Бріжіт Бардо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Бріжіт Бардо
фр. Brigitte Bardot
Brigitte Bardot.jpg
Бріжіт Бардо в 1968 році.
Ім’я при народженні Бріжіт Анн-Марі Бардо
Brigitte Anne-Marie Bardot
Народження 28 вересня 1934(1934-09-28) (79 років)
Париж, Франція
Інші імена Б. Б. (Бебе́)
Роки діяльності 1952—1973 (як кіноактриса)
1973—дотепер (захист тварин)
Чоловік Роже Вадим (1952—1957)
Жак Шар'є (1959—1962)
Гюнтер Захс (1966—1969)
Бернар д'Ормаль (1992—дотепер)
Діти Ніколя-Жак Шар'є (нар. 1960)
Сторінка в інтернеті fondationbrigittebardot.fr
Провідні ролі Жюльєт Арді («І Бог створив жінку»)
Домінік Марсо («Істина»)
Бабетта («Бабетта йде на війну»)
Камілла Жаваль («Зневага»)

Бріжі́т Анн-Марі́ Бардо́ (фр. Brigitte Anne-Marie Bardot, скорочено: В.В. (Бебе́[1]); *28 вересня 1934, Париж, Франція) — французька кіноактриса, фотомодель, співачка, секс-символ 1950-60-х років. Із початку 1970-х — активістка руху за права тварин, засновниця й голова фонду захисту тварин Fondation Brigitte Bardot.

У юності Бардо займалася балетом. Розпочавши кінокар'єру в 1952 році, вона здобула статус секс-символу та всесвітню популярність завдяки кінофільму «І Бог створив жінку» (1956). Протягом 21-річної кар'єри у шоу-бізнесі знялася в 48 фільмах, виступила в численних музичних програмах і записала 80 пісень; номінувалася на премію Британської Кіноакадемії за роль у фільмі «Віва Марія!». Екранному образу Бардо властиві сексуальність у сполученні з безпосередністю й простодушністю. Як акторка найбільшого успіху досягла в жанрі романтичної комедії, але найвизначнішими фільмами за її участю критики вважають драми «І Бог створив жінку», «Істина» і «Зневага»[1].

У 1970 році Бардо першою була обрана моделлю для погруддя Маріанни, офіційного символу Франції. Завершивши кінокар'єру в 1973 році, вона присвятила своє життя боротьбі за права тварин. У 1990-х почала виступати із критикою іммігрантів і мусульман Франції і, як наслідок, була 5 разів засуджена за «збурювання ненависті на расистському ґрунті»[2].

Ранні роки життя[ред.ред. код]

Дитинство[ред.ред. код]

Бріжіт Бардо народилася в заможній родині в 16-му окрузі Парижа, відомому своїм консерватизмом. Батьки Бардо одружилися у серпні 1933 року. Її мати, Анн-Марі Мюсель на прізвисько Тоті́, народилася в Парижі в 1912 році, a виросла в Мілані. Батько, Луї Бардо на прізвисько Пілу́, також народився у Парижі, у 1896 році. Інженер за освітою, він разом з батьком Шарлем працював у сімейній фірмі «Шарль Бардо і К°», що виробляла ацетилен і стиснене повітря. Захоплювався поезією і випустив збірку власних віршів, за котрі отримав Вокеленівську премію Французької академії слова. Він також брав участь у Першій світовій війні й був відзначений орденом Почесного легіону[3].

Бріжіт була вихована батьками у суворих католицьких традиціях. Разом з молодшою сестрою Марі-Жанн (Міжану́) відвідувала католицьку школу. У неї змінилося кілька няньок і гувернанток, завдяки одній з яких, італійці за походженням, вивчила італійську мову. У дитинстві Бріжіт не вважалася вродливою: страждала від алергічного висипу й зизоокості, носила спеціальні окуляри й пластинку на зубах — і протягом довгих років соромилася своєї зовнішності[3].

Тоті, яка сама навчалася балету в юності, намагалася прищепити донькам любов до музики й танців. З 7 років Бріжіт навчалася разом зі сестрою у танц-класі Марселя Бурга, колишньої зірки «Гранд Опера». Ці заняття допомогли їй подолати зайву сором'язливість і надали впевненості у собі. Міжану виявила більшу схильність до точних наук — і незабаром покинула танці. Бріжіт, яка не була здібною ученицею в школі, але мала природну пластику й грацію, вирішила зосередити свої зусилля на балетній кар'єрі[3].

Юність[ред.ред. код]

Юна Бріжіт у балетному класі хореографа Бориса Князєва. Кінець 1940-х.

У 1947 році Бардо склала вступний іспит до Національної академії танцю і, незважаючи на жорсткий добір студентів і обмежену кількість місць, була прийнята. Протягом 3-х років вона відвідувала балетний клас хореографів Жанни Шварц і Бориса Князєва. Разом з нею навчалася Леслі Карон, яка згодом теж стала відомою актрисою. За спогадами її однокурсниць, Бріжіт була граціозною й гнучкою, але при цьому повільною, не дуже сильною й недостатньо працьовитою. На думку Леслі Карон, вона могла б стати першокласною балериною, якби старанніше ставилася до занять. Князєв був першокласним педагогом, але й справжнім тираном — бив недбалих учнів батогами, і Бріжіт часто діставалося більш за всіх. Але саме завдяки йому вона навчилася граціозно рухатися, розвинула доладну статуру та здобула свою знамениту в майбутньому ходу[3].

На початку сезону 1948 року Леслі Карон і кілька інших дівчат із класу Князєва одержали запрошення в «Балет на Єлисейських полях». Бріжіт спостерігала із-за лаштунків, як працює трупа, й таким чином брала уроки майстерності. Один з театральних режисерів, Жан Робей, добре запам'ятав дівчину: «Пам'ятаю, їй тоді було років 13-14. Вона нагадувала мені стеблинку, висока й така худенька, аж ніяк не красуня й вельми сором'язлива. Вона боялася навіть слово вимовити». Бардо так і не отримала запрошення на постійну участь у балетній трупі, яка наступного року виїхала з гастролями до Єгипту. Трохи пізніше друг батьків Бардо, Крістіан Фуа, провідний танцівник «Балету на Єлисейських полях», запросив її поїхати з їхньою трупою на гастролі у Фужер і Ренн. Так Бардо вперше одержала нагоду виступати із професійною балетною трупою. Повернувшись у Париж, вона продовжила навчання у Князєва, але танці вже вважала не дуже серйозним заняттям.

Зйомки в ELLE і перші кінопроби[ред.ред. код]

У 1948 році Тоті вирішила відкрити бутик модного одягу. Наприкінці січня 1949 року вона разом із дизайнером нового покоління влаштувала спільний показ моделей, взявши за основу балетну тему, а як манекенницю задіяла Бріжіт. Знайома Тоті, головний редактор журналу «Jardin des Modes» («Сад Моди»), довідалася, що Бріжіт брала участь у показі мод, і подзвонила із пропозицією сфотографувати дівчину для спецвипуску їхнього журналу. Вона завірила батьків, що це не «за гроші», що журналу вона потрібна як «дівчина із суспільства», а не як манекенниця. Бріжіт сподобалася ця ідея, і 22 березня 1949 року знімки були опубліковані. Цей номер побачила Елен Лазарефф, фундаторка й редактор журналу «ELLE», і через подругу Тоті запропонувала Бріжіт знятися для обкладинки травневого номеру. Батьки дозволили це неохоче  — за умовою, що ім'я доньки не буде фігурувати в підписах до фотографій.

Через рік Бардо знову знялася для «ELLE», у спецвипуску від 8 травня 1950 року. Номер цього журналу випадково побачив Роже Вадим, що працював помічником режисера Марка Аллегре. Він показав фотографії дівчини Аллегре, і той вирішив запросити її на проби до свого фільму «Лаври зірвані».

Суворі батьки Бардо були проти її участі у пробах на роль — вони вважали кіно вульгарним, а акторську професію — непристойною. Дід Бардо, Бум, переконав їх дати дівчині шанс. Тоті особисто зустрілася з режисером, а на проби відправила Бріжіт у супроводі її двоюрідного брата Клода. На пробах був присутній Вадим, який взяв опіку над збентеженою Бардо й допоміг їй підготуватися[3]. У результаті вона одержала роль, однак фільм не стали знімати[2]. Незважаючи на невдачу, Бріжіт була приємно здивована, що з багатьох претенденток вибрали саме її — і задумалася про кар'єру актриси. До того ж, знайомство з Вадимом значно вплинуло на її подальше життя й кар'єру. Вони сильно вразили один одного, і скоро між ними розпочався роман. Батьки були категорично проти зустрічей дочки з «богемним типом» без постійної роботи. Вони побоювались його «згубного» впливу на юну доньку й всіляко намагалися перешкоджати їхнім відносинам. Бріжіт тим часом заявила про своє бажання негайно вийти заміж за Вадима. Вона почала прогулювати школу й таємно зустрічатися з ним. Коли про це довідався батько, він вирішив відправити її навчатися до Англії аж до повноліття. Увечері, за день до її передбачуваного від'їзду, батьки із сестрою пішли в театр, і в їхню відсутність Бріжіт спробувала покінчити із собою, отруївшись газом на кухні. Повернувшись додому завчасно, вони знайшли її непритомною. Одужавши після випадку, вона переконала батька не відсилати її до Англії. Було вирішено, що Бріжіт не вийде заміж, поки їй не виповниться 18[4].

