцена на філологічний факультет, у травні 1941 здала екзамен з обов'язкового курсу військової підготовки за спеціальністю медсестра. [4][3]

Друга Світова[ред.ред. код]

Від початку Другої Світової війни Люся була мобілізована до Красної Армії на Волховський фронт в якості санінструктора, хоча й короткий час побула на посаді помічника політрука. Працювала в одному з санітарних вагонів (рос. "летучки"), які евакуйовували поранених з-під блокованого Ленінграду до Вологди. На станції Валя (Тихвинський район) під час авіа-бомбардування була тяжко поранена та контужена.

Рани були чисельні та складні: тяжка контузія, перелом ключиці, тяжко зранене ліве передпліччя, крововилив в очному дні також перший час були проблеми з мовою. 26 жовтня 1941 на евакуаційному пункті у Вологді трапився лікар-хірург доктор Кіновіч (у фінську служив під керівництвом її тітки Раіси Лазарєвной Боннер), тому Єлєну було прооперовано поз-за чергою. Спершу лікувалася в шпиталі у Вологді, в скорому часі перевезено в шпиталь у Свердловську де їй зшили нерв, що відновило дієздатність лівої руки.

Після виписки 30 грудня 1941 знову почала працювати санітаркою у воєнно-санітарному поїзді № 122 під керівництвом Дорфмана Владіміра Єфрємовича. Взимку 1942-43, коли її поїзд був на ремонті в Іркутську перездала іспити і поновила свій втрачений диплом медсестри. З 1943 року Єлєна стала старшою медсестрою у тому ж поїзді. Закінчення війни застало її під Інсбруком[4]

Єґорку ще на початку блокади бабуся відправила в евакуацію, разом зі школою де він навчався. В травні 1942 у блокадному Ленінграді померла бабуся. Наташку забрала до себе бабусина сестра. Їхня сусідка (Вєра Максімовна) добилася збереження житлової площі за Єлєною, як служачої у Красній Армії, отож по закінченню війни Люсі було куди повернутися. [4]

Після повернення до Ленінграду в середині травня 1945-го року була призначена заступником керівника мед.служби окремого саперного батальйону на карело-фінскому напрямку, який продовжував розміновувати мінні поля. Медпункти, попри вже мирний час, розташовувалися в землянках. Демобілізовано Єлєну в третю хвилю демобілізації — наприкінці серпня того ж року. [4]

Повоєнне життя[ред.ред. код]

В лютому 1946 року матір Руфь Ґеорґієвна повернулася із заслання з Карлагу та приїхала жити до доньки в Ленінград. На початку 1950-го родичі застерегли про ймовірний повторний арешт і матір на якийсь час виїхала до Москви. Реабілітовано в 1953 році. [3]

З 1947 Єлєна навчалася в 1-му Ленінградському медичному інституті за спеціальністю педіатр. В 1953 році була виключена з ВНЗ через висловлювання щодо справи лікарів. По смерті Сталіна поновлена в інституті. Після закінчення навчання працювала дільничним лікарем, пізніше лікарем-педіатром полового будинку. Була удостоєна звання «Відмінник охорони здоров'я СРСР».

Під час навчання медінституті Єлєна познайомилася із своїм майбутнім першим чоловіком — Іваном Сємьоновим, батьком своїх дітей. Старша — донька Татьяна народилася в 1950 році (на третьому курсі інституту), молодший — син Алєксей — 1956 році. З 1965 року подружжя жило нарізно, проте офіційно розлучилися лише через шість років у 1971-му. [4]

Суспільна діяльність та другий шлюб[ред.ред. код]

В 1964 році було видано збірку «Всєволод Багріцький, щоденники, листи, вірші». Єлєна Боннер була одним із упорядників збірку Всєволода Багріцького. Сам Сєва загинув у часи війни під Москвою.

В 1965 році Єлєна вступила до КПРС, в 1972 вийшла з партії, за причини не відповідності своїх поглядів політиці партії. В 1960-х Єлєна вже вела активне громадське життя. Брала участь у судових засідань, захищаючи дисидентів, писала петиції. Отримала кличку Всіхня Люся (рос. "Всехняя Люся"), бо задля можливості передачі посилок політ.ув'язненим представлялася як їх донька.

Восени 1970-го вона вперше побачилися зі своїм другим чоловіком — Андрєм Сахаровим на квартирі правозахисника Валєрія Чалідзе, проте тоді їх не познайомили. Знайомство відбулося того ж року в Калузі на одному із судових засідань (справа Б. Вайля — Р.Пімєнова). В 1972-му побралися. [5]

Єлєна була спів-учасницею передачі щоденників Едуарда Кузнєцова на Захід. В 1973 році її неодноразово допитували по цьому інциденту. Приблизно тоді ж вона заснувала фонд допомоги дітям політв'язнів, передала до фонду премію Чіно Дель Дука (італ. Cino Del Duca) отриману Сахаровим.

В 1975 році в Осло Єлєна Боннер представляла свого чоловіка Андрєя Сахарова на церемонії вручення Нобелівської премії миру. 12 травня 1976 Боннер разом із чоловіком та ще десятьма дисидентами утворили Московську Гельсінську спілку, першу в СРСР. В тому ж 1976 році в Бомбеї помер її молодший брат Єґор (Іґорь Ґеворґовіч Аліханян), старший помічник великого судна-сухогруза.

