Лютичі

Лютичі у 983—1057 роках

Лютичі (в інших мовах — Lucice, Lutycy) група племен полабських слов'ян, що від VI століття проживають на землях між нижньою Одрою і Лабою. В писемних джерелах часів Карла Великого називались: Wiltzi, Vultzi, Welatabowie. Баварський географ пише, що у землях велетів знаходиться 95 міст.

Етимологія

Етимологія обох назв племені, тобто Велети i Лютичі до кінця не відома. Назва Велети (Wieleci) може походити від слов'янського слова влці (vlci), тобто «вовки», також розглядається версія, що назва може походити від діалектної форми слова «Велетень» (рос. «Велет», дав. укр. «Волот»). Назва «Лютичі» походить від слов'янського слова «Лютий» — дикий. Існує також можливість походження цієї назви і від імені головного бога в Радогощі — Лютий бог (Дикий бог), чи від прикметника lut (грузький, багнистий). Цікаво, що в писемних згадках до кінця X століття для означення цього племені вживалось виключно слово Велети, а назва Лютичі з'явилась в останніх десятиліттях цього ж століття. Хоча друге ім'я має вигляд неологізму, не можна виключати, що це розмежування робилось свідомо, і одна назва замінила іншу з огляду на невідомі нам обставини.

Велетські племена та їх розселення

Вважається, що розселення велетських племен відбулось в II ст. н.e., це вперше засвідчено на мапі александрійського географа Птолемея. Вірогідно Велети фігурують на ній під назвою Oueltai (Ουελται) i займають помор'я в околицях верхньої Вісли. Можливо вже в VI столітті, початку VII ті племена мігрували в західному напрямку, аби в останні роки VIII осісти в землях на захід від нижньої Одри.

В загальних рисах життєвий простір велетських племен, яких сміливо можна ототожнити з Лютичами, на заході впирався в володіння ободритів, на сході обмежувався Одрою. На півночі їх землі доходили до узбережжя Балтики, на півдні межували з землями сербів. До створеного ними союзу входили: Черезпеняни, Хижани, Долинчани, Дошани, Нелетичі, Плоні, Ратари, Речани, Спревяни, Стодоряни, Украни, Замчичі, Земчичі, Стодорани.

Велети і Стодорани

Найбільше суперечок щодо статусу велетських племен існує навколо племені Стодоран. Вважається, що плем'я було пов'язане із Велетами етнічними вузами і певний час політичними. Ця теорія ґрунтується на хроніці Тітмара з Мерзебурга. Проте в тій же хроніці йдеться про те, що Лютичі політично залежні від чехів (очевидно, що мова йде про стодоран).

Політична діяльність

Хроніка подій

789

У відповідь за набіги велетів Карл І Великий вчинив наїзд на їхні землі, після чого іде до Саксонії — так пише у своєму літописі Ейнгард.

963—967

Війна з полянами; замирившись із волинянами велети вчиняють набіг на землі п'ястів. Два перших бої закінчились перемогою, натомість третій цілковитим розгромом.

954—967

Імператор Оттон І Великий розпочав війну проти велетів і ободритів. В битві біля Рекніка переміг імператор.

986

У поході імператора Оттона III на велетів брав участь Мешко I. 995 року спільний похід проти Велетів організували імператор Оттон III та Болеслав I Хоробрий. У ньому також брали участь підрозділи чеського роду Славніковичів.

1029

Мєшко II В'ялий замирюється із велетами для того, щоб відбити натиск імператора Конрада II.

1033

Перемога велетів над саксами під Вєжбнєм (Wierzbnem).

1045

Велети вчиняли набіги на землі германців, лише імператор Генріх ІІІ зумів розбити їх і обкласти даниною.

1055

Збройне повстання велетів проти саксів. Вони перейшли Лабу, нищили місцеве населення і міста, пустошили край і брали полоненних.

10 вересня 1056

Під керівництвом маркграфа північної марки Вільгельма добре оснащена нармія германців перейшла Лабу. В межиріччі Хавелі і Лаби, поблизу Преслава, на них чекали об'єднані сили Велетського союзу. Сакси виявились оточеними і припертими до річки, місцями зруйнувавши стрій. У битві загинув маркграф Вільгельм та всі його лицарі. Ця битва кардинально змінила розтановку сил в регіоні. Її навіть порівнюють із Грюнвальдом. Невдовзі після поразки під Преславом помирає імператор Генріх ІІІ, що тільки посилило велетів.

