Велика Булгарія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
165-681 AD
Велика Булгарія у 650 році

Стара Вели́ка Булга́рія (грец. Παλαιά Μεγάλη Βουλγαρία) – термін який використовували візантійські історики стосовно утигурів під час правління булгарського володаря Кубрата в 6-му столітті від Р.Х. на північ від Кавказьких гір в степу між Дунаєм і Волгою[1].

Кубрат[ред.ред. код]

Докладніше: Кубрат

Кубрат (також Курт або Хуврат) мав походження зі знатного роду Дуло[2], дідом Кубрата був гунський володар Аттіла, і був законним спадкоємцем престолу у булгар. Він провів своє отроцтво у Візантійській імперії, де отримав освіту і хрещення[3]. До повноліття Кубрата регентом був його вуйко Орган.

Близько 608 Кубрат повернувся до своєї батьківщини, прийняв керівництво над своїм народом по всій імовірності, зі схвалення аварського кагана. Йому незабаром вдалося звільнитись від аварського панування, а також здобути незалежність від Західного тюркського каганату.

Створення[ред.ред. код]

Між 610 і 615, хану Кубрату вдалося об'єднати два провідних булгарських племені кутригурів і утигурів у єдину державу створивши потужну конфедерацію, яка згадується у середньовічних авторів, як Стара Велика Болгарія[4], а також відома як Оногундурсько-Булгарська імперія[5]. Деякі вчені припускають, що вона також включала в число своїх підданих переможених аварів і простягнулася на захід, до Паннонської рівнини. Вважається що столицею держави було древній город Фанагорія на Таманському півострові.[Джерело?] Столицею був древній феодальний город Болгар.[6]

Велика Болгарія за часів правління Кубрата простягалась від Карпат на заході до Уралу на сході, від Кавказу на півдні до Десни на півночі. Для захисту від північних войовничих народів за часів Кубрата продовжувалась традиція будівництва укріплень. Можливо під час одного з походів він загинув поблизу міста Полтави (Перещепинський скарб).


Coat of Arms of Tatarstan.svg

Історія Татарстану

Велика Булгарія
Хозарський каганат
Волзька Булгарія
Половці
Монгольське вторгнення
у Волзьку Булгарію
Золота Орда
Казанське ханство
Велике князівство Московське
Казанська губернія
Ідель-Уральська держава
Татарська АРСР
Татарстан

Розпад держави[ред.ред. код]

За часів правління імператора Костянтина IV, загинув Кубрат. І Батбаян, найстарший з п'яти його синів, отримав владу над державою. Під сильним хазарським тиском, інші сини Кубрата проігнорували поради батька залишитися разом, щоб протистояти ворогам. Велика Болгарія була поділена на три частини. Від Великої Болгарії відділились Волзька Булгарія та Дунайська Болгарія.

Волзька Булгарія[ред.ред. код]

Котраг, керманич кутригурів, опанував Середню Волгу, де він створив державу Волзька Болгарія в місці злиття Волги і Ками. Волзькі або срібні булгари добровільно прийняли іслам в 9-му столітті, і їм вдалося зберегти свою національну самобутність до першої монгольської навали у 1223. Сучасні волзькі татари і чуваші вважають себе нащадками тих булгар.

Булгари в Воєводині і Македонії[ред.ред. код]

Каган групи племен Кубер, відстоював свої права на спадок прадіда - гунського володаря Аттіли. В місті Сірмій він спробував стати каганом Аварському каганату. Після невдалого повстання він привів свій народ до Македонії. Там він осів у районі Керемісія і зробив невдалу спробу захоплення міста Салоніки. Після цього він зникає з історії, і його люди об'єдналися з слов'янськими племенами Македонії.