Єлєна продовжує брати участь у долях багатьох правозахисників та дисидентів. Так в 1978 році вона першою прилетіла в Нижній Тавді (Тюменська область) до Семена Глузмана, як тільки він дав знати рідним куди його заслали, Єлєна привезла йому одяг, продукти, гроші. [5] Через активну політичну діяльність Боннер обидвоє її діти були виключені з ВНЗ і в 1977-78 роках і донька і син емігрували до США. Проте невістці Є.Алексєєвій влада заборонила виїзд із СРСР, це призвело до оголошення першого голодування Сахаровим та Боннер. Сімнадцятиденне голодування протривало від 22 листопада до 9 грудня 1981 та увінчалося успіхом — Алєксєєву випустили до її чоловіка в США.

Заслання[ред.ред. код]

Будинок в Горькому де подружжя відбувало заслання

Разом із чоловіком в 22 січня 1980 поїхала у заслання в місто Горький. В 1984 була засуджена Горьковським обласним судом за статею 190-1 Кримінального Кодексу РРФСР (наклеп на радянський суспільний та державний устрій), покарання відбувала за місцем заслання чоловіка в Горькому. Це було справжнє ув'язнення в «золотій клітці». Перед їхньою трикімнатною квартирою постійно чергував міліціонер. При виходах на вулицю подружжя завжди супроводжували люди у цивільному, які забороняли будь-які контакти. Заходити в гості дозволялося лише родичам та спеціально проінструктованим людям. За відсутності господарів квартиру обшукували. В помешканні не було телефону. Телефон установили лише 15 грудня 1986, напередодні дзвінка Міхаіла Горбачова[5]

Протестуючи проти справи над дружиною Сахаров вдруге голодував, проте двадцяти шестиденне голодування не дало результатів. Втреттє оголосив голодування в квітні 1985 році добиваючись дозволу на виїзд Боннер закордон для проведення операції на серці. Проголодував 178 днів — до жовтня. Щоби не дати Сахарову померти його силоміць госпіталізували та годували насильно.

Після заслання[ред.ред. код]

16 грудня 1986 Сахарову та Боннер подзвонив Міхаіл Горбачов та дозволив їм повернутися до Москви. Матір Єлєни — Руфь Ґеорґієвна в травні наступного року поселилася із донькою та її чоловіком. В грудні того ж — 1987 року її мама померла. [3]

В Москві Боннер разом із Сахаровим прийняла безпосередню участь в зародженні таких організацій як «Меморіал» та «Московська Трибуна».

14 грудня 1989, увечері, від серцевого нападу помер її чоловік — Андрєй Сахаров.

По смерті чоловіка Єлєна не полишила активного соціального життя. Керувала фондом імені Сахарова, була головою міжнародної неурядової організації з увічнення його пам'яті. [1]

З моменту заснування комісії з прав людини при президентові Росії була її членом допоки 28 грудня 1994 на знак протесту проти розв'язання Першої російсько-чеченської війни вийшла з її складу. Боннер не вважала прийнятним для себе продовжувати співпрацю із адміністрацією Боріса Єльцина, який розв'язав цю війну. Виступала на захист засудженого бізнесмена Міхаіла Ходорковського. 10 березня 2010 першою підписала звернення російських громадських і політичних діячів до громадян Російської Федерації «Путін мусить піти» («рос. Путин должен уйти»).

Смерть[ред.ред. код]

Останні роки проживала поруч із донькою Татьяною в Бостоні. 21 лютого 2011 була шпиталізована, після тривалого лікування 18 червня 2011 померла від серцевого нападу. Прощальна церемонія відбувалася в місті Бруклайн. Згідно із заповітом була кремована та похована в Москві на Востряківському кладовищі, поруч із чоловіком, матір'ю та братом.

Цитати[ред.ред. код]

« Мені пощастило ... мене б послали не в сан.поїзд, а на передову. Всіх тоді посилали туди. Посилали
ж просто діри замазувати людьми. Це початок 1942 року — час, коли ніхто звідти не повертався. [4]
 »
« З початку і до кінця війни ... я ні разу не чула "В бій за Батьківщину! В бій за Сталіна". Ні разу! [4]  »
« Я москвичка, єврейка «кавказької національності. [1]  »

Рідні та близькі[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г «Померла Олена Боннер». на сайті Радіо Свобода. 2011-06-19. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-20. 
  2. а б «Yelena Bonner, Andrei Sakharov’s widow, dies at 88» ((англ.)). на сайті Бостон Глоуб. 2011-06-19. Процитовано 2011-06-27. 
  3. а б в г д е ж и «Советские правители Армении: от Геворга Алиханяна до Сурена Арутюняна» ((рос.).). на сайті газети Ноєв ковчег. 2009-вересень. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-27. 
  4. а б в г д е ж и к Єлєна Боннер (2010-05-01). «Воевали не за Родину и не за Сталина, просто выхода не было…» ((рос.).). на сайті журналу Сноб. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-28. 
  5. а б в Олександр Гунько (2011-05-20). «Сахаров умочував шматочки оселедця в чай». на сайті Gazeta.ua. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 2011-06-30.