Василівка (місто)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Василівка
Coat of Arms of Vasylivka.png
Герб Василівки
Садиба Попова
Садиба Попова
Василівка
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Запорізька область
Район/міськрада Василівська міська рада
Код КОАТУУ 2320910100
Засноване 1784
Статус міста з 1957 року
Населення 14 134 (2011) [1]
Площа 10,23 км²
Густота населення 1381,6 осіб/км²
Поштові індекси 71600—602
Телефонний код +380-6175
Координати 47°26′03″ пн. ш. 35°16′35″ сх. д. / 47.43417° пн. ш. 35.27639° сх. д. / 47.43417; 35.27639Координати: 47°26′03″ пн. ш. 35°16′35″ сх. д. / 47.43417° пн. ш. 35.27639° сх. д. / 47.43417; 35.27639
Висота над рівнем моря 82 м
Водойма р. Карачокрак, Каховське водосховище
Відстань
Найближча залізнична станція Таврійськ
До обл./респ. центру
 - залізницею 47 км
 - автошляхами 58 км
До Києва
 - автошляхами 573 км
Міська влада
Адреса м. Василівка, вул. Леніна, 7
Веб-сторінка Василівська міськрада
Міський голова Лобинцев Сергій Валентинович

Васи́лівка — місто в Запорізькій області, адміністративний центр Василівського району.

Засноване 1784 року, статус міста — 1957 року.

Розташоване на березі Каховського водосховища, за 58 км від Запоріжжя (автошлях E105).

Історичні відомості[ред.ред. код]

На околицях міста, біля підніжжя Лисої гори, розкопано могильник доби неолі­ту (V тисячоліття до н. е.), де виявлено понад 30 поховань. Поблизу могильника знайдено рештки поселення доби пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.).

У 1775 році після ліквідації Запорізької Січі почався процес розподілу Запорізьких земель у власність поміщикам.

Одним із перших у черзі на нові землі, особливо ті, що знаходились на колишній татарській території нижче річки Конки, був Василь Попов — правитель канцелярії Григорія Потьомкіна.

У 27 липня 1783 року Василь Попов отримав землі, які були розмежовані, видана межова книга і план. Всього Попов отримав 43 тисячі десятин землі. На ім'я власника з'являється слобода Василівка, поселення Янчекрак, Карачекрак, Скельки, Маячка, далі Еристівка та інші.[2]

Поміщик пересе­лив у Василівну чимало кріпаків з своїх маєтків на Катеринославщині, Чернігів­щині, Полтавщині, а також кілька кріпацьких родин, куплених у Курській губернії. Одночасно йшло поступове покріпачення поселенців-старожителів. Поміщик приму­сив їх платити оброк, який згодом замінив відробітком. Селяни працювали на нього кожного третього, потім другого тижня, а далі — до 5 днів на тиждень. Василівці мали невеличкі земельні наділи — до 3 десятин на ревізьку душу, які обробляли вручну чи запрягаючи корів. Різниця між переселеними кріпаками і покріпаченими селянами швидко зникала. В 1837 році у Василівці, Янчекраку, Карачекраку і Скель­ках, що належали Попову, налічувалося 3782 кріпаки.

З 1791 року в слободі Василівка почалось активне будівництво.

У 1796 році після смерті Катерини II і приходом на престол імператора Павла I, Василь Попов направився у 1799 році у своє імення.

З кінця XVIII століття Василівка починає розростатися.

Порівняно з сусідніми селами Василівка розвивалася швидше, бо була розта­шована біля переправи через річку Карачекрак, на шляху до Криму. У 20—З0 ро­ках XIX ст. поміщик збудував тут кілька заводів — цегельний, винокурний і по випалюванню вапна. У Василівці, яку 1831 року було переведено до розряду місте­чок, містилася головна контора управління всіма маєтками Попова. Економія поступово перетворювалася на велике феодально-кріпосницьке господарство. Про­відними галузями були вівчарство і зернове господарство. Вироблювану про­дукцію вивозили до Криму, а звідти — за кордон. 1847 року тільки вовни було про­дано 1850 пудів.