Акторська кар'єра[ред.ред. код]

Другий фільм Бардо — «Маніна, дівчина без вуалі» (1952). Це перший фільм, в якому акторка виконала головну роль.

Початок[ред.ред. код]

За запрошенням іншого друга родини у квітні 1952 Бардо відправилася виступати в складі трупи під час 15-денного круїзу на борту лайнера «Адмірал де Грасс».

Повернувшись до Парижу, Бріжіт знову знялася для «ELLE», про неї почали говорити в пресі, і вона стала отримувати запрошення на зйомки у фільмах. Її імпресаріо став батьків друг — Моріс Вернан. Він підшукав для неї роль у комедії Жана Боє «Нормандська діра». Головною причиною, з якої Бардо погодилася на участь у фільмі, було бажання заробити грошей. Свої перші зйомки, які тривали 3 місяці, Бардо назвала «пеклом». Не маючи жодного акторського досвіду, вона почувала себе неспритною й безпомічною поруч із досвідченими акторами, а «грубі асистенти, негідники-продюсери й огидні гримери» створювали додатковий стрес. Закінчивши роботу й повернувшись у Париж, вона вирішила покінчити з кіно. Але незабаром, завдяки Вадиму, одержала пропозицію зіграти головну роль у картині «Маніна, дівчина без вуалі», і її привабив розмір гонорару. Зйомки проходили в Ніцці, і Бардо була у відкритому купальнику протягом більшої частини фільму. Через це клерикали засудили фільм, а обурений Пілу зажадав юридичної експертизи з метою вилучити з фільму кадри, які чорнять репутацію його доньки.

Після «Маніни» Бардо знялася в епізодичній ролі подруги нареченої у фільмі друга Вадима Даніеля Желена «Довгі зуби».

Роже Вадим вже мав постійну роботу журналіста в газеті «Парі Матч» і, коли Бардо виповнилося 18, наважився попросити її руки. Весілля відбулося 1920 грудня 1952 року.

Відгуки критиків про перші дві картини Бардо були вкрай негативними, і вона вважала, що в кіно в неї немає майбутнього. Тим часом Вадим познайомив її з Ольгою Хорстіг-Прімуц, яка стала її агентом та близькою подругою на довгі роки. Ольга взялася підшукати Бріжіт роботу, тоді як Вадим взяв на себе роль її прес-агента. Завдяки їхнім старанням Бардо найближчим часом знялася в дрібних ролях у кількох фільмах: англомовному «Акт любові» Анатоля Литвака за участю Керка Дугласа, «Портрет його батька», «Якби Версаль розповів мені», «Традіта», «Син душеньки Кароліни». Вона також отримала епізодичну роль у фільмі «Олена Троянська», що знімався американською кінокомпанією Ворнер Броз. в Італії. Практично не знаючи англійської мови, вона автоматично зубрила діалоги, однак вимовляла свої слова досить впевнено. Представники студії помітили старлетку й запропонували їй контракт на 7 років, однак вона відмовилася й замість цього прийняла пропозицію зіграти у фільмі «Майбутні зірки» з Жаном Маре. На той момент це була її найбільша роль[5]. Бріжіт уперше довелося працювати разом із власним чоловіком, який був автором сценарію, і режисером Марком Аллегре. Вадим зауважив, що Бріжіт нарешті навчилася триматися перед камерою, і з неї може вийти кінозірка, якщо все й далі піде так же гладко. Вони ґрунтовно проробили сценарій, щоб її репліки відповідали задуманому образу.

Перші успіхи[ред.ред. код]

Зльоту кар'єри Бріжіт сприяло відвідання нею разом з Вадимом Каннського кінофестивалю в квітні 1953 року. З'явившись на місцевому пляжі в бікіні[6] і на американському авіаносці перед 3500 моряками, старлетка затьмарила присутніх кінозірок і звернула до себе увагу репортерів[7].

За наполяганням Ольги Хорстіг-Прімуц вона записалася на курси акторської майстерності Рене Симона, але незабаром їх кинула, розцінивши, що досвід — найкращий учитель. Восени 1953 року вперше й востаннє з'явилася на паризькій театральній сцені — у п'єсі Жана Ануя «Запрошення в замок».

Весною 1953 року американська студія «Юніверсал» запропонувала Бардо контракт, який вона також відхилила. Причинами небажання працювати в США були нелюбов до авіаперельотів, недостатньо добре знання англійської мови й острах перед голлівудськими «кіношниками», які, на її думку, «зжерли б її живцем»[8]. Проте Бардо прийняла пропозицію англійців і знялася в легкій комедії «Доктор на морі» в ролі звабливої співачки Елен. Фільм запам'ятався коротким комічним епізодом у душі, в якому Бардо знялася повністю оголеною. Вважається, що ця досить смілива для тих часів сцена була першою оголеною сценою в історії англійського звукового кіно. Робота Бріжіт отримала сприятливі відгуки  — її вперше назвали «секс-кицькою» та «ковтком свіжого повітря».

Повернувшись у Францію, вона розпочала роботу в кінодрамі «Світло в обличчя». Продюсерка фільму, Кристина Гуз-Реналь, стала її наставницею й подругою.

Надалі Бардо знялася у фільмах «Великі маневри»Мішель Морган і Жераром Філіпом), «Це прокляте дівчисько» (на сценарій Вадима), італійському фільмі «Мій син Нерон» і виконала головну роль у комедії «Відриваючи пелюстки маргаритки» (відомій також під назвою «Мадемуазель Стриптиз»), сценарій для якого також написав Роже Вадим[8][9]. Ці картини мали успіх і закріпили за нею статус головного секс-символу Франції[5]. Поки акторська репутація Бардо продовжувала міцніти, Вадим постачав журналістам усілякі «сенсаційні» історії про дружину — наприклад, заявив, що «для неї оголеність — це приблизно те ж саме, що посмішка або квітка». Він також підкреслював, що у фільмах Бардо не грає, а завжди залишається самою собою[7].

«І Бог створив жінку»[ред.ред. код]

Бріжіт Бардо з Жаном-Луї Трентіньяном у фільмі «І Бог створив жінку» (1956).

До 1956 року у Роже Вадима дозріла ідея зняти Бардо у власному фільмі, який би розкрив її «природну неприкриту сексуальність» і чуттєвість, розсунув би жорсткі рамки моральних засад і зробив революцію у світі кіно та за його межами. На його думку «на той час публіка вже дозріла сприйняти щось монументальне за своєю значимістю»[10]. Разом із продюсером Раулем Леві Вадим зняв свій перший фільм, «І Бог створив жінку» (1956). Бріжіт зіграла головну героїню, зухвалу й сексуально розкріпачену Жюльєт Арді, яка метається між трьома чоловіками. Сам Вадим сказав, що через цей персонаж хотів відтворити атмосферу тогочасної епохи. «Жюльєт — це дівчина свого часу, вільна від почуття провини, усіх табу, які насаджує суспільство, чия сексуальність нічим не обмежена. У довоєнних фільмах і літературі таких жінок прирівнювали до повій. У цьому ж фільмі це дуже молода дівчина, великодушна й щедра, трохи неврівноважена й невловима, у якої немає іншого виправдання, крім своєї великодушності[11]». В Європі фільм шокував глядачів досить відвертими для того часу сценами, одержав негативні відгуки від критиків і був засуджений католицькою церквою за провокаційну поведінку героїні Бріжіт, а також за сцени, в яких акторка з'являється оголеною і танцює на столі. У США фільм теж викликав чимало контроверсії, бо подібна відвертість не була властива голлівудським фільмам тих часів. Але з комерційного боку фільм був надзвичайно успішним — касові збори склали 4 мільйони доларів, і Бардо здобула безпрецедентну для неангломовної акторки популярність у США[5]. Історики вважають, що фільм значно сприяв лібералізації кінематографа й став провісником сексуальної революції 1960-х років. Завдяки величезному успіху в Штатах фільм був повторно випушений у Європі й інших частинах світу, що сприяло всесвітній популярності акторки й початку «бардоманії». Відтоді її життя й діяльність постійно були в центрі уваги світової преси. Сама акторка не була готова до такої популярності й галасу — це викликало в неї здивування, бо вона ніколи не вважала себе ані талановитою акторкою, ані красунею.

Бардо почала отримувати численні пропозиції від кіностудій Голлівуду, деякі з яких сягали 250 тисяч доларів (що нині відповідає 2—3 мільйонам), однак, як і раніше, відмовлялася працювати за океаном[10].

Під час зйомок фільму «І Бог створив жінку» в неї почався роман із Жаном-Луї Трентіньяном, і незабаром її шлюб із Вадимом розпався. Попри це, вони залишилися близькими друзями й у майбутньому неодноразово співпрацювали.

