Глухота

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Вади слуху)
Перейти до: навігація, пошук
Вади слуху/Глухота
International Symbol for Deafness.jpg
Міжнародний символ порушення слуху
МКХ-10 H90-H91
МКХ-9 389
DiseasesDB 19942
MeSH D034381

Глухота — повна або часткова нездатність чути.

Полягає у неправильній передачі або сприйнятті органом слуху звуків. Часткова глухота полягає у втраті здатності чути деякі частоти або розрізняти звуки з низькою амплітудою. Повна глухота — цілковита втрата слуху або таке його пониження, при якому неможливе розбірливе сприйняття мови.

Епідеміологія[ред.ред. код]

Роки життя, скориговані за непрацездатністю через вади слуху на 100 000 мешканців у 2002 році[1]
   відсутні дані
   менше 150
   150–200
   200–250
   250–300
   300–350
   350–400
   400–450
   450–500
   500–550
   550–600
   600–650
   більше 650

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, 2005 року близько 278 мільйонів осіб у світі мали помірні або важкі порушення слуху. 80% з них мешкають у країнах з низьким і середнім рівнем доходу[2]. Належним чином підібрані слухові апарати можуть покращити спілкування, щонайменше для 90% людей з порушеннями слуху, однак у країнах, що розвиваються, слуховий апарат має менше 1 людини з 40, що потребують його[3].

Водночас в економічно розвинених країнах світу, в тому числі США і країнах Західної Європи, 7-9% населення страждає на зниження слуху, в тому числі на глухоту — від 0,1 до 0,4% новонароджених дітей та близько 1% дорослих. До 2020 року кількість людей з порушенням слуху, за тими ж даними ВООЗ, збільшиться на 30%[4].

Станом на 1 січня 2008 року в Україні налічується близько 300 тисяч дітей і 1 млн дорослих з порушенням слуху, які потребують слухопротезування, в тому числі з глухотою — 11 тис. дітей та 100 тис. дорослих. Проте офіційно на обліку для забезпечення слуховими апаратами пільгових категорій населення України нараховується 34 091 дорослих (в тому числі 2296 учасників та інвалідів війни) та 9982 дитини, кохлеарної імплантації — 540 дітей та 90 дорослих[4].

Причини розвитку вад слуху[ред.ред. код]

Порушення слуху викликаються широким спектром біологічних та екологічних чинників. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, основні поширені причини розвитку порушень слуху в країнах з низьким і середнім доходом, які можна відвернути, — інфекції середнього вуха, надмірний шум, неналежне використання деяких медикаментів, ускладнення та інфекції під час пологів тощо[5].

Повна ж глухота може бути вродженою або набутою. Вроджена глухота у людини часто спричиняє невміння розмовляти (глухонімота). Набута глухота виникає переважно як наслідок захворювання внутрішнього вуха і слухового нерва, запалення середнього вуха (див. гострий середній отит), деяких системних інфекційних хвороб (наприклад, менінгіту, грипу, кіру, епідемічного паротиту), травми або тривалої дії сильного шуму і вібрацій, отруєння, отосклерозу, а також старіння слухових клітин і нейронів[6]. Доведено, що у людини частота виникнення набутих вад слуху зростає з віком[7]: у новонароджених зустрічається у 2-3%, до 18 року життя — 5%, 19-44 роки життя — 4,5-5%, 45-64 роки життя — 14%, 65-74 роки життя — 23%, понад 75 років — 35%.

Класифікація вад слуху[ред.ред. код]

Існує два типи порушень слуху, відповідно до ураженої частини вуха — кондуктивні і нейросенсорні. Кондуктивні порушення слуху — проблеми зовнішнього чи середнього вуха. Кондуктивні порушення обумовлені ​​зміною рухливості барабанної перетинки і ланцюга слухових кісточок, найчастіше внаслідок гострого та хронічного середнього отиту (перфорація барабанної перетинки, рубці в барабанній порожнині), отосклерозу, порушення функції слухової (євстахієвої) труби, аденоїдів тощо. У багатьох випадках їх можна лікувати медикаментозно або хірургічним шляхом, поширений приклад — хронічна інфекція середнього вуха.

Нейросенсорні порушення слуху пов'язані з проблемами внутрішнього вуха або, в деяких випадках, слухового нерва. Як правило, це необоротні порушення, які вимагають спеціальних заходів реабілітації хворих, зокрема використання слухових апаратів. Нейросенсорні порушення слуху зазвичай викликаються надмірним шумом, старінням та інфекційними хворобами, такими як менінгіт, кір, епідемічний паротит і краснуха. Безпосередніми причинами нейросенсорних порушень слуху стають побічні дії антибіотиків аміноглікозидного ряду (неоміцину, канаміцину та інших), стрептоміцину і ряду сечогінних препаратів, особливо у поєднанні з антибіотиками (зниження слуху можуть викликати препарати саліцилової кислоти, але, як правило, слух відновлюється повністю після їх відміни), вплив промислового, побутового і транспортного шуму, спадкова патологія, вікові атрофічні зміни в периферичних і центральних відділах слухового аналізатора.

Діагностика вад слуху[ред.ред. код]

Діагностика порушень слуху у дорослих ґрунтується на скаргах та підтверджується при аудіометрії. При цьому найважливішим показником є ​​гострота слуху — мінімальна інтенсивність звуку, яку здатне сприймати людське вухо, її позначають терміном «поріг чутності». Сучасну аудіометрію проводять за допомогою спеціальних приладів — аудіометрів, вони дозволяють з великим ступенем точності визначити відсутність або наявність залишків слуху.

