Білокур Катерина Василівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Білокур Катерина Василівна
Bilokur.jpg
Катерина Білокур за роботою
Дата народження 25 листопада (7 грудня) 1900(1900-12-07)
Місце народження Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія
Дата смерті 10 червня 1961(1961-06-10) (60 років)
Місце смерті Яготин, Київська область
Національність українка
Громадянство СРСР СРСР
Жанр живопис
Напрямок народний декоративний живопис

Білоку́р Катери́на Васи́лівна (* 25 листопада (7 грудня) 1900(19001207), народилася в селі Богданівка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії — померла 10 червня 1961, с.Богданівка, Яготинський район, Київська область).  Українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»)

Дитинство і юність[ред.ред. код]

Точна дата народження не відома. Дослідники називають дату 25 листопада (день Святої Великомучениці Катерини). Батько, Василь Йосифович Білокур, був заможньою людиною, мав 2,5 десятин орної землі, тримав худобу. Крім Катерини, в сім'ї були два сини — Григорій і Павло.

У віці 6—7 років Катерина навчилася читати. На сімейній раді було вирішено  не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати починає з ранніх років, однак батьки не схвалюють це заняття і забороняють ним займатися. Катерина продовжує малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Малює декорації для драмгуртку, створеного сусідом і родичем Білокурів Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грає на сцені цього театру.

«Колгоспне поле» (1948–1949)
«Гай» (1955)

У 19221923 рр. Катерина дізнається про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері.

У технікумі Катерині відмовляють через відсутність документа про закінчення семирічки.
Вражена відмовою, вона повертається додому пішки.

Малювати не покидає, і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям вчителів  Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству.

У драмгуртку ставили «Наталку Полтавку» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ'яненка, «Наймичку» і «Безталанну» Карпенка-Карого, «Матір-наймичку» Тогобочного (інсценізацію «Наймички» Шевченка) тощо. У віці 24-26 років Катерина переважно грає «молодиць».

1928 року дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує спробувати свої сили. Але ситуація повторюється, і їй знову відмовляють по тій же причині.

«Автопортрет» (1950)

Восени 1934 року робить спробу втопитися в річці Чугмак, в наслідок чого простуджує ноги. Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

Творчий злет[ред.ред. код]

Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко[1]. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

Пам'ятник Катерині Білокур в Яготині

До листа додає малюнок калини на шматкові полотна, котрий вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження  знайти Катерину Білокур та поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин.

Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна.

«Натюрморт» (1960)

1944 — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині виставку і закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України.

1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

1956 — одержує звання Народного художника України.

Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін.

«За селом» (1956)

Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова:

« Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!  »

Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва»  — Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відзивався вкрай негативно.

У художниці з'являються численні друзі, передусім художники і мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу. Крім зустрічей, вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Серед її адресатів — поет Павло Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець Стефан Таранушенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, художники Олена Кульчицька, Матвій Донцов, Емма Гурович та ін. У Богданівці в художниці з'являються учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Ювілейна ваза до 90-річчя Катерини Василівни Білокур. Скульптор — Укадер Ю. А., Яготинська картинна галерея

Останні роки та смерть[ред.ред. код]

Після закінчення війни сім'я Білокурів стає колгоспниками. 1948 р. помирає батько Василь Білокур. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій з дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються численні сварки.

Навесні 1961 року до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а у богданівській аптеці не має необхідних ліків.

На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає.

Похована в Богданівці. Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.

Творчість та художні прийоми[ред.ред. код]

В основному Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні.

Крім квітів, є автором пейзажів та портретів.

Олійні фарби, якими малювала Катерина Білокур. Яготинська картинна галерея

Декілька разів зверталася до сюжету лелеки, котрий приносить дитину, але відмовилася від цієї ідеї через подив і нерозуміння оточуючих, котрі чекали від неї лише квітів.

Аквареллю й олівцем працювала мало. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Сама робила пензлі — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.

Є представницею так званого «наївного мистецтва» — групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Монета із зображенням Катерини Білокур
  • У хаті Білокурів у Богданівці 1977 року було створено Музей-садиба Катерини Білокур.
  • У Києві є вулиця, названа на честь Катерини Білокур.
  • Ім'ям відомої художниці названо пластовий курінь ч. 58, що у Тернопільській станиці. Дівчата із куреня імені Катерини Білокур намагаються якнайбільше ознайомити сьогоднішнє суспільство із творчістю великої майстрині.
  • В червні 1989 постановою РМ УРСР засновано премію імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва з метою стимулювання розвитку українського народного мистецтва.
  • Про життя і творчість відомої української художниці було знято телепередачі, художня та документальні кінострічки, зокрема:
  • У 2009 р. режисер та сценограф Олександр Білозуб створив виставу «Дві квітки кольору індиго», головними героїнями якої стали художниці Катерина Білокур та Фріда Кало. Образ Катерини Білокур на сцені втілила актриса Олена Фесуненко. Прем'єра вистави відбулася 30 квітня 2009 р. на сцені Національного драматичного театру ім. Івана Франка.