Кінець 1950-х[ред.ред. код]

Після скандального успіху фільму «І Бог створив жінку» Бардо з образу зухвалої спокусниці повернулася до амплуа інженю в комедіях «Наречена занадто вродлива» і «Парижанка» (1957), а також у трагедійній драмі Вадима «Ювеліри місячного світла» (1958)[1]. У картині «У випадку нещастя» (1958), екранізації романа Жоржа Сіменона, її партнером став прославлений Жан Габен. Героїня Бардо, юна злочинниця, заводить роман із літнім адвокатом, який виправдав її в суді. Фільм особливо відомий провокаційною сценою, в якій її героїня, не маючи грошей на адвоката, пропонує йому саму себе. Бардо й Габен добре спрацювалися, і фільм вийшов вдалим.

Наприкінці 1957 року Бріжіт виступила в різдвяній музичній програмі разом з музикантом Жильбером Беко. Через рік вона знову підготувала різдвяне телешоу — разом із провідним танцівником «Опера» Мішелем Рено виконала па-де-де із балету «Сільвія» Лео Деліба.

Рауль Леві з Вадимом планували зйомки англомовного фільму «Нічний Париж» за участю Бардо й Френка Сінатри, але ці плани не здійснилися — Бардо не бажала зніматися в США, а Сінатра відмовився їхати в Париж.[5].

Наступними фільмами акторки стали любовна драма «Жінка й блазень» (1959), де вона зіграла палку танцюристку фламенко, і військова комедія Крістіана Жака «Бабетта йде на війну» (1959). Картина була вдалою й номінувалася на головний приз Московського кінофестивалю. Це перший фільм за участю акторки, офіційно показаний у СРСР. Під час роботи над «Бабеттою» Бардо покохалася із партнером по фільму Жаком Шар'є, і в червні 1959 року відбулося їхнє весілля (шлюб протривав до 1962 року).

У картині «Потанцюєте зі мною?», комедії з елементами детектива, вона знову отримала нагоду продемонструвати талант танцюристки. Її партнером був Анрі Відаль, який раніше грав із нею у «Парижанці». На момент зйомок Бардо була вагітна, і останні сцени з нею знімалися тільки крупним планом. Екранна пара Відаль-Бардо була настільки вдалою, що режисер Мішель Буарон задумав зняти ще кілька фільмів за їхньою участю. Однак ще до прем'єри «Потанцюєте зі мною?» Відаль несподівано помер від серцевого нападу.

1960-ті[ред.ред. код]

У 1960-х роках Бардо знялася в 16 картинах.

Після народження сина в січні 1960 року вона працювала з майстером трилера Анрі-Жоржем Клузо над трагедійною драмою «Істина». Фільм здобув нагороди різних кінофестивалів, а Бардо була визнана найкращою актрисою в кількох країнах. Критики називають цей фільм одним із найважливіших у кар'єрі Бардо, а зіграну нею роль — однією із її найкращих робіт в якості драматичної акторки[1].

У 1961 році Бардо була зайнята зйомками комедії «Наречена на шиї», режисер якої в ході зйомок був звільнений, і картину допрацьовував Вадим. Того ж року Бардо вперше працювала в парі з Аленом Делоном у епізоді фільму «Знамениті любовні історії». Вона не була задоволена партнером, якого вважала «холодним і самозакоханим». Згодом вона змінила думку про Делона й назвала його одним із найвродливіших і найталановитіших французьких акторів.

У 1962 році вона взяла участь в картині «Приватне життя» разом з Марчелло Мастроянні. Фільм про молоду кінозірку під пресом слави був свого роду біографією Бардо — деякі події фільму було позичено з життя акторки.

У цьому році актриса також знялася в парі з Робером Оссейном у картині Вадима «Відпочинок воїна». Бріжіт не була задоволена ані фільмом, ані своєю грою. На той час вона вже втомилася від популярності й постійного галасу навколо своєї особи, і вирішила, що «Відпочинок воїна» стане її останнім фільмом. Але, одержавши пропозицію від Жан-Люка Годара знятися в драматичній стрічці «Зневага», не змогла йому відмовити. Героїню Бардо звали Камілла Жаваль, і надалі виникла помилкова думка, що це справжнє ім'я актриси[12]. Інші головні ролі виконали Мішель Пікколі й Джек Паланс. Цей фільм уважається сьогодні класикою нової хвилі, і критики називають його найкращим фільмом Бардо[1]. Однак відразу після виходу фільм був неоднозначно сприйнятий критиками і мав слабкий успіх у глядачів. На той час статус найпопулярнішої європейської акторки вже перейшов до Софі Лорен[5].

У 1964 році Бардо зіграла в комедії «Чарівна ідіотка» з Ентоні Перкінсом, і в парі з Жанною Моро виконала головну роль у пригодницькому фільмі «Віва Марія!». Зйомки проходили в Мексиці. За цю роль Бардо була номінована на премію Британської кіноакадемії. Для реклами фільму вона вперше погодилася поїхати до США. Але по-справжньому пізнати нову для себе країну їй не вдалося — її візит викликав неймовірний ажіотаж і наплив репортерів, і весь вільний час вона була змушена провести в номерах готелів.

У 1965 році вийшла голлівудська сімейна комедія «Дорога Бріжіт» з Джиммі Стюартом у головній ролі й з Бардо у невеликій ролі-камео. Це була її перша голлівудська робота, хоча сцену за її участю знімали у Франції.

У 1966-му Бардо з'явилася в епізодичних ролях у фільмах «Чоловіче, жіноче» і «Марі Солей».

У 1967 році вона виконала головну роль у драмі «Із радісним серцем» — історії про жінку, що розривається між своїм літнім чоловіком і молодим коханцем. Критики не лишили від фільму каменя на камені.

Наступного року Бріжіт зіграла роль картярки Джузеппіни в епізоді «Вільям Вільсон» трилера «Надзвичайні історії», режисером якого був Луї Маль. Її партнером вдруге став Ален Делон. Як виразилася акторка, «коктейль Делон-Бардо» знову не став вибуховим. До того ж, Маль змусив її грати у великій чорній перуці, що зовсім їй не личила і затуляла обличчя.

У 1968-му Едвард Дмитрик задіяв Бардо разом із Шоном Коннері у британському вестерні «Шалако», про конфлікт між європейцями-аристократами й американськими індіанцями. Як і «З радісним серцем» фільм не отримав жодного позитивного відгуку від критиків, перш за все, через поганий сценарій і відсутність «хімії» між головними героями[1].

Надалі вона з'явилася в комедіях «Жінки» режисера Жана Ореля (1969) і «Ведмідь і лялька» з Жаном-П'єром Касселем — про притягання протилежностей.

Останні роки в кіно[ред.ред. код]

Першим фільмом Бардо в 1970-х стала комедія «Послушниці» про пригоди черниці-утікачки й повії. Партнеркою Бардо стала відома комедіантка Анні Жирардо. Ідея об'єднати двох знаменитих акторок в одному фільмі здавалася вдалою — адже це спрацювало у фільмі «Віва Марія!». Однак через недосвідченість режисера Гі Касареля на зйомках панувало безладдя, постановка була непродуманою, діалоги постійно мінялися. Переглянувши знятий матеріал, Бріжіт й Анні зажадали, щоб режисера замінили. Бажаючих доробити фільм не знаходилося, поки, нарешті, не виручив Клод Шарболь. На думку критиків і самої Бардо, фільм вийшов поганим, хоча дует Бардо-Жирардо визнали вдалим[13].

Поки робота над «Послушницями» завершувалася, режисер Робер Енріко готувався до зйомок картини «Ромовий бульвар» і запросив на головні ролі Бардо й Ліно Вентуру. Це була складна, довга, професійно задумана пригодницька драма про життя контрабандистів спиртних напоїв під час сухого закону. Зйомки проходили винятково на натурі, часто на борту корабля. Героїнею Бріжіт була зірка німого кіно, а центрального героя, моряка Корнеліуса, зіграв Вентура. Бардо добре ладила з режисером, знайшла підхід до відлюдного Вентури, і зйомки принесли їй втіху. Фільм розцінюють останнім значним успіхом акторки[13].

Улітку 1971-го на околицях Мадрида проходили зйомки вестерна «Нафтодобувачки» Крістіана Жака з Бардо й Клавдією Кардинале в головних ролях. Сцени, в яких Бріжіт зображала спритну наїзницю, далися їй ціною великих страждань, оскільки вона, на відміну від Кардинале, практично не вміла їздити верхи. Сцену з бійкою двох героїнь наприкінці фільма знімали протягом цілого тижня. Незважаючи на добру гру акторок, фільм визнали ще менш вдалим, аніж «Послушниці»[13].

