Великий кордон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Великий Кордон (іноді також Великий фронтир — від англ. frontier) — своєрідний глобальний кордон, межа Європейської цивілізації. Є перехідною зоною, яка, як правило, слабо інтегрована в державотворення та має динамічний характер, характеризується високою взаємодією різних, часто ворожих культур. В сучасній науці цим терміном зазвичай позначають межі будь-якої цивілізації, не лише європейської.

Теорія фронтиру[ред.ред. код]

Теорія «Великого кордону», виникла під впливом ідей географічного детермінізму[1]. Вперше була озвучена 12 липня 1893 року під час Всесвітньої виставки в Чикаго на з'їзді Американської історичної асоціації професором Вісконсинського університету Фредериком Тернером(en), у його доповіді «Значення фронтиру в історії США», в які він стверджував, що американське суспільство, зокрема такі його риси як демократизм та індивідуалізм, американська винятковість сформували передовсім відкриті простори Дикого Заходу, прикордонні умови, постійна експансія європейських переселенців на захід.[2][3] Доповідь розпочала гостру й безпрецедентно тривалу дискусію. Протягом наступних десятиліть теорія фронтиру була значно розвинена і розширена послідовниками Тернера.

«Теорія кордону» справила величезний вплив на істориків. Однак у 1930-х роках, ще за життя Тернера, вона була піддана критиці і визнана такою, що віддає перевагу лише одному фактору серед багатьох. Тим не менш, у свідомості американців теза Тернера по теперішній час продовжує жити у вигляді «історичного міфу»[4].

Водночас ніхто з критиків не піддав сумніву істотного (хай і не визначального) впливу західного фронтиру на формування демократії та індивідуалізму в США. В наш час дослідники схиляються до розуміння фронтиру, як зони інтенсивної взаємодії різних культур, сформованого в 1940 Овеном Латимором, на противагу тернеровому розумінню фронтиру як поселення на нібито вільних землях на межі цивілізації з варварством.[3].

Овен Латимор(en) був одним з тих, хто найбільше доклався до розробки теорії фронтиру та розширення її застосування на неамериканські території. Вирісши, та провівши значну частину життя в Китаї, він основну увагу приділяв саме китайському фронтиру, а Монголію вважав ідеальним прикладом фронтиру. Він доводив доцільність порівняння колонізаційних процесів у США та Китаї. Разом з тим він проводив паралелі китайських та американських фронтирів зі стародавніми цивілізаціями, середньовічними суспільствами Європи, Росії, Туреччини, України. Він звернув увагу на те, що

« Імперський кордон, що досі описувався як оборонний, призначенням якого нібито було стримувати непрошених варварів, насправді виконував подвійну функцію: він не лише перешкоджав увійти, а й вийти, […] щоб перешкодити діяльності, яка могла б збільшити силу варварів, необхідно було тримати китайців у Китаї, так само як варварів – поза ним[5].  »

Також він зауважив певну двоякість прикордонних суспільств у Китаї, ознайомленість таких суспільств з обома культурами, що може бути перевагою:

« Людина фронтиру, яка однаково добре знає структуру влади і в степу, і в Китаї, може в такі часи успішно застосовувати свої знання[6].  »

Ще одним істориком, який зробив визначний внесок в розробку теорії кордону був Волтер Прескот Веб(en). Він був першим, хто запропонував глобальний історичний наратив на основі Тернерової тези. Веб вважав фронтир одним із основних чинників модернізації суспільства, поряд із Ренесансом, Реформацією та Промисловою революцією, й запропонував термін «ера фронтиру».[7]

З появою цивілізаційної історії, зокрема праць Освальда Шпенглера та Арнольда Тойнбі теорія кордону зазнала сильного впливу їхніх концепцій. Більше того, феномен «Великого кордону» стали розглядати зазвичай саме в контексті цивілізаційного підходу. Серед таких істориків — Вільям Гарді Макніл(en), думки якого були останнім вагомим внеском у теорію компаративних фронтирів XX століття. В XXI ст. в цьому напрямку працюють Андреас Капелер та Альфред Рібер.

Поступово «трактування Тернерової концепції фронтиру, що відмежовує „дикунство від цивілізації“ або як рух уперед на „пусті землі“, трансформувалося в ідею фронтиру як зони взаємодії двох або кількох відмінних суспільств, втягнутих у багатоманітний культурний та комерційний „прикордонний взаємообмін“ між корінними американцями й колоністами чи поселенцями»[8]

В наш час тернерова теорія фронтиру є широко відомою як серед дослідників історії США, так і серед американського суспільства, в модифікованому вигляді ідеї Ф. Тернера продовжують живити історіографію США. Натомість ідея глобального підходу до світової історії на основі теорії фронтиру значно менш відома. Разом з тим цей підхід є дуже перспективним для дослідження історії прикордонних народів і спільнот, зокрема України[9]. Ідеї фронтиру та прикордоння продовжують живити дослідження історії Стародавнього Риму (лімес), Середньовіччя, Австралії, Африки, Латинської Америки. Після розпаду Радянського союзу дослідження в цьому напрямку розпочалися в Росії та Україні.[10]