Список картин[ред.ред. код]

«Півонії» (1946)
«Хата в Богданівці» (1955)
«Богданівські яблука» (1958–1959)
  1. Жінка в зеленому корсеті. 1920-ті рр.
  2. У Богданівці, за греблею. Середина 1920-х рр.
  3. Квіти. Кінець 1920-х рр.
  4. Натюрморт. Кінець 1921-х рр.
  5. Портрет Олі Білокур. 1928 р.
  6. Портрет Надії Кононєнко. 1929 р.
  7. Пейзаж з вітряком. Початок 1930-х рр.
  8. Дорога в'ється в даль. Початок 1930-х рр.
  9. Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач. 1932–1933 рр.
  10. Берізка. 1934 р., втрачена.  
  11. Квіти за тином. 1935 р.
  12. Портрет племінниць художниці. 1937–1939 рр.
  13. Квіти у тумані. 1940 р.
  14. Сон. 1940 р.
  15. Жоржини (Квіти і калина). 1940 р.
  16. Дерева в лісі. 1940-ві рр.
  17. Селянське подвір'я. 1940-ві рр.
  18. На околиці. 1940-ві рр.
  19. Портрет Софії Журби. 1940-ві рр.
  20. Портрет Надії Білокур. 1941 р.
  21. Польові квіти. 1941 р.
  22. Квіти. 1942 р.
  23. Квіти увечері. 1942 р.
  24. Квіти на блакитному тлі. 1942–1943 рр.
  25. Буйна. 1944–1947 рр.
  26. Декоративне панно. 1945 р.
  27. Привіт урожаю. 1946 р.
  28. Півонії. 1946 р.
  29. ХХХ-ліття СРСР. 1947 р.
  30. Квіти та горіхи. 1948 р.
  31. Півонії. 1948 р.
  32. Колгоспне поле. 1948–1949 рр.
  33. Букет квітів. Кінець 1940 — початок 1950-х рр.
  34. Горобчики. Кінець 1940-х рр.
  35. Тихесенький вечір на землю спадає. Кінець 1940-х рр.
  36. Колгоспниця. 1949 р.
  37. Цар Колос. 1949 р.
  38. Ескіз «Жінка з палицею». 1950-ті рр.
  39. Цар Колос (варіант). 1950-ті рр.
  40. Рожі (Мальви) 1950 р.
  41. Квіти, яблука і помідори. 1950 р.
  42. Автопортрет. 1950 р.
  43. За рідною Богданівкою. 1950 р.
  44. Ваза з квітів. 1950-ті рр.
  45. Щастя (Чорногузи дитину принесли). 1950 р.
  46. Ескіз до картини «Щастя». 1950 р.
  47. Щасливе дитинство. 1950-ті рр.
  48. Квітоньки та берізоньки вечором. 1950 р.
  49. Сердитий хлопець. 1950 р.
  50. Снідання. 1950 р.
  51. Пшениця, квіти, виноград. 1950–1952 рр.
  52. Кавун, морква, квіти. 1951 р.
  53. Щастя (не скінчений варіант). 1951 р.
  54. Портрет дівчини. Початок 1950-х рр.
  55. Ескіз «Калина. Мак». Початок 1950-х рр.
  56. Квіти. 1952–1953 рр.
  57. Квіти і виноград. 1953–1958 рр.
  58. Квіти на синьому фоні. 1954 р.
  59. Будьте здорові, з урожаєм. 1954 р.
  60. Мальви та троянди. 1954–1958 рр.
  61. Богданівські яблука. Середина 1950-х рр.
  62. У старому селі. Зима. 1950-ті рр.
  63. Гарбузи цвітіть. 1950-ті рр.
  64. Ескіз «Будинок». 1950-ті рр.
  65. Гілка полині. Середина 1950-х рр.
  66. На кручі. 1950-ті рр.
  67. Хата діда Савки. 1950-ті рр.
  68. Сосна. 1950-ті р.р.
  69. Дерево. Середина 1950-х рр.
  70. Дерева за парканом. 1950-ті рр.
  71. Гультяї (гумористична сценка). 1950-ті рр.
  72. Автопортрет. 1955 р.
  73. Хата в Богданівці. 1955 р.
  74. Гай. 1955 р.
  75. Автопортрет. 1957 р.
  76. Георгіни. 1957 р.
  77. Півонії. 1958 р.
  78. Цветы и калина. 1958 р.
  79. Натюрморт із колосками і глечиком. 1958–1959 р.
  80. Натюрморт «Квіти та овочі» 1959 р.
  81. Букет квітів. 1959 р.
  82. Натюрморт. 1960 р.

Література[ред.ред. код]

  • Катерина Білокур. Видання в 2-х книгах. Київ: Родовід, 2010
  • Дитинство Катерини описане в книзі для дітей «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна» / Ірен Роздобудько. — Київ : Грані-Т, 2007. — 160 сторінок. — Серія: «Життя видатних дітей». ISBN 978-966-465-258-9

Примітки[ред.ред. код]

  1. Оксана Забужко (2012). «Катерина: Філософія мовчазного бунту, або Конспект до ненаписаної біографії». З мапи книг і людей. Meridian Czernowitz. с. 74. ISBN 978-966-2771-02-2. 
  2. Телерадіокомпанія «Глас»: «Катерина Білокур. Сповідь»

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

100 найвідоміших українців /Бедрик-Білан Х., Безносик А., Гнатюк М. та ін. — К.: Орфей, 2005. — С. 539–544