Стало очевидно, що кар'єра Бардо пішла на спад[5] — фільми за її участю ставали дедалі менш успішними. У середині 1960-х їй платили багатомільйонні гонорари, а тепер вона в середньому одержувала 800 тисяч франків за фільм. Вона розуміла, що її роль у кіно вичерпана, i настав час піти. «Після 40-ка буде 50, потім 60. І я не хочу сумувати про те, що мені не пропонують нових ролей. Якщо я не залишу кіно, кіно залишить мене.» — сказала вона в той час. Але піти вона хотіла гідно. Саме тоді у Вадима виникла оригінальна ідея для нової картини — він хотів зобразити Дон Жуана у вигляді жінки, і головну роль він запропонував колишній дружині. На відміну від фільму «І Бог створив жінку», де Бардо грала «жінку-дитину», тут вона повинна була зіграти жінку, яка насправді є чоловіком. Вадим уважав, що, позбувшись звичного стереотипу, вона зможе знайти своє нове «я» і востаннє затвердитися як серйозна акторка. Однак, як він сказав потім, «вона як і раніше почала підганяти свою героїню під Бріжіт Бардо»[13]. Вийшла неповоротка драма з кількома незвичайними сценами, облаяна критиками після випуску. Тепер її називають одною із найменш зрозумілих робіт режисера[1].

Кінець кінокар'єри[ред.ред. код]

Хоча «Дон Жуан» повинен був стати її останньою роботою, після нього Бардо знялася ще в одному фільмі — «Дуже веселій та добрій історії про Коліно» її подруги, продюсерки Ніни Компанєєц. Її роль була другорядною. Дія фільму розгорталася в середньовіччі, і зйомки проходили в невеликому містечку південно-західної Франції. У перерві між зйомками вона купила в місцевої селянки козу, щоб урятувати її від забою, і коли принесла її із собою в готель, це викликало скандал. Саме тоді вона прийняла остаточне рішення піти з кіно. «Мені осточортіло все це кривляння, мені стало зрозуміло, що я — бранка, усунута від дійсних життєвих цінностей. Моє заняття здалося мені незначним, непотрібним, гідним осміяння. У мене було тільки одне життя, і я повинна була прожити його по-своєму!», згадувала вона про той час. В останньому кадрі свого останнього фільму вона з'явилася із птахою на руці, що на її думку символізувало початок її нового життя, присвяченого тваринам[14].

17 червня 1973 року Бардо оголосила про завершення кінокар'єри — і вирішила присвятити життя боротьбі за права тварин. Відтоді вона ніколи більше не поверталася до кіно, незважаючи на привабливі пропозиції багатьох режисерів, і не шкодувала за своїм рішенням. За її словами, акторська кар'єра відняла в неї найкращі роки життя; вона ніколи по-справжньому не цікавилася кіно й знімалася, головним чином, для заробітку[15]. «Жінка, що знялася у всіх цих фільмах — не я, це хтось інший. Сьогодні моє життя цілком присвячене тваринам, і все, що було до цього — не моє»,— сказала вона в 1994-му[16]. Проте в 1996 році вона опублікувала свою автобіографію «Ініціали Б. Б.», у якій докладно розповіла про період свого життя до завершення кінокар'єри.

Характеристика творчості[ред.ред. код]

Лише кілька картин із фільмографії Бардо пройшли випробування часом й вважаються класикою. Чимало з них забуто, інші згадуються тільки у зв'язку з ім'ям Бардо.

За час своєї кар'єри вона відкинула величезну кількість ролей, серед яких була Анжеліка в екранізації романів Анн і Сержа Голон, зіграна надалі Мішель Мерсьє. Її критерії вибору фільмів були досить своєрідними — нерідко вона погоджувалася на участь у картині не через сценарій, а через місце зйомок, режисера, продюсера або партнерів із фільму, які були їй симпатичні. Також вона навмисно віддавала перевагу легким ролям, у яких вона змогла б залишитися собою, а не грати персонаж, далекий від свієї особистості. На думку Кристини Гуз-Реналь, Жака Шар'є й Роже Вадима, у виборі фільмів Бардо не вистачало професійного чуття. Вона могла б зніматися в набагато кращих фільмах, і її акторська кар'єра склалася би зовсім інакше, однак вона часто вибирала посередні фільми. Головною причиною цього була її байдужість до кіно[17].

За спогадами Ніни Компанєєц, Бардо ніколи не поводилася як «зірка» й практично ніколи не давала волю своїм капризам на знімальному майданчику. Вона серйозно ставилася до роботи, але зніматися не любила, оскільки вважала це заняття малоприємним. Вона ненавиділа репетиції, хоча завдяки відмінній пам'яті завжди назубок знала свої репліки. Зазвичай головною проблемою було добитися від неї бажаного результату за першу пару дублів, поки вона ще грала з душою. Потім їй все починало набридати[18].

Сама Бардо говорила, що не була справжньою актрисою. «Я граю саму себе. Я не настільки велика акторка, щоб грати ще когось. Ось чому мені подобаються прості, навіжені, сексуальні ролі». Вона також заявляла: «Я ніколи не влазила в шкіру своїх героїнь — замість цього я надягала на них свою»[19]. Із цим погоджуються Роже Вадим і Жан-Луї Трентіньян. Бардо не прагнула вдосконалювати акторську майстерність, бо ця професія ніколи не приносила їй справжнього задоволення й була, головним чином, засобом заробляти на життя[20].

Типовими амплуа акторки були звабливі, жваві юні особи; наївні, безпосередні, іноді неспритні дівчини (Бабетта, черниця Аньєс з «Послушниць», Шушу з картини «Наречена занадто вродлива», Бріжіт Лорьє з «Парижанки»), легковажні й сексуально розкріпачені жінки, що не вважають на загальноприйняті умовності й норми моралі (Жюльєт у фільмі «І Бог створив жінку», Єва з «Жінки й блазня», Іветта з «У випадку нещастя»).

Акторськім здібностям Бардо більш за все підходили фільми у жанрі романтичної комедії. За її словами, комедії «Парижанка» й «Ведмідь і лялька» були одними з небагатьох її картин, якими вона по-справжньому пишалася[21].

На думку критиків, вона виявила драматичний талант у фільмах «Істина» й «Зневага».

В «Істині» героїня Бардо, молода фривольна жінка, у нападі ревнощів убиває свого коханця, і основна дія фільму відбувається у залі суду. Однією з найкращих була сцена, де вона виступила з довгим емоційним монологом у свій захист. Трагедійна роль удалася Бардо почасти завдяки тому, що в той час в її реальному житті розгорталася особиста драма. До того ж, режисер Клузо навмисно тримав її в стані депресії, постійно проводив паралелі між її життям і життям її героїні — обидві засуджені суспільством і сприймаються як втілення розпусти й аморальності, обидві залишилися на самоті. Також під впливом партнера з фільму Самі Фрея, з яким у Бардо почався роман, вона стала старанніше ставитися до репетицій і перестала конфліктувати із Клузо[22]. У результаті вийшов фільм, завдяки якому Бріжіт одержала Гран-прі Європи й була названа найкращою актрисою в декількох країнах. «Істина» була єдиним її фільмом, який вона подивилася під час ретроспективи Бардо в Парижі в 1988 році. Ця роль є її улюбленою роботою в кіно[23].

Стосовно картини «Зневага», класики французької нової хвилі й найкращої картини акторки на думку фахівців, Бардо сказала, що почувала себе трохи чужою цьому фільму. Вона лише виконувала чіткі вказівки Годара й не вклала в цю роль нічого від себе[24].

Іншим значним фільмом Бардо вважають кримінальну драму «У випадку нещастя». Популярністю користуються комедії «Це прокляте дівчисько», «Парижанка», «Потанцюєте із мною?», «Бабетта йде на війну» — ці картини розцінюють прийнятними для широкої аудиторії, оскільки їм не властиві еротизм, розбещеність й феміністський підтекст інших робіт Бардо[1].

Музика[ред.ред. код]

У фільмі «Майбутні зірки» Бардо співала під чужу фонограму, оскільки «у співі була повний нуль[25]». У картині «Доктор на морі» вона співала голосом Джил Дей. Під час зйомок фільму «Ювеліри місячного світла» в Іспанії купила собі гітару й розучила акорди. На початку 1960-х друзі Бардо, музиканти-піснярі Жан-Макс Рив'єр та Клод Боллен, порадили їй зайнятися співом і записати кілька пісень. «З кожним днем мій белькіт ставав дедалі музичнішим, і фальшиві ноти тушувалися перед нахабністю, що поступово брала верх над хворобливою боязкістю мого триклятого характеру[26]», розповідала вона про той період. Едді Баркдай, власник великої французької студії звукозапису, де Бардо записала кілька пісень, сказав про її здібності: «Вона не скільки співала, скільки розповідала пісню. Чесно кажучи, голосок у неї досить слабенький. Але Бог нагородив її рідким умінням донести пісню до слухача[27]

У 1960-му вона видала альбом поп-музики Inside Brigitte Bardot. Надалі вийшло ще кілька її платівок, включно із Brigitte Bardot Sings (1963), В. В. (1964) і Special Bardot (1968) (французькі й міжнародні видання мають різні назви чи альтернативний список пісень.) Бардо співала французькою, англійською, іспанською мовами. Після відпочинку в Бразилії разом з Бобом Загурі записала португаломовну «Maria Nimguem» у стилі боса нова. Вона виконала пісні в кількох своїх фільмах — «Віва Марія!», «Ромовий бульвар» та інших.