Поміщик швидко багатів. Напередодні скасування кріпосництва нащадки По­пова володіли в Мелітопольському повіті 14 тис. десятин землі. У Василівці тоді було близько 300 селянських дворів, проживало 1,9 тис. чоловік. За реформою 1861 року крипіаки діста­ли «голодну волю». Селяни втратили майже З0 проц. землі, якою користувалися до 1861 року. Значна кількість ревізьких душ одержала т. зв. дарчі наділи — 1,5 де­сятини. За повний подушний наділ, тобто 6,5 десятини, селянин мусив за 2 роки спла­тити поміщикові 30 крб., а потім протягом 49 років вносити в казну по 7 крб. 20 коп. Отже, наділ коштував 382 крб. 80 коп.— майже по 60 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна не перевищувала 14—15 крб. Не маючи коштів на сплату поміщикові викупних платежів, більшість селян мусила відробляти панщину. Попов сам визна­чав, скільки днів вони мали працювати на його ланах, і встановлював плату за робочий день.

19 лютого 1863 року василівці припинили виконання повинностей в еконо­мії, хоч і не змогли розрахуватися з поміщиком. На умовляння і погрози мирового посередника вони заявили, що не підуть більше на панщину. Тільки за допомогою поліції, солдатів Попову вдалося зламати опір колишніх кріпаків.

У 1874 році, з відкриттям Лозово-Севастопольської залізної дороги, яка пройшла через Василівку, і появою станції «Попово», товарність і прибуток імення значно збільшилося.

Обтяжені платежами, численними податками, бідняцько-середняцькі маси села розорялися, убожіли. За даними перепису 1884 року, з 371 селянського господарства 45 не мали посівів, стільки ж засівали від 1 до 5 десятин, 95 дворів — від 5 до 10 де­сятин. Отже, 50 проц. господарств були бідняцькими. Третина з них не мала тягла і майже всі були без інвентаря. В той же час 39 дворів засівали близько 50, а 7— понад 50 десятин кожний. Вони ще й орендували 1630 десятин землі.

Станом на 1886 рік в містечку, центрі Василівської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії, мешкало 1910 осіб, налічувалось 325 дворів, існували православна церква, синагога, школа, лікарня, 7 лавок, завод сельтерської води, спиртовий склад, постоялий двір, ренський погріб, відбувалось 3 ярмарки на рік: 21 березня, 20 червня та 26 вересня, базар по неділях[3]. За 5 верст — постоялий двір. За 18 верст — школа. За 20 верст — школа.

У 1889—1894 рр. один із нащадків Попова витратив 1,5 млн крб. на споруджен­ня великої кам'яниці, яка мала вигляд середньовічного рицарського замку з гостро­верхими баштами, банями і зубчастими стінами. У парку, закладеному ще кріпаками, було збудовано двоповерхову дачу, оранжерею. Парк пильно охоронявся, селянам було заборонено навіть наближатися до нього, «аби не псували пейзажу».

У період між двома буржуазно-демократичними революціями в Росії у Василівці ще більше посилилося класове розшарування селян. Із 811 дворів села безпосівних було 57 проц., а кількість господарств, що засівали лише по 5—7 Десятин, збільшилася наполовину. Зростає прошарок сільських пролетарів. У 1914 році з 6344 жителів Василівки наймитів та членів їх сімей, що мешкали в поміщицькій економії, було понад 960 чоловік.

Різко загострилися суперечності між общинниками і куркулями, що захопили близько 45 проц. надільної землі і виходили на хутори. Крім того, 96 багатіїв орен­дували 60 проц. землі бідняків, яким нічим було її обробляти. їм же належало 60 проц. купленої землі.

Трудящі селяни страждали від безземелля, злиднів і голоду, які тягли за собою хвороби. Медична допомога була вкрай недостатньою. Лікарня на 10 ліжок, де пра­цювали лікар, фельдшер і акушер, обслуговувала населення усієї волості (понад 23 тис. чоловік).