Булгари в Південній Італії[ред.ред. код]

Bulgars' settlements 6th-7th century

Інші болгари, близько 662, на чолі з князем Альцеком спробували влаштуватись у ломбардів і просили землю у короля ломбардів Грімоальда I Беневентського в Беневенто в обмін на військову службу. Король Грімуальд відправив їх до свого сина Ромуальда в Беневенто, де вони й осіли в Сепіні, Бовіані і Інзернії[7][8]. Ромуальд прийняв болгар гарно і дав їм землі. Він також розпорядився, щоб титул Альцека був змінений з герцога, як називає його історик Павло Диякон на гастальдія (мається на увазі ймовірно титул князя), згідно з латинською назвою.[9]

Павло Диякон завершує розповідь про булгар Альцека так: І вони живуть в цих місцях, про які ми говорили, аж до теперішнього часу, і хоча вони говорять і на латині теж, але все-таки ще до кінця не відмовилися від вживання власної мови.[9][7]

Розкопки у некрополі Віценне-Кампок'яро біля Боїно які датуються 7-мим століттям, серед 130 поховань, були 13 осіб поховані разом з кіньми й артефактами німецького і аварського походження[10][11][12] . Поховання з кіньми характерні для Центральної Азії для номадів, тому можна певно сказати що ці поховання є булгарських поселенців в Молізе і Кампанії[13].

Кавказькі болгари / балкарці[ред.ред. код]

Народ Батбаяна, так звані чорні болгари, залишилися на батьківщині, і незабаром були підкорені хазарами. Деякі вчені вважають, що сьогоденні балкарці є нащадками орди Батбаяня хоча вони й називають себе малкари (від річки Малка) і говорять тюркською кипчацькою мовою. В багатьох тюркських мовах звук "б" переходить в "м".

У договорах великих київських князів з візантійськими імператорами згадуються "чорні клобуки", які виступали союзниками руських князів.

За часів правління великого київського князя Святослава І Хороброго (онук болгарського царя Володимира і новгородського конунга Рюрика, син князя Ігоря І Старого та княгині Олени (Ольги) Великої) чорні клобуки, торки і берендеї виступали союзниками у боротьбі з хазарами. Були переселені до Середнього Подніпров’я. Святослав, як правонаступник болгарських правителів, об’єднав територію Великої Болгарії під своєю владою. До складу держави увійшли: Київська Русь, Хазарський каганат, Волзька Булгарія, Дунайська Болгарія. Угорщина, Візантія і Польща сплачували данину. Столиця знаходилась у Переяславці на Дунаї.

Перше Болгарське царство[ред.ред. код]

Аспарух, нащадок Кубрата, у спадок отримав західну частину Великої Болгарії за р. Дніпром до р. Дунай (Буджак). Згодом завоював Мезію і Добруджу у Візантійської імперії в 680 та заснував Перше Болгарське царство. Під час походу проти хазар загинув. Можливо був похований на місці розташування теперешнього м. Запоріжжя (так званий "Вознесенський скарб").

Документальні фільми[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Theophanes,Op. cit., p. 356-357
  2. en:Nominalia of the Bulgarian khans
  3. en:John of Nikiû, Chronicle
  4. Никифор (патріарх), Historia syntomos, breviarium
  5. Zimonyi Istvan: "History of the Turkic speaking peoples in Europe before the Ottomans". (Uppsala University: Institute of Linguistics and Philology)
  6. И.Л. Значко-Яворский. Очерки истории вяжущих веществ от древнейших времен до середины XIX века. — Изд. Академии Наук СССР, 1963. С.: 497 (с.:76)
  7. а б (Pauli Diac. HL, V, 29)
  8. (Златарски. История, I, 1, с. 173).
  9. а б История лангобардов, книга 5, Павел Диакон
  10. Genito, Bruno (2001). «Sepolture Con Cavallo Da Vicenne (Cb):» (PDF). I° Congresso Nazionale di Archeologia Medievale. Архів оригіналу за 2003-01-22. Процитовано 2007-09-27. 
  11. Belcastro, M. G.; Faccini F. (2001). «Anthropological and cultural features of a skeletal sample of horsemen from the medieval necropolis of Vicenne-Campochiaro (Molise, Italy)» (PDF). Collegium antropologicum (Coll. antropol.) ISSN 0350-6134 25 (2). с. 387–401. Архів оригіналу за 2009-02-27. Процитовано 2007-09-27. 
  12. «Longobard necropolis of Campochiaro». Процитовано 2007-09-27. 
  13. Conte Miltenova, N. - I Bulgari di Gallo Matese - Prefazione e postfazione di Giuseppe Mario Tufarulo Passaporto Editore, Roma, 1993. - C.N.R.



Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.