У 1967 році Боб Загурі став продюсером телефільму за участю Бріжіт. Це була серія з 17 відеокліпів на пісні, виконані Бардо, кожний з яких містив свою коротку історію. Серед пісень була відома «Harley Davidson», написана Сержем Гейнсбуром. Надалі він написав для Бардо ще кілька пісень, і деякі з них вони записали разом — «Comic Strip», «Bonnie and Clyde», «Je t'aime moi non plus». Остання, повільна балада з сексуальним підтекстом, була написана Гейнсбуром спеціально для Бардо, коли між ними був роман. Пісня була записана, але за наполяганням Бардо її не випустили — щоб уникнути можливого скандалу. У 1969-му Гейнсбур перезаписав пісню зі своєю новою коханкою, співачкою й акторкою Джейн Біркін, а первісна версія з Бардо вийшла тільки в 1986 році.

У 1970-му вона записала «Le soleil de ma vie» в дуеті зі Саша Дістелем — франкомовну версію пісні Стіві Вандера «You are the Sunshine of My Life».

Найвідоміші композиції в її виконанні: «Harley Davidson», «Contact», «Nu au soleil», «Tu Veuz Ou Tu Veux Pas?», «L'Appareil A Sous», «La madrage», «Bonnie And Clyde». На пісні Бардо знято численні відеокліпи. Майже всі кліпи та записи музичних шоу за її участю зібрано на DVD Divine B.B..

Вибрана дискографія[ред.ред. код]

Вказано французькі, англійські, міжнародні видання.

  • 1960: Inside Brigitte Bardot (Warner Bros)
  • 1963: Brigitte Bardot (Philips)
  • 1963: Brigitte Bardot Sings (Philips)
  • 1964: B.B. (Virgin France)
  • 1967: Brigitte Bardot Show 67 (Mercury France)
  • 1968: Bonnie and Clyde, із Сержем Гейнсбуром
  • 1968: Brigitte Bardot Show (Mercury)
  • 2003: Brigitte (Universal International)
  • 2006: Brigitte Bardot, збірник пісень 1969—1973 років

Громадська активність[ред.ред. код]

Бріжіт Бардо в 2002 році під час поїздки в Ніццу.

Ще в 1962 році Бардо першою з французьких знаменитостей засудила жорстокі методи забивання худоби на бойнях — без попереднього оглушення, коли вони вмирали довгою болісною смертю. Після тривалої кампанії вона домоглася того, щоб уряд заборонив застарілі методи забою тварин і ухвалив акт, за яким м'ясники зобов'язані використовувати швидкодіючі електрошокові пістолети[28].

Після завершення кінокар'єри Бардо вирішила використовувати свою популярність і вплив для пропагування й захисту прав тварин.

У 1977-му Бардо розпочала активну кампанію проти винищування морських котиків у східній Канаді. Фотографії закривавлених котиків на снігу облетіли весь світ. Акторка змогла привернути увагу світової громадськості до цієї проблеми. Надалі вона стала відомим супротивником мисливського промислу, півнячих і собачих боїв, кориди, вживання в їжу конини, торгівлі хутром, боролася за гуманніше поводження з тваринами в зоопарках, виступала проти використання тварин у медичних експериментах. Ця діяльність не завжди давалася їй легко, вимагала багато сил та мужності — й принесла їй чимало ворогів, зокрема серед мисливців. Але її зусилля не були марними: наприклад, заборона торгівлі хутром морських котиків в багатьох країнах світу є повною мірою досягненням Бардо[29].

У 1986 році вона заснувала «Фонд Бріжіт Бардо» з охорони тварин. Продавши на аукціоні свої коштовності й особисті речі, вона зібрала 3 мільйони франків, потрібних для відкриття організації, а також віддала фонду свій будинок «Мадраг» (Відтоді вона проживає то в будинку в місті Базоші, то в паризькій квартирі). У 1992-му Державна рада визнала фонд «підприємством суспільної корисності» (фр. utilité publique). Головною метою фонду є боротьба з виловом диких тварин (для цирків і зоопарків), вживанням у їжу кінського м'яса, хутряним промислом, використанням тварин у медичних і промислових експериментах, браконьєрством, полюванням тюленів і китів, а також захист вимираючих видів тварин. Фонд сприяв створенню притулків для слонів і приматів в Африці, коал в Австралії і танцюючих ведмедів у Болгарії. Учасники фонду намагаються виявляти й припиняти будь-які випадки жорстокого поводження із тваринами, нерідко через суд. На 2008 рік Фонд Бардо одержує пожертви від 57 тисяч людей з 60 країн світу, і має 323 інспектора. Головний офіс розташований у Парижі, де працює 30 робітників[28].

Бардо також бере участь в організації із захисту морської фауни Sea Shepherd Conservation Society[30]

З 1989 по 1992 рік по французькому телебаченню було показано цикл із 13 передач SOS Animaux, підготовлених Бардо від імені фонду й спродюсованих Роланом Кута й Жаном-Луї Ремійо. Її метою було змусити співвітчизників усвідомити, яких страждань зазнають тварини. У першій із циклу передач, за назвою «Урятуймо слонів!», Бріжіт розповідала про неприємні факти, пов'язані з видобутком слонячої кістки. Інші програми висвітлювали проблеми незаконної торгівлі тваринами й полювання, експерименти над тваринами, кориду, долю морських ссавців, людиноподібних мавп і коней. Програми містили безліч шокуючих відеоматеріалів[31].

У 1993 році фонд «Ковчег» заснував щорічну міжнародну нагороду Бріжіт Бардо за найкращий фільм про тварин. Нею відзначають знімальні групи, які за допомогою кіномистецтва зробили значний внесок у діло охорони тварин. Бардо особисто бере участь у виборі переможця, але завжди відмовлялася приїхати на церемонію вручення нагород у Голлівуді[31].

У 1999-му Бардо написала відкритого листа китайському главі держави, опублікувавши його у французькому журналі VSD, у якому звинуватила китайців у вбивстві тигрів і носорогів для виготовлення афродизіаків і «знущанні над бурими ведмедями», чию жовч використовують в традиційній медицині[32][31].

Бардо пожертвувала понад 140 тисяч доларів на програму масової стерилізації й притулку для бродячих собак Бухаресту, яких налічувалося більше, ніж 300 тисяч[33]. Фондом Бардо засновано пересувну ветеринарну клініку, яка займається стерилізацією й вакцинацією бездомних тварин у країнах Східної Європи[34].

У 2002 році, під час чемпіонату світу з футболу в Південній Кореї та Японії колишня акторка закликала бойкотувати продукцію корейського виробництва на знак протесту проти вживанні в Кореї в їжу м'яса собак і кішок. Після цього вона отримала кілька тисяч листів з погрозами смерті.

У березні 2006-го, незважаючи на артроз лівого стегна, вона відправилася в Канаду, щоб приєднатися до акції протесту проти поновлення полювання морських котиків. Канадський прем'єр-міністр Стівен Харпер відхилив її прохання про прийом[35]. Бардо підтримали Пол Маккартні, Хезер Міллз і Памела Андерсон, які також взяли участь в кампанії.

У лютому 2008-го Памела Андерсон відвідала Фонд Бріжіт Бардо в Парижі. На прохання Бардо (яка через хворобу не може подорожувати), вона провела прес-конференцію й виступила із публічним засудженням полювання морських котиків і торгівлі хутром[36]. У цьому ж році Фонд провів кампанію проти вживання конини[28].

На початку жовтня 2008 року Бардо опублікувала відкритого листа Сарі Пейлін, губернаторові штату Аляска й кандидатові від республіканців на пост віце-президента США. У ньому вона зі властивою їй прямолінійністю звинуватила Пейлін у безвідповідальному ставленні до навколишнього середовища Аляски та в нерозумінні світових проблем, виразила обурення з приводу того, що Пейлін виступає за буріння нафтових свердловин в Арктиці, є прихильницею полювання, не робить нічого для охорони білих ведмедів. Вона також заявила: «Заперечуючи відповідальність людей за глобальне потепління, виступаючи за носіння зброї й роблячи заяви, що шокують своєю дурістю, ви ганьбите жінок, бо ви самі є страшною небезпекою, справжньою екологічною катастрофою»[37].

28 вересня 2009 року, у свій 75-й день народження, Бардо виступила із проханням до акторки Софі Лорен відмовитися від носіння хутру. За її словами, це було б найкращим подарунком, який італійська акторка змогла б їй зробити[38]..

Особисте життя[ред.ред. код]

Бардо почала зустрічатися з Роже Вадимом незабаром після їхнього знайомства в 1950-му. Добившись дозволу батьків, наприкінці 1952 року вони побралися. (Православний Вадим був змушений перейти в католицтво). Після весілля вони оселилися у квартирі, подарованій їм батьками Бардо. Вадим значно вплинув на становлення особистості Бріжіт — за її словами, він учив її «абсолютно всьому». Уже незабаром після їхнього знайомства він пообіцяв зробити з неї зірку. Чимало критиків уважають, що саме Вадим «створив Бардо». Той, у свою чергу, зауважив, що хоча допомагав їй порадами, і його зв'язки в пресі сприяли її просуванню до слави, своїм успіхом вона зобов'язана перш за все своїм особистим рисам — чарівності, життєрадісності, почуттю гумору, граціозності, а також умінню розкуто триматися з журналістами[39]. Згодом, однак, їхні відносини стали винятково дружніми — за словами акторки, «побут розбив кохання». Під час зйомок фільму «І Бог створив жінку» у 1956 році вона почала зустрічатися із Жаном-Луї Трентіньяном і незабаром розійшлася з чоловіком. Новий роман широко висвітлювався бульварною пресою. Але в 1958-му вони розлучилися — Жана-Луї забрали в армію, і Бардо спізналася з популярним музикантом Жильбером Беко, разом з яким готувала новорічне шоу. Беко був одружений, і відносини з ним швидко закінчилися[40].