1057

Вибухнула братовбивча війна між велетськими племенами, через неї розподається Велетський союз.

1068

На землі лютичів зробили наїзд сакси, під час цього наїзду було зруйновано Сварогa в Радогощі.

1160—1163

Генріх Лев замирився із данами і остаточно розбив велетів.

Велетські племена наприкінці ІХ століття

За часів Карла Великого (злам VIII i IX століття) язичники Велети створили ворожий франкам союз чотирьох слов'янських племен. Напад Карла Великого на велетські землі в 789 році відбувався в два етапи. Облога Бранібора, який можна ототожнити із головним осередком Драговитa, і його здобуття за допомогою фризької флотилії було першим етапом франксько-велетських змагань. А другим етапом був марш піших військ вглиб велетських земель. Після перемоги Карл не прикладав зусиль, щоб охрестити велетів, а просто підпорядкував їх, використовуючи при цьому допомогу сусідніх бодричів, політично державі Каролінгів, і відповідно поставив умову про те, що найважливіші політичні діячі, що обрані вічем, мусили затверджуватись Карлом чи його наступниками. Потім велетам вдалось скинути імператорський гніт, проте в половині IX (можливо з зростаючою франкською загрозою) чи в X столітті в середині союзу почались дезінтегруючі процеси і він розпався. Зрідка в десятому столітті (в 929, 955 i 995 роках) появляються згадки про Велетів, це може вказувати, що в імперії робились спроби створити таку федерацію. З іншого боку в той час проти імперії воювали племена, що колись входили до того союзу, але тепер були нарізно. Північновелетські племена після розпаду союзу повернулись до вічевого устрою.

Північна марка бл. 965 року (рожевий колір)

Велетські (лютицькі) племена і їхні сусіди в 80-90-х роках Х ст.

Велетсько-ободрицькі стосунки

Не зважаючи на те, що Бодричі розпочали військові дії проти імперії ще в 990 році, лише в 994 році було досягнуто згоди між ними і Лютичами. Першим спільним походом був напад на землі сакського племені остфалів в 995. Попри каральний наїзд Оттона ІІІ та Болеслава І Хороброго у відповідь на лютицькі та бодрицькі землі, цей союз значно посилив оборонні можливості слов'ян, так як одразу після відходу німецького війська в 995 (можливо втечі), було організовано ще кілька походів на Саксонію.

Завоювання і хрещення велетських земель в XII столітті

Десь з 1119 розпочинається завоювання велетських земель разом із містами Димінне (Demmin) та Вологост(Wolgast) військами поморського князя Варціслава І та його союзника Болеслава ІІІ. На землях підлеглих епископату в Бранденбурзі в 1128 році активно провадив хрещення Оттон з Бамбергу. Зачепила вона і Вологощ, а з ним і Гоцекове (Gützkow) та землі укран.

Етнічна самоідентифікація Лютичів

На противагу іншим країнам Центральної та Східної Європи (Великоморавія, Чехія, Польща, Угорщина чи Київська Русь), де було створено владну структуру, що опиралась на християнських князів i родинні династії, на Полабських землях була спроба створити державність на засадах етнічної самоідентифікації, яка мала слугувати зв'язуючим елементом. Згідно з типологією Ентоні Сміта лютичі належали до так званого «вертикально-демотичного» підтипу, де демотичні структури створили закриті окремі спільноти. Часто створювали племінні конфедерації, що опирались на старійшин і дружину, з метою проведення військових кампаній.

Лютичі формували свою державу не лише за допомогою кревної і територіальної спорідненості, але й за допомогою релігії. Головним релігійним центром був Радогощ.

