Великий Бичків

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Великий Бичків
Coat of Arms Velykyj Bychkiv.PNG
Герб Великого Бичкова
Центральна вулиця
Центральна вулиця
Країна Україна Україна
Область/АРК Закарпатська область
Район/міськрада Рахівський район
Рада Великобичківська селищна рада
Код КОАТУУ: 2123655500
Основні дані
Засноване в кінці XIV століття
Статус із 1947 року
Площа 52,35 км²
Населення бл. 10000 (12.09.2012)[1]
Поштовий індекс 90615
Телефонний код +380 3132
Географічні координати 47°58′37″ пн. ш. 24°00′09″ сх. д. / 47.97694° пн. ш. 24.00250° сх. д. / 47.97694; 24.00250Координати: 47°58′37″ пн. ш. 24°00′09″ сх. д. / 47.97694° пн. ш. 24.00250° сх. д. / 47.97694; 24.00250
Висота над рівнем моря 307 м
Водойма Річки Шопурка, Тиса
Відстань
Найближча залізнична станція: Великий Бичків
До райцентру:
 - фізична: 35 км
До обл. центру:
 - залізницею: 160 км
 - автошляхами: 175 км
Селищна влада
Адреса 90615, Закарпатська обл., Рахівський р-н, смт. Великий Бичків, вул. Грушевського, 108
Карта
Великий Бичків (Україна)
Великий Бичків
Великий Бичків
Великий Бичків (Закарпатська область)
Великий Бичків
Великий Бичків

Вел́икий Б́ичків (рос. Бычков, угор. Nagybocskó, слов. Veľký Bočkov) — селище міського типу (з 1947 року) в Рахівському районі, одне з найстаріших населених пунктів східного Закарпаття. Розташоване у мальовничій улоговині біля підніжжя Карпатських гір, на правому березі швидкоплинної річки Тиси при впадінні в неї гірської річки Шопурки, за 35 км від районного центру (Рахова), за 174 км від обласного центру (Ужгорода), за 29 км від Центру Європи (околиця с. Ділове) і за 12 км від залізничної станції Солотвино.

На північ від Великого Бичкова розташований лісовий заказник «Діброва».

Плакат на в'їзді у Великий Бичків
Плакат на виїзді з селища

Населення[ред.ред. код]

За переписом 1848 року в Бичкові проживало 2320 чоловік. Тепер — 9422, з них переважна більшість українці[Джерело?]. Проживають також угорці, росіяни, румуни, цигани та представники інших народностей та національностей.

Історія[ред.ред. код]

Великий Бичків — найстаріший населений пункт Рахівщини. Першу згадку про нього в документальних джерелах знаходимо ще в кінці XIV століття. В грамотах Мараморощини XIV—XV ст. відзначено, що угорський король Людовік Великий у тому році подарував синам воєводи Сааза Балку Драгову та Іоану Бичків, Білу Церкву, Тересву і Буштино (11 серпня 1373 року). Хоча ряд джерел вказують на те, що заселення Великого Бичкова почалося раніше, наприкінці XIII століття виникло поселення на правобережжі Тиси, потім в XIV—XV ст. заселювалась ліва сторона Тиси, що тепер входить до складу Румунії.

Власниками Бичкова спочатку були волоські воєводи, але населення було русинсько-українським, нащадками великого слов'янського племені білих хорватів. Постійні війни, феодальні міжусобиці, набіги кочовиків, турецько-татарська агресія, селянські повстання протягом середньовіччя приводили до скорочення чисельності мешканців села, яке поповнювалося за рахунок біженців з Галичини, Волині, Поділля. В 1444 році двоє бичківців Семен і Юрій одержали титули шляхтичів за героїзм у боях з турками в нижній течії Дунаю. Інші двоє бичківців — Богдан і Михайло Тотули одержали землі в Бичкові, Лузі і Крочунові теж за хоробрість у битві з турками під Варною, а Михайло Іргальцій — під Белградом.

У кінці XV ст. Великий Бичків став центром Великобичківської казенної домінії, що займала значну територію у східній частині Мараморощини: від Ясіня до села Грушово, включаючи населені пункти лівобережжя Тиси (територія сучасної Румунії). На початку XVIII ст. Великий Бичків стає одним із центрів розвитку лісової і деревообробної промисловості, лісосплаву. В 1720 році на річці Шопурці побудовано лісопилку, яка стала найбільшою на Закарпатті. Тут виготовляли дошки для Белградських верфей і бочко-тару для солотвинських солекопалень. Права сторона річки Тиси була перетворена на річковий порт (Портош), де містились склади зі сіллю. Населення Великого Бичкова відбувало державну панщину, так звану «королівщину», і змушене було своєю тягловою силою перевозити сіль з Солотвино до портових складів. Щорічно бичківські державні кріпаки перевозили до 2000 штук великих соляних каменів. У порту сіль навантажували на баржі, плоти-бокори, і при охороні солдатів на чолі з офіцером її сплавлювали по Тисі в Угорщину. В 1732 році було сплавлено по Тисі в Белград 28600 дощок для будівництва австрійських кораблів. В кінці XVIII — першій половині XIX ст. на р. Шопурці діяв тартак з переробки деревини, виготовлялись дошки, столярні вироби, дранка, бочки, шпали для залізниць. У цей час Великий Бичків входив до складу 20 юридичних міст і містечок Закарпаття. Тут зосереджувались солене, гірничорудне, лісове казенні управління. У 1868 році в селищі було побудоване перше лісо-хімічне підприємство не лише Закарпаття, але й Угорщини,— хімзавод «Клотільда», на якому переробляли букові дрова на оцет, деревне вугілля та іншу продукцію. Там трудилися сотні робітників. Решта місцевого люду була зайнята на лісорозробках, лісосплаві, в ремісництві. Однак більшість займалася сільським господарством, скотарством, про що свідчить зображення бика й орача (плугатаря) на давній емблемі селища. Печатка з цим символом (у декоративному картуші — селянин, який оре плугом, запряженим биком) відома з кінця XVIII ст.; впродовж XIX ст. символіка поселення не зазнала змін.