Бріжіт Бардо зі своїм другим чоловіком Жаком Шар'є у фільмі «Бабетта йде на війну» (1959).

Скандальна слава Бардо привела до тимчасового охолоджування її стосунків з батьками. За її словами, вони вважали її «ганьбою сім'ї», тоді як Міжану, яка отримала диплом і вдало вийшла заміж, була їхньою гордістю.

У травні 1958 року вона придбала віллу Мадраг у Сан-Тропе на півдні Франції. Влітку того року вона покохалася з невідомим тоді музикантом Саша́ Дістелем, який завдяки їхньому роману вмить став зіркою[41]. Вони розлучилися після того, як під час зйомок фільму «Бабетта йде на війну» (1959) Бардо зблизилася з молодим актором Жаком Шар'є. Результатом роману із Шар'є стала її вагітність й весілля 18 червня 1959 року. Мерія була заповнена репортерами, яких ледь стримував ланцюг жандармів[42].

Все це відбулося протягом невеликого відтинку часу, і преса, зацікавлена такими темпами розвитку особистого життя Бардо, уважно стежила за акторкою й коментувала кожний її крок.

Останні місяці вагітності акторка провела дома за запнутими шторами, практично нікуди не виходячи — будинок був цілодобово оточений натовпом папарацці, деякі з них сиділи з фотокамерами на дахах сусідніх будівель навпроти її вікна. Вона була змушена народжувати вдома, побоюючись, що фотографи зупинять машину «швидкої допомоги» або ввірвуться в клініку. Після народження сина Ніколя-Жака 11 січня 1960 року, преса обступила будинок щільною облогою — родина Бріжіт чекала на штурм і не була певна, чи зможуть жандарми його стримати. Вони були змушені впустити у квартиру свого знайомого фотографа, який зробив серію фотографій і, за великі гроші, продав їх пресі[43].

Ще до народження дитини Шар'є забрали в армію. Не бажаючи воювати в Алжирі, він почав симулювати психічний розлад, голодував, і це призвело до справжнього нервного виснаження та до спроби суїциду. Врешті його комісували, але нерви Шар'є були розхитані, і у сім'ї почалися скандали. Шар'є, який виріс у патріархальній родині полковника й мав консервативні погляди на шлюб, хотів мати більш «традиційну» сім'ю й намагався заборонити дружині зніматися. Бардо не збиралася міняти свого способу життя — після пологів вона продовжила зніматися, одночасно доглядаючи за сином та хворим чоловіком[44]. Згідно з автобіографією Бардо, сварки з Шар'є кілька разів закінчувалися бійкою та призвели її до спроби самогубства. Шлюб тривав недовго — після офіційного розлучення в 1962-му Бардо погодилася віддати дитину на виховання в родину Шар'є[45]. За її зізнанням, вона ніколи не хотіла бути матір'ю, оскільки вважала, що не здатна нормально дбати навіть про саму себе, й тому не змогла б стати гідною підпорою дитині. Надалі вона шкодувала за цим рішенням, бо розлучення з нею стало для Ніколя важкою душевною травмою та значно ускладнило їхні взаємини[46]. Бріжіт відновила близькі відносини з сином, коли той вже подорослішав.

Бардо зі Самі Фреєм у Сан-Тропе, 1963.

Велика популярність, переслідування папарацці й шанувальників, постійне втручання в її приватне життя — були важким тягарем для Бардо. Прибувши в будь-яке місце, чи просто вийшовши з дому, вона негайно опинялася в оточенні репортерів. Коли зйомки фільмів за її участю проходили на вулицях, збиралися величезні натовпи глядачів, які блокували дорожній рух, і в результаті зйомки переносилися в павільйони. Папарацці й фанати всілякими способами проникали в її житло. Акторка неодноразово зазнавала нападів; були випадки, коли в неї плювали, кидали каміння, загрожували фізичною розправою або вимагали грошей. Коли вона відвідувала свою дублерку в лікарні, у ліфті на неї накинулася санітарка й поранила виделкою — подібна сцена увійшла в автобіографічний фільм «Приватне життя[47]. Бардо скаржилася на те, що її життя перетворилося на підпільне існування й стало нестерпним. Вона страждала від депресії та неодноразово намагалася покінчити життя самогубством, прийнявши снотворні пілюлі. 28 вересня 1960 року, у свій 26-й день народження, вона прийняла велику дозу барбітуратів i порізала вени. Її в тяжкому стані знайшли сусіди й відвезли до госпіталю. Причиною цієї спроби самогубства було повне моральне спустошення через конфлікти та розрив з Шар'є, зйомки важкої трагедійної картини «Істина» та розлука з новим коханцем Самі Фреєм, партнером з фільму «Істина», якого теж призвали в армію[48].

Надалі в Бардо були романи з бразильським музикантом Бобом Загурі та співаком-піснярем Сержем Гензбуром. Обидва сприяли музичній кар'єрі Бріжіт. Перший став продюсером її музичного шоу Special Bardot. З другим вона видала декілька хіт-синглів.

Влітку 1966-го у сан-тропезькому кафе Бріжіт познайомилася з екстравагантним німецьким мільйонером Гюнтером Захсом. Між ними негайно розпочався роман, і 14 липня того ж року Захс став її третім чоловіком. Церемонія одруження пройшла в Лас-Вегасi. Однак i цей шлюб довго не протривав. Причиною була велика різниця в характерах і способах життя  — вона прагнула до простоти й спокою, а він постійно був в оточенні друзів, часто подорожував і відвідував різноманітні прийоми, любив розкіш. До того ж, до Бардо дійшли чутки, що Захс побрався з нею на парі. Врешті-решт взаємна подружня зрада привела до розриву в 1968-му[49][50].

Наприкінці 1960-х і на початку 1970-х Бардо мала роман зі студентом Патриком Жілем. У 1970-х її партнерами були бармен Кристіан, актор-початківець Лоран Вега. У 1980-х була в близьких відносинах зі скульптором Мірко Брозеком. Після невдач у особистому житті розчарована Бардо приблизно 8 років прожила сама, практично ні з ким не спілкуючись.

На початку 1980-х років у Бардо було виявлено рак молочної залози. Перенісши операцію, вона пройшла курс радіотерапії, який закінчився повним одужанням[51].

Син Бардо, Ніколя, вивчав економіку в Паризькому університеті, навчався грі на фортепіано. Коли йому виповнилося 22 роки, кутюр'є П'єр Карден запросив його працювати моделлю. Під час роботи він познайомився з норвезькою моделлю й дочкою дипломата Анне-Лін Бйоркман. У 1984 році вони одружились й переїхали в Осло. У них народилися дві доньки, Анна-Камілла й Теа-Жозефіна. Залишивши модельний бізнес, Ніколя надалі працював у комп'ютерній сфері[52].

Вхід у «Мадраг», будинок Бардо у Сан-Тропе, який тепер належить «Фонду Бріжіт Бардо».

У липні 1992 року через спільного друга-адвоката Бардо познайомилася з Бернаром д'Ормалем. 16 серпня 1992-го, відвідуючи сім'ю Ніколя в Норвегії, вони побралися у невеликій місцевій церкві. Цей шлюб триває понині[53].

Восени 1996 року в Парижі вийшла автобіографія Бардо за назвою «Ініціали Б. Б.», яка писалася нею протягом понад 20 років. Книга, охарактеризована як «пристрастні, вигадливі, приголомшуючі своєю відвертістю мемуари»[54], вмить стала лідером продажів і була перекладена на 23 мови. У мемуарах Бардо описувала своє дитинство й юність, перші кроки в кіно, роки в зеніті слави й захід акторської кар'єри, показавши фасад і виворіт світу кіно. Вона також докладно розповіла про своє особисте життя. Зокрема, вона стверджувала, що під час її вагітності Жак Шар'є неодноразово застосовував до неї насильство. Ці коментарі обурили Шар'є. Незабаром він опублікував власну книгу «Моя відповідь Бріжіт Бардо», в якій розповів свою версію історії взаємин із колишнею дружиною. У 1999 році Бардо видала другий том автобіографії, де розповіла про роки після залишення кіно, зокрема про свою активістську діяльність.

Політика[ред.ред. код]

Чоловік Бардо Бернар д'Ормаль у минулому працював кінопрокатником в Африці, а в 1990-х був радником Жана-Марі Ле Пена, голови французької праворадикальної партії «Національний фронт». Сам він стверджував, що не є членом НФ і допомагав Ле Пену тільки як давній друг. Однак відтоді в пресі імена Бардо й д'Ормаля пов'язували з Національний фронтом. Бардо завжди заявляла, що вона аполітична й не є членом жодної політичної партії[53]. Проте відомо, що у 1960-х вона підтримувала французького президента Шарля де Голля[55]. У 2000-х Бардо висловлювала підтримку Ле Пену[56][57].