Переважна більшість жителів була неписьменною. В 1870—1900 рр. у містечку існували лише 2 земські та парафіяльна школи, де працювали 3 вчителі. Всього 12. проц. жителів уміли писати і читати, серед жінок — тільки 4 проц. У 1912— 1914 рр. земство відкрило у Василівці ще 2 однокласні училища.

У 1903 році в містечку почала працювати невеличка бібліотека, в якій налічу­валось кілька сотень російських книжок. При школах також діяли маленькі бібліо­течки, але і в них не було українських книжок.

У роки Першої світової війни багато працездатного чоловічого населення було мобілізовано до армії; реквізовано понад 40 проц. робочої худоби. Майже подвоїла­ся кількість безкінних і однокінних господарств. Основною робочою силою стали жінки та підлітки. Значна частина землі не засівалася.

Після повалення самодержавства селянський рух у Василівці значно активізу­вався. Великий вплив на бідноту справили масові виступи проти Тимчасового уряду робітників Олександрівська, Мелітополя, Бердянська, Великого Токмака. Звідти до Василівки було направлено кількох більшовиків, зокрема М. І. Пахомова, які в серпні—вересні 1917 року прово­дили революційну агітацію в міс­течку. Тут організовано групу спів­чуваючих більшовикам, до якої входили С. В. Величко, П. Ф. Да­видков, Т. А. Міщенко, Я. М. Смі­шко та інші.

Після перемоги петроградсько­го пролетаріату в Жовтневому збройному повстанні розгорнулася боротьба за Радянську владу і в Мелітопольському повіті. На почат­ку грудня у Василівці створено волосну Раду селянських депутатів. До неї увійшли П. І. Мягкий, М. Ф. Малахов, Я. В. Стовба та ін­ші. Проте поряд з Радою ще діяла волосна управа.

На початку січня 1918 року влада в містечку повністю перейшла до волосної Ради. Вона відкрила бібліотеку, читальню, дитячий садок і при ньому молочну ферму; проводила широку роз'яснювальну роботу серед селянства. Про її корисну діяльність 26 березня писала харківська газета «Комуніст».

Виконуючи рішення Мелітопольського повітового з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів від 22 січня 1918 року, Рада конфіскувала маєток поміщика Попова. В користування селян передано 33 тис. десятин землі, а також будівлі, худобу, сільськогосподарський реманент. Але минуло близько 4 років гро­мадянської війни, перше ніж селяни більш-менш спокійно змогли господарювати на націоналізованій землі.

У цей буремний час Василівка неодноразово потрапляла до рук ворога. З квітня по кінець листопада 1918 року мирних жителів грабували і вбивали австро-німецькі війська, а з середини 1919 до початку 1920 року — денікінці. Білогвардійці за­катували члена волревкому Є. Я. Семеренка, дружину голови волревкому М. Ф. Малахова та інших; забрали у Василівській волості 1250 коней, більшість возів, багато хліба тощо. 10 січня частини 2-ї бригади 41-ї радянської дивізії вибили з міста біляків. Але в липні 1920 року місто захопили врангелівці. На початку жовтня врангелівці зігнали на майдан кіль­касот селян Василівки і на їх очах стратили 123-х полонених червоноармійців. За 4 місяці вран­гелівці розстріляли 482 чоловіка.

Пам'ятки[ред.ред. код]

У Василівці знаходиться історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» з замком, збудованим у 1884 році архітектором Олександром Агеєнко[4].

У місті є приватний зоопарк, у якому 7 вересня 2011 р. було поставлено незвичайний рекорд. Олександр Пилипишенко — власник цього закладу, успішно завершив експеримент із 36-денного проживання у вольєрі з левом — левицею на ім'я Катя, яка в період експерименту народила 2 левенят. Це досягнення зареєстроване представником Книги рекордів України, і воно має всі підстави потрапити до Книги рекордів Гіннесса.[5]

Персоналії[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. http://reporter-ua.com/2013/01/31/zaporozhskie-uchenye-opredelili-nastoyashchii-god-osnovaniya-vasilevki
  3. (рос. дореф.) Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с.
  4. activeclub.com
  5. Просидівши з людиною в клітці 36 днів, леви почали їсти суп і помідори

Посилання[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.