Тільки в 1806 році у Великому Бичкові було відкрито церковно-парафіяльну школу, де навчалось 86 дітей, а в 1889 році — у Малому Бичкові. До того часу більшість населення селища була неписьменною.

У другій половині XIX ст. Великий Бичків був повітовим містечком — центром Тисодолинянського округу (повіту) Марамороського комітату (у 1896 р. округове правління було переведено до Рахова).

Багато бичківців стало жертвами австро-угорських властей в Мараморош-Сигіті 1914 року. Багато були засуджені, а двох жителів: братів Михайла і Дмитра Підмалівських та Михайла Британюка повісили на шибениці. З розпадом Австро-Угорщини в 1918 році українське населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об'єднатися з Україною. 250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 односельців брали участь у Хустському з'їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про воз'єднання краю з Соборною Україною, а один із них — Василь Йосипчук був обраний секретарем з'їзду. З входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків стає одним з найбільших революцюйних і культурницьких центрів Закарпаття, за що чеські урядовці називали його «Малим Харковом» — за аналогією з тодішньою столицею Радянської України. Селищні комуністична, комсомольська, піонерська, жіноча організації були одні з наймасовіших у краї, її керівники: Іван Локота, Микола Сидоряк, Михайло Жупник-Чорногорський, Матвій Руснак та ряд інших входили до складу крайкому КПЧ і ЦК КПЧ. Іван Локота в 1929 році став сенатором, а Микола Сидоряк в 1924 і 1929 рр. вибирався в палату депутатів парламенту. Робітничий рух зосереджувався навколо хімзаводу «Клотільда». Тут діяли профспілкова організація, робітничий комітет, рада довірників, ще в 1897 році була створена соціал-демократична група. Бичківські робітники вміли відстоювати свої права, і неодноразово добивалися успіху. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства «Просвіта», яке тут було засновано в 1920 році. Завдяки діяльності О. Кухтина, М. Водоноса, М. Марущака, І. Романченка, Ю. Кузьмика та багатьох інших у Бичкові створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію «Пласт», гімнастичне товариство «Сокол», «Освітнянський союз», футбольний клуб «Довбуш», сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр «Нова сцена» — перший український професійний театр Закарпаття, який очолив вчитель місцевої горожанської школи Ю. А. Шерегій.

Освіту бичківські школярі здобували у горожанській школі, п'яти державних народних (початкових) школах, гімназії о. Василіян, які діяли в рідному селі у 20—30-х рр. XX ст. Багато з них продовжили навчання у гімназіях, у торговельних школах, академіях, духовних і учительських семінаріях Закарпаття та Чехословаччини, вищих навчальних закладах Європи.

12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами «за» і п'ятьма «проти» підтримали Українське національне об'єднання. Саме з цим селищем пов'язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі. Серед послів Сайму та Уряду Карпатської України були й великобичківці: Михайло Марущак, Микола Мандзюк і Михайло Тулик. Багато бичківців захищало рідну землю від угорської фашистської агресії на Красному полі біля Хуста.

16 березня 1939 року на мості в Румунію терористами з «Собот Чопот» був убитий Павло Волощук — вчитель, районний комендант ОНО «Карпатська Січ». Спортзал горожанської школи перетворено на катівню, околиці й урочища селища стали місцями розстрілу українських патріотів. В Бабиному Яру фашистами розстріляно члена ОУН Василя Кузьмика з Великого Бичкова.

Після зайняття селища Червоною Армією у жовтні 1944 року 297 жителів мобілізували до лав Червоної Армії, а 92 — до Чехословацького корпусу Л. Свободи. 73 не повернулись до рідних домівок. За часів радянської влади Великий Бичків — робітниче селище. Тут діяло декілька великих промислових підприємств, колгосп, розвивалась освіта, культура, фізкультура і спорт, покращувався добробут місцевих мешканців. В 1957—1958 роках відкрито басейн, парк ім. І. Я. Франка, історико-краєзнавчий музей, 1964 році — пам'ятник Т. Г. Шевченку. 1947 року починається діяльність найкращого самодіяльного ансамблю Рахівщини «Лісоруб» (керівник В. В. Пекарюк), пізніше були створені ансамблі «Ялинка», «Візерунок», «Сестрички», «Струмок», ВІА «Октава», «Тиса» та інші.

У 2003—2005 греко-католицька громада збудувала в селищі дерев'яну церкву Перенесення мощів св. Миколи Чудотворця у гуцульському стилі[2].

Персоналії[ред.ред. код]

Народились[ред.ред. код]

Проживали, перебували[ред.ред. код]

Фотографії[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]