Прагнучи заручитися підтримкою уряду, у жовтні 1984 року Бардо разом із другом-активістом Аленом Бургеном-Дюбуром пішла на прийом до президента Франції Франсуа Міттерана. Той не зміг відмовити в прийомі настільки знаменитій особі. Бардо й Бурген-Дюбур представили президентові список з 30 невідкладних заходів, вживання яких необхідно для захисту й поліпшення умов життя тварин. Міттеран виявив зацікавленість цими проблемами. Фотографії президента із двома активістами в Єлісейському палаці були опубліковані у всіх місцевих друкованих виданнях. Однак відтоді жодного із запропонованих заходів так і не було вжито[31].

Під час президентських виборів у Франції в 2007 році Бардо, втомлена від того, що її ім'я постійно зв'язують із Ле Пеном, виступила із заявою, що ніколи не була членом ані «Національного фронту», ані будь-якої іншої політичної партії. Вона також сказала, що не голосуватиме на виборах, бо жоден з 12 кандидатів у президенти не зацікавлений проблемами тварин[58].

Під час президентських виборів у США 2008 року Бардо різко скритикувала Сару Пейлін і висловила надію, що американці виберуть у президенти демократа Барака Обаму[59].

Контроверсії, судові позови[ред.ред. код]

З 1970-х Бардо, одночасно з діяльністю із захисту тварин, брала участь у багатьох судових процесах. Вона подавала в суд на видавництва, журналістів, комерційні прідприємства — будь-кого, хто, на її думку, очорняв або несумлінно використовував її ім'я, образ, голос, фотографії. У суді її представляв адвокат Жіль Дрейфус, який у 1962 році займався її розлученням із Шар'є. Йому вдавалося відсуджувати для своєї клієнтки чималі гроші. При цьому й самій Бардо неодноразово доводилося виступати в ролі відповідачки в суді.

У 1981 році її викликали до суду за наклеп і вербальні образи після того, як вона обвинуватила місцеву квіткарку в жорстокому вбивстві кішки — з'ясувалося, що це зробив квіткарчин син. У 1989 році Бардо дала притулок ослу свого сусіда на час його від'їзду, і каструвала тварину без дозволу його хазяїна, посилаючись на його агресивність і «домагання» її власної ослиці й старої кобили. До того ж, Бардо відмовилася віддати осла назад. За це сусід викликав її в суд разом із ветеринаром, який кастрував осла. Цей судовий позов, широко висвітлюваний місцевими журналістами, закінчився в 1992 році перемогою Бардо[60].

З початку 1990-х Бардо відкрито критикувала мусульманські ритуальні вбивства тварин, імміграцію й Іслам у Франції, сучасне суспільство та міжрасові шлюби. За її власними словами її наміром було «сказати вголос те, що інші лише мають на думці»[56]. Як наслідок, її 5 разів засуджували за «розпалення міжрасової ненависті».

У 1997 році Бардо оштрафували за коментарі про «перенаселення Франції іммігрантами, зокрема мусульманами», опубліковані в газеті «Le Figaro», а в 1998-му засудили за заяву про зростаючу кількість мечетей у Франції[61][62].

В автобіографії «Le Carre' de Pluton» (1999) Бардо критикувала мусульманський фестиваль Ід аль-адха, під час якого заколюють овець. У розділі «Відкритий лист моїй пропащій Франції» вона написала: «…моя країна, Франція, моя батьківщина, моя земля знову заповнена натовпом чужоземців, зокрема мусульманами»[62][57] За це в червні 2000 року французький суд оштрафував її на 30 тисяч франків[63][57].

У своїй книзі «Крик у тиші» (2003) вона попереджала про «ісламізацію Франції» і сказала про переселення мусульман: «За останні двадцять років ми поступилися підпільному, небезпечному й некерованому проникненню, що не тільки суперечить нашим законам, але й намагатиметься згодом нав'язати нам свої»[64][65]. Окрім цього, вона критикувала парад гомосексуалістів Gay Pride, i назвала сучасних гомо «ярмарковими виродками». Також вона висловила невдоволення тим, що уряд матеріально допомагає іммігрантам, «у той час, як стільки французьких громадян живуть в злиднях»[64], та закликала до повернення смертної кари для дітовбивць [65].

У травні 2003 року Рух проти расизму й за дружбу між народами оголосив, що подасть у суд на Бардо. Голова руху назвав книгу Бардо «неприпустимою», «справжнім закликом до расизму, дискримінації й насильства»[65]. Проти Бардо також виступила Ліга з прав людини[57].

10 червня 2004 року французький суд учетверте засудив Бардо за «розпалення расової ненависті» й оштрафував її на 5000 євро, посилаючись на такі фрази в книзі «Крик у тиші», як: «ісламізація Франції», «підпільне й небезпечне проникнення ісламу», «змішання генів»[65][66].

Бардо заперечувала звинувачення а расизмі й сказала на судовому засіданні: «Я ніколи не хотіла нікого навмисно образити — це не властиво моєму характерові»[67]. Вона надіслала листа у французький журнал для гомосексуалістів, в якому говорила: «За винятком мого чоловіка, — який, можливо, теж коли-небудь змінить орієнтацію, — я цілком і повністю оточена гомо. Протягом багатох років вони були моєю підтримкою, моїми друзями, моїми всиновленими дітьми, моїми сповідниками»[68].

У 2008 році Бардо знову отримала виклик у суд «за збурювання ненависті на расистському ґрунті». Приводом став її лист від грудня 2006 року тодішньому міністрові внутрішніх справ Ніколя Саркозі, оприлюднений на її вебсайті. У ньому вона виступила проти ритуального перерізання горла баранам на мусульманському святі, при якому тварин не оглушують попередньо, і додала, що їй набридло «потурання ісламському населенню, що руйнує Францію, насаджуючи свої традиції»[2].

Адвокат Бардо наполягав на тому, що її слова були вирвані з контексту її діяльності із захисту тварин і помилково витлумачені як нападки на іслам, у той час як її критика була спрямована, перш за все, на жорстоке поводження з тваринами[61].

Суд закінчився 3 червня 2008 року найбільшим штрафом у її житті — 15 тисяч євро. З 1997 року це вже п'ятий і найбільший штраф у її житті[2].

Вплив[ред.ред. код]

Статуя Бріжіт Бардо у місті Бузіос, Бразилія

У 1950—1960 роках Бріжіт Бардо вважалася найпривабливішою жінкою європейського кіно[37], законодавицею стилю й моди та одним з головних світових секс-символів нарівні з Мерилін Монро, Софі Лорен, Джейн Фондою. У післявоєнній консервативній Франції вона стала символом емансипації, сексуальної свободи, вільнодумства й бунтарства. Її називають провісницею жіночого руху у Франції, хоча сама акторка не брала в ньому участі[69]. Одною із перших вона з'явилася оголеною на екрані та значно сприяла лібералізації кінематографа. У 2007 році британський кіножурнал Empire назвав її однією із 100 найсексуальніших кінозірок усіх часів[70].

Про вплив Бардо писали, що вона «дала початок новому способу життя для свого покоління. Жодна акторка не викликала такого поголовного наслідування. Не тільки інші акторки, але й молоденькі дівчата в усьому світі наслідували її стиль, розпатлану зачіску, косметику, простий одяг, і, що не менш важливо, сприймали її зухвале — принаймні для 1950-х років — переконання, що жінці дозволено віддаватися радостям життя й міняти коханих так же сміло, як і чоловіку»[69].

Особистість Бардо зацікавила знаменитих письменників Сімону де Бовуар, Маргеріт Дюрасс і Жана Кокто, журналіста Франсуа Нуріссьє, які присвятили їй статті й монографії.

Бардо зробила значний внесок у моду. Вона популяризувала купальник бікіні, з'явившись у ньому на Каннському фестивалі та на екрані, у своїх ранніх фільмах. На весілля із Шар'є вона одягла рожеву картату сукню, створену спеціально для неї модельєрами Луї Ферро й Жаком Естерелем, і таким чином дала початок всесвітній тривалій моді на картатий одяг. Також їй приписують моду на чорну підводку для очей, зачіску «кисла капуста», вилинялий джинсовий одяг, шорти й безрукавки. У 1960-х Бардо випускала власну колекцію одягу «Мадраг»[69].

Вона також сприяла популяризації курортних міст Сен-Тропе і Бузіос (Бразилія). У першому вона жила з кінця 1950-х років, у другому — відпочивала зі своїм бразильським коханцем Бобом Загурі у 1964 році. На її честь у Бузіосі встановлено статую, створену Крістіною Мотта[71].

Ім'я Бардо згадується як символ п'ятидесятих у багатьох популярних піснях, включаючи композиції «I Shall Be Free» Боба Ділана, «I Think I'm Going to Kill Myself» Елтона Джона, «We Didn't Start the Fire» Біллі Джоела.