Релігія

Див. також: Релігійні центри слов'ян, Радогощ та Аркона

Так само як нова назва Лютичі вказує на новий етап розвитку спільноти, культ описаний Тітмаром свідчить про «нову якість» язичництва у лютичів. Підтвердженням цьому є будівництво культових споруд замість домінуючого до кінця X століття культу природи і домових божеств. Язичницьке сакральне будівництво Полаб'я не має аналогів на всіх землях розселення слов'ян — про його розквіт написано багато праць сучасними німецькими і данськими археологами. Одна з двох найшанованіших святинь була в Радогощі, яка виконувала функції головної святині в для усіх лютичів. У цьому давньому святилищі, що було розташоване на землях ратарів, знаходились найповажніші волхви, стояли статуї богів, відбувались різні священні дійства (поклоніння святому коневі, чи вирішення спірних питань шляхом жеребкування). Додатковим свідченням винятковості місця є той факт, що звідси відправлялось військо у походи і сюди ж поверталось після. Окрім святині в Радогощі на велетських землях існувала велика кількість локальних культів із своїми капищами, де також верховодили волхви, які представляли собою окрему верству населення. Персоніфіковані боги поганського Полаб'я були охоронцями-покровителями над певними територіями, а їх імена були вибиті на їхніх статуях в Радагощі, що було досить незвичним зважаючи на те, що велетська спільнота була неписемною. Під час військових походів лютичі брали із собою знамено чи цілого ідола. Така система була досить схожою із християнством як структурою так і символікою, проте категорично не мирилась із ним. Про це свідчать Бруно Кверфуртський, Адам Бременський, та Хермольд.

Відношення Лютичів до християн

Вороже ставлення до християнства спричинене його ототожненням із імперією, до того ж воно становило один із компонентів велетської самоідентифікації. Інколи діло доходило до вбивств християнських проповідників. Це з одного боку можна трактувати як релігійний обряд — жертвопринесення, з іншого — як прояв, демонстрація сили. Такі вчинки можна обґрунтувати спробою збереження самобутної культури, спротивом експансії імперії і князівській владі, що сповідували іншу релігію. Так само відносились лютичі і до бодрицьких та стодоранських князів, що постійно контактували із імперією та християнством. Проте бували випадки коли лютичі проводили набіги на сусідні землі під керівництвом християнських вождів. Наприклад Кізо, сакський перебіжчик, християнин, правив у Браніборі в 983, чи Віхман Молодший водив лютичів у походи в 50-60-ті роки X століття.

Бібліографія

• Kronika Thietmara, tłum. Marian Zygmunt Jedlicki, Kraków 2002, ISBN 83-7052-568-7.
• Magistri Adami Bremensis gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum,[in:] Monumenta Germaniae Historica, Scriptores in usum scholarum 2, B. Schmeidler (ed.), Hannover 1917.
• Stanisław Zakrzewski, Opis grodów i terytoriów z północnej strony Dunaju czyli tzw. Geograf bawarski, Lwów 1917 (wersja elektroniczna:[1]).
• Christian Lübke, Powstanie i istota Związku Luciców. Jedna z konsekwencji chrystianizacji Europy wschodniej w X stuleciu, [w:] Chrześcijańskie korzenie. Misjonarze, święci, rycerze zakonni, red. Sergiusz Sterna-Wachowiak, Poznań 1997, s. 51-64, ISBN 83-903353-4-4.
• Christian Lübke, The Polabian alternative: paganism between Christian Kingdoms, [w:] Europe around the year 1000, ed. Przemysław Urbańczyk, Warszawa 2001, s. 379—389, ISBN 83-7181-211-6.
• Jarosław Sochacki, Związek Lucicki — między Polską a cesarstwem do 1002 r., «Slavia Antiqua», t. 47 (2006), s. 17-48, ISSN 0080-9993.
• Gerard Labuda, O zakresie rzekomych uprawnień Królestwa Niemieckiego i Marchii Brandenburskiej nad całym Pomorzem we wczesnym średniowieczu, «Roczniki Historyczne», t. 73 (2007), s. 17-34, ISSN 0324-8585
• Jerzy Strzelczyk, Połabszczyzna zapomniana. Część V: Nakon, czyli Obodrzyci ponownie na drodze do własnego bytu, «Przegląd Zachodniopomorski», t. 21 (50) (2006), z. 3, s. 7-20, ISSN 0552-4245