Значні труднощі виникають при розпізнаванні часткової глухоти у дітей раннього віку, тому що застосування звичайних методів дослідження — аудіометрії — слуху не досягає мети. Однак наявна на сьогоднішній день апаратура для реєстрації отоакустичної емісії (ОАЕ) або слухової реакції стовбура головного мозку (ABR) дозволяє провести дослідження слуху у немовлят вже через 3 години після народження. Позитивна відповідь при реєстрації ОАЕ свідчить про наявність у немовляти соціального слуху[4].

Проведення ехоскринінгу новонароджених з подальшим відповідним обстеженням глухих та слабочуючих дітей і забезпечення після слухопротезування або кохлеарної імплантації і адекватної ранньої (з 3-6-місячного віку) медичної реабілітації дозволяє у переважній більшості випадків досягти позитивних наслідків, а саме: ці діти у майбутньому зможуть навчатись у загальноосвітніх школах, вищому навчальному закладі і матимуть можливість у повній мірі інтегруватися в суспільство. На сучасному етапі обов'язковий ехоскринінг всіх новонароджених запроваджений в країнах Євросоюзу, США та Канаді[4].

Профілактика глухоти[ред.ред. код]

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, чверть усіх порушень слуху починається в дитинстві[8], при цьому щонайменше половину всіх порушень слуху можна запобігти завдяки профілактиці, ранньому діагностуванню та фаховому лікуванню[9]. Надзвичайно важлива профілактика порушень слуху у новонароджених та дітей раннього віку, оскільки в цей час формуються мовленнєві навички дитини.

Профілактика кондуктивних порушень слуху і глухоти
  • рання діагностика та наступне належне медикаментозне лікування або хірургічне втручання;
  • у новонароджених і дітей раннього віку основну роль у профілактиці порушень слуху відіграють імунізація проти таких хвороб, як кір, менінгіт, краснуха та епідемічний паротит[10];
  • забезпечення широкого кола наявних і доступних за вартістю, підібраних належним чином слухових апаратів.
Профілактика нейросенсорних порушень слуху і глухоти
  • імунізація дітей проти таких хвороб, як кір, менінгіт, краснуха та епідемічний паротит;
  • імунізація жінок дітородного віку проти краснухи до настання вагітності;
  • обстеження вагітних жінок на сифіліс та деякі інші інфекції, їх лікування;
  • поліпшення медичної допомоги в допологовому, родовому і післяпологовому періодах;
  • застосування ототоксичних лікарських засобів тільки за призначенням кваліфікованими медичними працівниками і при належному контролі правильного дозування;
  • особливий нагляд за новонародженими дітьми з жовтяницею, належне лікування захворювання;
  • зменшення впливу (як на робочому місці, так і вдома) гучного шуму.

Реабілітація дітей з вадами слуху[ред.ред. код]

У процесі медичної реабілітації використовуються індивідуальні та групові заняття, хорова декламація з музичним супроводом. Надалі проводяться мовні заняття за допомогою підсилювачів і слухових апаратів. Така робота проводиться у спеціальних дитячих садах для слабочуючих дітей, починаючи з 2-3-річного віку.

Так, в Україні у дошкільні навчальні заклади для дітей з порушеннями слуху зараховуються діти віком від 2 років глухі та зі зниженим слухом (середня втрата слуху в мовному діапазоні від 30 до 80 децибел) при збереженому інтелекті. Для глухих дітей і для дітей зі зниженим слухом створюються окремі групи. Комплектування груп, як правило, здійснюється за віком дітей з урахуванням їх мовленнєвого розвитку. Дитина зі значними залишками слуху (без сформованого мовлення) у перший рік перебування у дошкільному навчальному закладі може відвідувати групу для глухих дітей з обов'язковою організацією з нею індивідуальної корекційно-відновлювальної роботи. Після цього психолого-медико-педагогічна консультація визначає можливість переведення її в групу для дітей зі зниженим слухом. Дитина, яка внаслідок часткової втрати слуху має порушення мовлення, часткове або повністю збережене мовлення при втраті слуху, зараховується до дошкільного навчального закладу (групи) для дітей зі зниженим слухом[11].

Соціальні наслідки[ред.ред. код]

Захворювання, які призводять до зниження чи втрати слуху, є однією із найсерйозніших медичних та соціальних проблем. Оскільки слуховий аналізатор є одним з найінформативніших щодо навколишнього світу, поряд із зоровим аналізатором, зниження слухової функції, не кажучи про її втрату, значно погіршує якість життя, порушуючи становище людини в суспільстві, обмежує її у виборі фаху, а нерідко призводить до виключення із соціуму[4].

Порушення слуху у дітей можуть затримувати розвиток мови і пізнавальних навичок, що може перешкоджати успішному навчанню в школі. У дорослих людей порушення слуху часто перешкоджають отриманню роботи, її виконанню та зрештою утриманню на робочому місці. Водночас вартість спеціальної освіти та втраченої через порушення слуху роботи може створювати тягар для економіки країн.

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Темкин Я. С. Глухота и тугоухость. — М., 1957.
  • Вульштейн Х. Слухулучшающие операции, пер. с нем.. — М., 1972. — 32 с.
  • Тугоухость / под ред. Н.А. Преображенского. — М., 1978.
  • Тарасов Д. И. Тугоухость у детей. — М., 1984.
  • Шидловская Т.В. Клинико-аудиологические взаимосвязи при заболеваниях периферического отдела звукового анализатора. — Киев, 1985.
  • Евдошенко Е.Л., Косаковский А.Л. Нейросенсорная тугоухость. — Киев, 1989.