Відомо, що Бардо була ідеалом краси для молодих Джона Леннона і Пола Маккартні[72]. Джордж Гаррісон та Рінго Старр теж називали її своєю улюбленою акторкою[73]. Під час її візиту до Лондону вона особисто зустрілася з Ленноном. «Бітлз» мали бажання зняти спільний художній фільм із Бардо, але ці плани не здійснилися[74].

Критика[ред.ред. код]

Ставши об'єктом ідолопоклонства, Бардо також часто зазнавала жорсткої критики, зокрема з боку клерикалів й консерваторів. Її називали не тільки еталоном краси й жіночності, але й «втіленням гріха й розпусти». На Всесвітній виставці в Брюсселі в павільйоні Ватикану її фотографії символізували «порочний дух плоті» — батько Бардо через суд домігся їхнього вилучення звідти. Проте через кілька років, в 1970-му, Бардо стала першою жінкою, яку вибрали моделлю для погруддя Маріанни — офіційного символу Франції.

Акторка критикувалася за свій спосіб життя. Після її сенсаційного одруження із Гюнтером Захсом в 1966 році католицький священик опублікував відкритий лист Бардо, в якому обвинуватив її у відсутності зрілості і несерйозному ставленню до шлюбу, критикував її за часті зміни партнерів, і заявив, що таким способом життя вона згубно впливає на своїх наслідувачів.

Залишивши акторську професію й почавши активістську діяльність, Бардо також неодноразово ставала об'єктом критики. Зокрема, її обвинувачували в мізантропії, у тому, що проблеми тварин для неї важливіші від проблем людей. Бардо відповідала, що займаючись ділом охорони тварин протягом багатьох років, досягла дуже малого, і якби при цьому займалася й проблемами людства, її досягнення були б ще менш значними — тож вона воліє працювати в одній конкретній сфері. Також на її думку, «від жорстокості до тварин до жорстокості до людин один крок. Війна пішла від полювання», тому людина повинна насамперед навчитися гуманному поводженню з тваринами[75].

Нагороди[ред.ред. код]


Фільмографія[ред.ред. код]

За 21 рік кінокар'єри Бріжіт Бардо знялася в 48 фільмах, 2 з яких — документальні. Вона також з'явилася в численних телепередачах і телефільмах, включно із «Cinépanorama», «Spécial Bardot» (1968), «Biography» Brigitte Bardot: Animal Attraction" (2003). Архівні записи за її участю використано у багатьох документальних фільмах.

Бібліографія[ред.ред. код]

Книги, написані Бардо
  • 1978: Нооноа, маленький білий тюлень (Noonoah, le petit phoque blanc), видавництво Grasset jeunesse. — Книга для дітей.
  • 1996: Ініціали Б. Б. (Initiales B.B.), видавництво Grasset. — Мемуари про період життя від народження до завершення кінокар'єри.
  • 1999: Le Carré de Pluton, видавництво Grasset. — Мемуари, від 1970-х до сучастості.
  • 2003: Крик у тиші (Un cri dans le silence), видавництво du Rocher. — У книзі виражені думки й переконання Бардо.
  • 2006: Чому? (Pourquoi?), видавництво du Rocher. — Описує 20-літню діяльність фонду Брижіт Бардо.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ^ Співзвучно з французьким словом bébé, «маля, крихітка».
  2. ^ Це стверджує Бріжіт Бардо в своїй автобіографії, однак згідно з іншими джерелами (Біографія Джеффрі Робінсона, allmovie.com) Аллегре не був задоволений Бардо, і вона не одержала цю роль.

Посилання в тексті[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж «Beauty and Talent in an Age Deprived of Gods: BéBé on DVD» (Англійською). Scott Murray, Senses of Cinema. 
  2. а б в BBC Ukrainian: Бріджіт Бардо штрафують уже вп’яте за «расизм», 03 червня 2008
  3. а б в г д Бардо — Два життя, розділ «Буржуазія»
  4. Ініціали Б. Б., розділ IV
  5. а б в г д е Біографія на allmovie.com
  6. Перший візит Бріжіт Бардо до Каннського кінофестивалю — Фотогалерея, bikiniscience.com
  7. а б Бардо — Два життя, розділ «Вадим»
  8. а б Ініціали Б. Б., розділ VI
  9. Ініціали Б. Б., розділ V
  10. а б Бардо — Два життя, розділ «І Бог створив жінку»
  11. Et Dieu créa la femme: Secrets de tournage, allocine.fr
  12. Бардо — Два Життя, с. 179
  13. а б в г Бардо — Два Життя, розділ «Пора підвести риску»
  14. Ініціали Б. Б., с.409—412
  15. Бардо — Два Життя, с. 256
  16. Бардо — Два Життя, с.268
  17. Бардо — Два Життя, с. 124—125
  18. Бардо — Два Життя, с. 261
  19. Ініціали Б. Б., с. 230
  20. Бардо — Два Життя, с. 124—126
  21. Ініціали Б. Б., с. 102, 370
  22. Ініціали Б. Б., с. 223—230
  23. Бардо — Два Життя, с. 382—383
  24. Ініціали Б. Б., с. 273
  25. Ініціали Б. Б., с.71
  26. Ініціали Б. Б., с.257
  27. Бардо — Два життя, с.247
  28. а б в BRIGITTE BARDOT FOUNDATION for the welfare and protection of animals
  29. Бардо — Два Життя, с. 314
  30. (нім.)
  31. а б в г Бардо — Два Життя, розділ «У спадщину нащадкам»
  32. «BBC News: Bardot savages Chirac and China» (Англійською). BBC News. Процитовано 2008-03-17. 
  33. «BBC News: Bardot 'saves' Bucharest's dogs» (Англійською). BBC News. Процитовано 2008-03-17. 
  34. Veterinary mobile clinic (англ.)
  35. Tories won't meet with Bardot over seal hunt, cbc.ca, 20 березня 2006
  36. Блоґ PETA (англ.)
  37. а б «Brigitte Bardot: Sarah Palin is a 'disgrace to women'» (Англійською). Times Online. 8 жовтня 2008. 
  38. Brigitte Bardot celebrates 75th birthday by telling Sophia Loren to give up fur, Daily Mail Reporter, 28 вересня 2009, преревірено 5 листопада 2009
  39. Бардо — Два Життя, с. 108—110
  40. Бардо — Два Життя, с. 112—118
  41. Ініціали Б. Б., розділ XII
  42. Ініціали Б. Б., розділ XIII
  43. Ініціали Б. Б., розділ XV
  44. Ініціали Б. Б., розділи XIV—XV
  45. Бардо — Два Життя, розділ «Шар'є».
  46. Ініціали Б. Б., c. 301
  47. Бардо — Два життя, розділ «Життя в облозі»
  48. Ініціали Б. Б., розділ XVI
  49. Ініціали Б. Б., розділи XXI—XXIV
  50. Бардо — Два Життя, розділ «Захс».
  51. Бардо — Два Життя, с. 392
  52. Бардо — Два Життя, с. 377
  53. а б Бардо — Два Життя, розділ «д'Ормаль»
  54. Анотація, видання «Вагріус».
  55. Ініціали Б. Б., с. 342
  56. а б «Anti-gay, anti-Islam Bardot to be sued» (Англійською). The Guardian. Процитовано 2008-03-17. 
  57. а б в г «Bardot anti-Muslim comments draw fire». BBC News. 2003-05-14. Процитовано 17 січня 2008. 
  58. Premier tour - Brigitte Bardot ne votera pas à la présidentielle, 20 квітня 2007, Перевірено 25 січня 2009 (фр.)
  59. Présidentielle américaine: Brigitte Bardot éreinte Palin et soutient Obama, 8 жовтня 2008
  60. Бардо — Два Життя, розділ «Склочна особа»
  61. а б Bruce Crumley, 'Is Brigitte Bardot Bashing Islam?' Time, Вівторок, 15 квітня 2008 р.
  62. а б «BBC News Bardot racism conviction upheld». BBC News. 2001-05-11. Процитовано 2008-01-17. 
  63. BBC News Bardot fined for racist remarks
  64. а б «Brigitte Bardot’s Cry In The Silence». 2 вересня 2003. Процитовано 14 січня 2008. 
  65. а б в г Brigitte Bardot unleashes colourful diatribe against Muslims and modern France : Indybay
  66. «Bardot fined for 'race hate' book». BBC News. 10 квітня 2004. Процитовано 3 квітня 2008. 
  67. «BBC News: Bardot denies 'race hate' charge» (Англійською). BBC News. 2004-05-07. Процитовано 2008-03-17. 
  68. «Brigitte a Political Animal by David Usborne». The Independent (London). 2006-03-24. 
  69. а б в Бардо — Два Життя, розділ «Божевілля продовжується»
  70. empireonline.com
  71. buziosonline.com.br
  72. Bill Harry 'The Beatles and Bardot', Процитовано 26 січня 2009 (англ.)
  73. Анкети із журналу New Musical Express, осінь 1963
  74. Бардо — Два Життя, с.234-235
  75. Бардо — Два Життя, розділ «Рятуючи морських котиків»
  76. «База даних малих космічних тіл JPL: Бріжіт Бардо» (англ.). 

Література[ред.ред. код]

Зовнішні посилання[ред.ред. код]