Велес
Велес, Волос — в язичницькій слов'янській міфології — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії, скотарства, тваринництва та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.
Зміст |
[ред.] Функції
У давньоруських джерелах Велес називався покровителем домашніх тварин (скотським богом) і богом матеріального благополуччя (давн.-рус. Скотъ — «багатство», «гроші»).
Велес зображався зі сопілкою у руках, яку називають сопілкою миру. За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася така кривава січа «за межу», що побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками. Тоді з'явився Велес і заграв на сопілці таку чарівну мелодію, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.
У Слові о полку Ігоревім древній піснетворець Боян називається «Велесовим внуком». Цей епітет говорить про функції Велеса як бога поезії та обрядових пісень (видавці «Слова» прослідкували тут паралель зі «скотськими» функціями Велеса і робили висновок про культ священної поетичної тварини, аналога Пегаса).
Сільськогосподарські функції Велеса проявляються у звичаї залишати йому у дар незжатими т. з. волоті, декілька колосків. Ця жертва називається «Волосовою борідкою».
Ймовірно, що частину функцій Велеса взяв на себе Святий Миколай, який був покровителем добробуту і торгівлі, а також вважався в уяві деяких русичів господарем підземного світу.
Культ Велеса, поряд з культом Перуна, належить до древніх давньослов'янських; імена цих божеств реконструюються на православному рівні. Існують елементи системного протистояння двох головних богів. Так, в угоді Русі з Візантією 907 року Велес (у Повісті врем'яних літ — Волос) порівнюється з золотом, а Перун — зі зброєю. У Києві ідол Перуна стояв на горі (а потім входив до складу створеного князем Владимиром у 978 році пантеону), а ідол Велеса, ймовірно, на київському Подолі, у нижній частині міста; серед шести богів київського княжого пантеону Велеса не було, незважаючи на древність і всезагальність його культу. Схожа ситуація з «верхом» і «низом» існувала у Македонії, де є місто Велес, яке розташоване біля пагорбу Іллі-пророка (який запозичив у Перуна функції громовержця), і у Хорватії, де є село Волоско під горою Перун. Це також мало місце і в соціальному плані їх культу: Велес вважався богом «усієї Русі», а Перун — переважно богом княжої дружини.
Праслов'янські форми *Velsъ, *Volsъ можливо співставити з балтійським іменем бога загробного світу Вяльнасу. У ведичній міфології з Велесом порівнюють демона Валу, який пожирає скотину. Згідно з В. В. Івановим і В. М. Топоровим, у відновленому міфі Велес був противником Перуна-громовержця, який грабував його скотину.
У християнську епоху Велес, завдяки фонетичній подібності імен і подібності деяких рис культу, був асимільований з християнським святим Власієм, покровителем скотини. Варіант Волос розуміли як повноголосний варіант для Власій. Уже в третій чверті XI ст. в берестяній грамоті церковного змісту у переліку святих фігурує Волос. У вкладній грамоті Варлаама Хутинського (кінець XII ст.) фігурує людина на ім'я Волос — але не зрозуміло, чи це дохристиянське ім'я, чи вже просто те, що Влас.
Залишки культу Велеса (зазвичай в синкретичному вигляді з культом святого Власія) збереглися на російській Півночі, де відомі ідоли Велеса/Волоса і перекази про капища на його честь; для реконструкції культу мають значення народні ікони св. Власія, фольклорні молитви і заговори з його іменем. Його культ іноді ототожнюється з культом ведмедя, як «господаря» тварин.
З іменем Велеса у слов'ян пов'язувалося зоряне скупчення Плеяд (дав. руська — Волосыни, українська — Волосожар, болг. — Власците, серб. — Влашићи, хорв. — Vlašići).
Християнська традиція не повністю асимілювала образ Велеса. Збереглася уява про нього, як про злого духа, чорта: руські діалектні ёлс, волосатик, волосень — «нечистий дух, чорт», чесь. — Veles — «злий дух, демон» (XVI–XVII ст.).
[ред.] Храми Велеса
Ідол Велеса знаходився у Києві «під горою», на Подолі, тобто у торгово-ремісничій частині Києва. Відповідно літописів цей ідол було зруйновано під час хрещення Русі у 988 році. Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі, нині пролягає старовинна вулиця Волоська.
У Ростові ідол Велеса ще у XI ст. стояв на Чудському кінці міста.
Місто Ярославль за переказами було засноване у 1010 році на місці храму Ведмежий Кут, який був споруджений на честь Велеса, і у якому волхви тримали священного ведмедя. Князь Ярослав Мудрий, який правив у Ростові, убив ведмедя і розігнав волхвів.
За легендою Велес був головним божеством племені словен. Можливо, що капище Велеса знаходилося на Перині (одне з трьох капищ), де пізніше було збудовано церкву св. Миколая.
[ред.] Велес та «Велесова книга»
У ХХ ст. стала відомою «Велесова книга» («Влес-Книга»).
Але бог «Влес з Влес-Книги» кардинально відрізняється за своїми функціями від «традиційного Велеса». Зокрема, «Влес з Влес-Книги» не має риси «бога худоби», а є «богом який навчив слов'ян-русів — обробляти землю, вирощувати злаки, „бути землетрудичами“». Взагалі ж, «Влес з Влес-Книги» за функціями є дуже близьким до «головного бога кельтського пантеону „Беленус, Лугус, Луг“» — зокрема, обидва ці боги є «богами сузір'я Молочний шлях (Чумацький шлях)»; є богами навчання (знань, ремесел) та книг.
[ред.] Джерела та література
- Иванов В. В., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. М., 1974;
- В. В. Иванов, В. Н. Топоров. Велес. Энциклопедия «Мифы народов мира»
- Кузнецов А. В. Шексна — река Велеса. Вологда, 1999. 105 с.
- Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді давніоï Русі. Киів, 1997.
- Рабинович Р. А. Искушение «волошским орехом», или Балканские волохи и русские волхвы. // Stratum-plus. 2000. № 5. С. 262–390.
- Топоров В. Н. Еще раз о Велесе-Волосе в контексте «основного» мифа. // Балто-славянские этноязыковые отношения в историческом и ареальном плане. М.,1983.
- Jakobson R., The Slavic god Veles and his Indo-European cognates, в кн.: Studi linguistici in onore di Vittore Pisani, Torino, 1969.
- Бернштам Т. А. «Слово» об оппозиции Перун — Велес/Волос и скотьих богах Руси // Полярность в культуре (Альманах «Канун». Вып. 2). СПб., 1996. С. 93-120.
