Великий Бичків

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Великий Бичків
Coat of Arms Velykyj Bychkiv.PNG
Герб Великого Бичкова
Центральна вулиця
Центральна вулиця
Країна Україна Україна
Область/АРК Закарпатська область
Район/міськрада Рахівський район
Рада Великобичківська селищна рада
Код КОАТУУ: 2123655500
Офіційний сайт:
Основні дані
Засноване в кінці XIV століття
Статус із 1947 року
Площа 52,35 км²
Населення бл. 10000 (12.09.2012)[1]
Поштовий індекс 90615
Телефонний код +380 3132
Географічні координати 47°58′37″ пн. ш. 24°00′09″ сх. д. / 47.97694° пн. ш. 24.00250° сх. д. / 47.97694; 24.00250Координати: 47°58′37″ пн. ш. 24°00′09″ сх. д. / 47.97694° пн. ш. 24.00250° сх. д. / 47.97694; 24.00250
Висота над рівнем моря 307 м
Водойма Річки Шопурка, Тиса
Відстань
Найближча залізнична станція: Великий Бичків
До райцентру:
 - фізична: 35 км
До обл. центру:
 - залізницею: 160 км
 - автошляхами: 175 км
Селищна влада
Адреса 90615, Закарпатська обл., Рахівський р-н, смт. Великий Бичків, вул. Грушевського, 108
Карта
Великий Бичків (Україна)
Великий Бичків
Великий Бичків
Великий Бичків (Закарпатська область)
Великий Бичків
Великий Бичків

Вел́икий Б́ичків (рос. Бычков, угор. Nagybocskó, слов. Veľký Bočkov, чеськ. Velký Bočkov, їдиш Бичкив, Бичкев) — селище міського типу (з 1947 року) в Рахівському районі, одне з найстаріших населених пунктів східного Закарпаття. Розташоване у мальовничій улоговині біля підніжжя Карпатських гір, на правому березі швидкоплинної річки Тиси при впадінні в неї гірської річки Шопурки, за 35 км від районного центру (Рахова), за 174 км від обласного центру (Ужгорода), за 29 км від Центру Європи (околиця с. Ділове) і за 12 км від залізничної станції Солотвино.

На північ від Великого Бичкова розташований лісовий заказник «Діброва».

Плакат на в'їзді у Великий Бичків
Плакат на виїзді з селища

Населення[ред.ред. код]

За переписом 1848 року в Бичкові проживало 2320 чоловік. Тепер — 9422, з них переважна більшість українці[Джерело?]. Проживають також угорці, росіяни, румуни, цигани та представники інших народностей та національностей.

Історія[ред.ред. код]

Великий Бичків — найстаріший населений пункт Рахівщини. Першу згадку про нього в документальних джерелах знаходимо ще в кінці XIV століття. В грамотах Мараморощини XIV—XV ст. відзначено, що угорський король Людовік Великий у тому році подарував синам воєводи Сааза Балку Драгову та Іоану Бичків, Білу Церкву, Тересву і Буштино (11 серпня 1373 року). Хоча ряд джерел вказують на те, що заселення Великого Бичкова почалося раніше, наприкінці XIII століття виникло поселення на правобережжі Тиси, потім в XIV—XV ст. заселювалась ліва сторона Тиси, що тепер входить до складу Румунії.

Власниками Бичкова спочатку були волоські воєводи, але населення було русинсько-українським, нащадками великого слов'янського племені білих хорватів. Постійні війни, феодальні міжусобиці, набіги кочовиків, турецько-татарська агресія, селянські повстання протягом середньовіччя приводили до скорочення чисельності мешканців села, яке поповнювалося за рахунок біженців з Галичини, Волині, Поділля. В 1444 році двоє бичківців Семен і Юрій одержали титули шляхтичів за героїзм у боях з турками в нижній течії Дунаю. Інші двоє бичківців — Богдан і Михайло Тотули одержали землі в Бичкові, Лузі і Крочунові теж за хоробрість у битві з турками під Варною, а Михайло Іргальцій — під Белградом.

У кінці XV ст. Великий Бичків став центром Великобичківської казенної домінії, що займала значну територію у східній частині Мараморощини: від Ясіня до села Грушово, включаючи населені пункти лівобережжя Тиси (територія сучасної Румунії). На початку XVIII ст. Великий Бичків стає одним із центрів розвитку лісової і деревообробної промисловості, лісосплаву. В 1720 році на річці Шопурці побудовано лісопилку, яка стала найбільшою на Закарпатті. Тут виготовляли дошки для Белградських верфей і бочко-тару для солотвинських солекопалень. Права сторона річки Тиси була перетворена на річковий порт (Портош), де містились склади зі сіллю. Населення Великого Бичкова відбувало державну панщину, так звану «королівщину», і змушене було своєю тягловою силою перевозити сіль з Солотвино до портових складів. Щорічно бичківські державні кріпаки перевозили до 2000 штук великих соляних каменів. У порту сіль навантажували на баржі, плоти-бокори, і при охороні солдатів на чолі з офіцером її сплавлювали по Тисі в Угорщину. В 1732 році було сплавлено по Тисі в Белград 28600 дощок для будівництва австрійських кораблів. В кінці XVIII — першій половині XIX ст. на р. Шопурці діяв тартак з переробки деревини, виготовлялись дошки, столярні вироби, дранка, бочки, шпали для залізниць. У цей час Великий Бичків входив до складу 20 юридичних міст і містечок Закарпаття. Тут зосереджувались солене, гірничорудне, лісове казенні управління. У 1868 році в селищі було побудоване перше лісо-хімічне підприємство не лише Закарпаття, але й Угорщини,— хімзавод «Клотільда», на якому переробляли букові дрова на оцет, деревне вугілля та іншу продукцію. Там трудилися сотні робітників. Решта місцевого люду була зайнята на лісорозробках, лісосплаві, в ремісництві. Однак більшість займалася сільським господарством, скотарством, про що свідчить зображення бика й орача (плугатаря) на давній емблемі селища. Печатка з цим символом (у декоративному картуші — селянин, який оре плугом, запряженим биком) відома з кінця XVIII ст.; впродовж XIX ст. символіка поселення не зазнала змін.