Великий кордон Європи у XV–XVIII ст[ред.ред. код]

Одним із прикладів Великого кордону, який має пряме відношення до України був Великий кордон Європи у XV–XVIII ст. на Балканах та в Східній Європі. У XV ст. на християнсько-мусульманському прикордонні Європи турки і татари створили зону постійної конфронтації і військової напруги, яка існувала протягом кількох сторіч, що в значній мірі визначило історичну долю всіх «народів на кордоні». Український відтинок Великого Кордону Європи був також частиною споконвічного Великого степового кордону, західної межі Великого Євразійського степу, який дістався в спадок ще від Київської Русі[11]. Фактично лише український відтинок кордону був в повному розумінні цивілізаційним, оскільки на балканському відрізку по обидва боки кордону жило християнське населення, але один бік був завойований турками, а інший ні (хоча і український відтинок ніколи не був абсолютним — в Криму приморські міста були багатоетнічними та багатоконфесійними, а окремі кримські колонії були під зверхністю Литви та Польщі на тер. України та Білорусі, не кажучи вже про невільників). Кордон ніколи не був постійним — протягом століть він рухався то в один бік, то в інший. Так само він не був і непроникним бар'єром — як в етнічному так і в культурному плані. Це була зона активної взаємодії культур і взаємозапозичень, а контури самого кордону майже ніколи не були чіткими. Великий кордон був місцем взаємопроникнення культур, хоча Європа схоже, завдяки більшій гнучкості та меншому консерватизму, сприйняла більше східного, ніж Схід — західного[9].

Вплив на козацтво[ред.ред. код]

Великий Кордон зіграв головну роль в становленні українського козацтва. Сучасні історичні дослідження доводять величезну подібність між українськими козаками, та іншими подібними військово-корпоративними спільнотами, які існували одночасно з ними в Європі: хорватські граничари, угорські гайдуки і секеї, донські козаки, та деякі менші. Ці спільноти були подібні за причинами своєї появи, структурою, та долею — усіх їх було позбавлено самоврядування в XVIII ст., коли загроза з боку Оттоманської Порти зменшилась (і скрізь ці процеси пройшли не зовсім мирно). Звісно ж були і відмінності між ними, які пояснюються специфікою історичного розвитку кожної з цих спільнот, та народів, вихідцями з яких вони були. Для Європи ці суспільства були нетрадиційними, але лише вони могли ефективно виконувати роль авангарду християнства. Головна відмінність українського козацтва від споріднених спільнот полягала у тому, що Литва і Польща не змогли використати закладеного в ньому потенціалу в інтересах держави, на відміну від панівних верств Хорватії, Австрії, Угорщини та Московії, які вчасно усвідомили ефективність подібних спільнот і змогли належним чином забезпечити фінансування і організувати стосунки з ними[11].

Разом з тим сторони по два боки кордону були не такими вже й антагоністичними, зокрема можна згадати численні союзи українських козаків з татарами та турками, а хорватські граничари неодноразово заявляли, що «готові швидше повернутись під владу турків, ніж підкоротися хорватським панам»[11].

За своїм суспільним становищем це переважно були привілейовані, проміжні між шляхтою і селянством суспільні верстви. Усвідомлюючи свою станову зверхність над селянами, і іноді ставали засобом придушення селянських виступів, хоча досить часто вони разом з селянами брали участь у повстаннях[11].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Наталя Яковенко. Вступ до історії. — Київ: Критика, 2007. ISBN 966-8978-17-Х с. 168.
  2. [http://www.uamoderna.com/md/18-turner Фредерик Джексон Тернер «Значення фронтиру в американській історії»
  3. а б Ігор Чорновол. Теорія фронтиру I
  4. Абзац перекладено зі статті в російськомовному розділі Вікіпедії ru:Теория граници
  5. O.Lattimore, Inner Asian Frontiers of China, Boston, 1962, p. 240. цит. за: Ігор Чорновол. Теорія фронтиру II
  6. O.Lattimore, Inner Asian Frontiers of China, p. 544., цит. за Ігор Чорновол. Теорія фронтиру II
  7. Ігор Чорновол. Теорія фронтиру III
  8. A.Rieber, «Changing Concepts and Constructions of Frontiers: A Comparative Approach». — Ab-Imperio. Theory and History of Nationalism and Empire in the Post-Soviet Space. — 2003. — N 1. — С. 37-38 цит. за Ігор Чорновол Теорія фронтиру V
  9. а б Ярослав Дашкевич «Україна на межі між Сходом і Заходом»
  10. Ігор Чорновол Теорія фронтиру V
  11. а б в г Сергій Леп'явко «Великий Кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.)»