Тільки в 1806 році у Великому Бичкові було відкрито церковно-парафіяльну школу, де навчалось 86 дітей, а в 1889 році — у Малому Бичкові. До того часу більшість населення селища була неписьменною.

У другій половині XIX ст. Великий Бичків був повітовим містечком — центром Тисодолинянського округу (повіту) Марамороського комітату (у 1896 р. округове правління було переведено до Рахова).

Багато бичківців стало жертвами австро-угорських властей в Мараморош-Сигіті 1914 року. Багато були засуджені, а двох жителів: братів Михайла і Дмитра Підмалівських та Михайла Британюка повісили на шибениці. З розпадом Австро-Угорщини в 1918 році українське населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об'єднатися з Україною. 250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 односельців брали участь у Хустському з'їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про воз'єднання краю з Соборною Україною, а один із них — Василь Йосипчук був обраний секретарем з'їзду. З входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків стає одним з найбільших революцюйних і культурницьких центрів Закарпаття, за що чеські урядовці називали його «Малим Харковом» — за аналогією з тодішньою столицею Радянської України. Селищні комуністична, комсомольська, піонерська, жіноча організації були одні з наймасовіших у краї, її керівники: Іван Локота, Микола Сидоряк, Михайло Жупник-Чорногорський, Матвій Руснак та ряд інших входили до складу крайкому КПЧ і ЦК КПЧ. Іван Локота в 1929 році став сенатором, а Микола Сидоряк в 1924 і 1929 рр. вибирався в палату депутатів парламенту. Робітничий рух зосереджувався навколо хімзаводу «Клотільда». Тут діяли профспілкова організація, робітничий комітет, рада довірників, ще в 1897 році була створена соціал-демократична група. Бичківські робітники вміли відстоювати свої права, і неодноразово добивалися успіху. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства «Просвіта», яке тут було засновано в 1920 році. Завдяки діяльності О. Кухтина, М. Водоноса, М. Марущака, І. Романченка, Ю. Кузьмика та багатьох інших у Бичкові створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію «Пласт», гімнастичне товариство «Сокол», «Освітнянський союз», футбольний клуб «Довбуш», сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр «Нова сцена» — перший український професійний театр Закарпаття, який очолив вчитель місцевої горожанської школи Ю. А. Шерегій.

Освіту бичківські школярі здобували у горожанській школі, п'яти державних народних (початкових) школах, гімназії о. Василіян, які діяли в рідному селі у 20—30-х рр. XX ст. Багато з них продовжили навчання у гімназіях, у торговельних школах, академіях, духовних і учительських семінаріях Закарпаття та Чехословаччини, вищих навчальних закладах Європи.

12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами «за» і п'ятьма «проти» підтримали Українське національне об'єднання. Саме з цим селищем пов'язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі. Серед послів Сайму та Уряду Карпатської України були й великобичківці: Михайло Марущак, Микола Мандзюк і Михайло Тулик. Багато бичківців захищало рідну землю від угорської фашистської агресії на Красному полі біля Хуста.

16 березня 1939 року на мості в Румунію терористами з «Собот Чопот» був убитий Павло Волощук — вчитель, районний комендант ОНО «Карпатська Січ». Спортзал горожанської школи перетворено на катівню, околиці й урочища селища стали місцями розстрілу українських патріотів. В Бабиному Яру фашистами розстріляно члена ОУН Василя Кузьмика з Великого Бичкова.

Після зайняття селища Червоною Армією у жовтні 1944 року 297 жителів мобілізували до лав Червоної Армії, а 92 — до Чехословацького корпусу Л. Свободи. 73 не повернулись до рідних домівок. За часів радянської влади Великий Бичків — робітниче селище. Тут діяло декілька великих промислових підприємств, колгосп, розвивалась освіта, культура, фізкультура і спорт, покращувався добробут місцевих мешканців. В 1957—1958 роках відкрито басейн, парк ім. І. Я. Франка, історико-краєзнавчий музей, 1964 році — пам'ятник Т. Г. Шевченку. 1947 року починається діяльність найкращого самодіяльного ансамблю Рахівщини «Лісоруб» (керівник В. В. Пекарюк), пізніше були створені ансамблі «Ялинка», «Візерунок», «Сестрички», «Струмок», ВІА «Октава», «Тиса» та інші.

У 2003—2005 греко-католицька громада збудувала в селищі дерев'яну церкву Перенесення мощів св. Миколи Чудотворця у гуцульському стилі[2].

Персоналії[ред.ред. код]

Народились[ред.ред. код]

Проживали, перебували[ред.ред. код]

Фотографії[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]