Венера (планета)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Венера  Символ Венери, кільце з невеличким квадратним хрестом доданим до кільця знизу
Венера
Кольорова фотографія Венери (справжні кольори)
Епоха J2000
Афелій 108 942 109 км
0,72823128 а. о.
Перигелій 107 476 259 км
0,71843270 а. о.
Велика піввісь 108 208 930 км
0,723332 а. о.
Ексцентриситет 0,0068
Орбітальний період 224,70069 діб
0,6151970 a
1,92 зоряних діб Венери
Синодичний період 583,92 днів
Середня орбітальна швидкість 35,02 км/с
Нахил орбіти 3,39471° до екліптики
3,86° до сонячного екватора
2,19° до незмінної площини[1]
Довгота висхідного вузла 76,67069°
Аргумент перицентру 54,85229°
Супутники відсутні
Фізичні характеристики
Середній радіус 6051,8 ± 1,0 км[2]
0,9499 Землі
Сплюснутість 0[2]
Площа поверхні 4,60×108 км²
0,902 Землі
Об'єм 9,38×1011 км³
0,857 Землі
Маса 4,8685×1024 кг
0,815 Землі
Середня густина 5,204 г/см³
Прискорення вільного падіння
на поверхні
8,87 м/с2
0,904 g
Друга космічна швидкість 10,46 км/с
Період обертання −243,0185 діб
Сонячна доба 116,75 діб
Екваторіальна швидкість обертання 6,52 км/год
1,81 м/с
Нахил осі 177,3°
Пряме піднесення пн. полюса 18 год 11 мін 2 с
272,76°[3]
Схилення пн. полюса 67,16°
Альбедо 0,65 (геометричне) або 0,75 (сферичне)
Темп. поверхні
   Кельвін
   Цельсій
мін. сер. макс.
735 K[4]
460 °C
Видима зоряна величина −3,8 … −4,89
Кутовий розмір 9,7"–66,0"
Атмосфера
Тиск на поверхні 93 бар (9,3 МПа)
Склад ~96,5% двоокису вуглецю
~3,5% азоту
0,015% двоокису сірки
0,007% аргону
0,002% водяної пари
0,0017% монооксиду вуглецю
0,0012% гелію
0,0007% неону
слід сульфіду карбоніла
слід хлориду водню
слід фтороводню

Вене́ра — друга внутрішня планета Сонячної системи з періодом обертання навколо Сонця в 224,7 земних діб. Названа на честь Венери, богині любові з римського пантеону. Це єдина з восьми основних планет Сонячної системи, яка отримала назву на честь жіночого божества. За розміром майже така сама, як Земля.

Венера — внутрішня планета, і на земному небосхилі не віддаляється від Сонця далі 48°. Венера — третій за яскравістю об'єкт на небі; її блиск поступається лише блиску Сонця та Місяця. Належить до планет, відомих людству з найдавніших часів.

Українська народна назва — Зоря. Оскільки Венера спостерігається ввечері після заходу сонця або вранці перед світанком, українці її називали «Зоря вечірня» або «ранкова Зоря»[5].

Планетарні характеристики[ред.ред. код]

Орбіта Венери ближча до кола, ніж орбіта будь-якої іншої планети Сонячної системи. Її ексцентриситет становить всього лише 0,0068. Період обертання навколо Сонця (венеріанський рік) становить 224,7 земної доби. Іноді Венера підходить до Землі на відстань, меншу 40 млн км.

Венера обертається навколо своєї осі в зворотному напрямку до обертання навколо Сонця, на відміну від Землі та інших планет. Сидеричний період обертання Венери навколо своєї осі (зоряна доба) становить 243,018 земної доби. Тривалість сонячної доби на планеті становить близько 116,75 земних діб.

Як і координати її Північного полюса (пряме піднесення = 272,57°, схилення = +67,14°), його отримано в результаті спільної обробки бортових радіолокаційних і доплеровских вимірів «Магеллана» і «Венери-15, −16» для 20 опорних точок на поверхні Венери[Джерело?].

Хоча у Венери й Землі близькі розміри, середня густина й навіть внутрішня будова, проте Земля має досить потужне магнітне поле, а Венера його не має.

За однією з сучасних теорій[Джерело?] напруженість дипольного магнітного поля залежить від прецесії полярної осі і вектора кутової швидкості. Саме цей параметр на Венері мізерно малий, але виміри свідчать про нижчу напруженість, ніж та, яку передбачає теорія.

Хоча загального дипольного поля у Венери немає, проте магнітне поле, хоча й досить слабке, на Венері є. У провідному шарі атмосфери, іоносфері, магнітне поле наводиться сонячним магнітним полем і сонячним вітром. Міжпланетне магнітне поле напруженістю близько 10 нТл взаємодіє з іоносферою планети, яка рухається в ньому. Оскільки іоносфера — провідник, у ній з'являються електричні струми, які, у свою чергу, збуджують магнітні поля. Щоправда, вони мають локальний характер, орієнтовані випадково, мають невелику напруженість (15-20 нТл). Взаємодія цих полів з плазмою сонячного вітру ще більше ускладнює явище. Тому у Венери немає радіаційних поясів у традиційному їх розумінні.

Атмосфера[ред.ред. код]

Про те, що у Венери є атмосфера, стало відомо 1761 p., відкриття належало М. В. Ломоносову, який спостерігав проходження планети перед диском Сонця. Густина атмосфери Венери в 35 разів більша за земну. Тиск на поверхні планети становить близько 95 атмосфер. Складається ця атмосфера, здебільшого, з вуглекислого газу з домішками азоту й кисню. Вуглекислий газ, пропускаючи сонячні промені, дозволяє поверхні нагріватися, але поглинає інфрачервоне випромінювання розігрітої поверхні, що є причиною парникового ефекту. Через це температура на поверхні Венери набагато вища за земну.

Хмарний шар Венери, що ховає від нас її поверхню, розташовано на висоті 49-68 км над поверхнею, за щільністю він нагадує легкий туман і складається, в основному, з пари 80% сірчаної кислоти. Хмари Венери рухаються зі сходу на захід за переважаючими на планеті вітрами і роблять повний оберт навколо її осі за 4 дні, а освітленість на поверхні в денний час схожа на земну в сірий похмурий день.

Велика товщина хмарного шару робить його зовсім непрозорим для земного спостерігача, тому вивчення планети ведеться в основному радіолокаційними методами. Супутникові радіолокаційні дослідження показали, що на поверхні Венери є великі за діаметром, але неглибокі кратери — як ударні, так і вулканічні. Також на Венері знайдено кілька гірських ділянок. Найбільший гірський район — Земля Іштар — за площею вдвічі перевищує Тибет. У центрі його на висоту 10—11 км підіймається гігантський гірський масив. Склад матеріалу поверхні Венери, визначений у декількох місцях посадки, виявився близьким до складу земних базальтів. Однак розподіл висот поверхні на планеті, що дотично свідчить про характер її геологічної будови, на Венері і на Землі виявився різним. На Землі цей розподіл бімодальний — є два максимуми поширеності, що відбивають розподіл поверхні нашої планети на материки та океанічні басейни. Розподіл висот на Венері одномодальний.

Дослідження[ред.ред. код]

Вже 1610 р. Галілео Галілей за допомогою телескопічних спостережень вивчав зміну фаз у Венери, тобто зміну її видимої форми від диска до вузького серпа.

Перші відомості про поверхню планети було отримано з Землі в 30-х роках XX ст. за допомогою новітнього винаходу — радіотелескопів. На початку XX ст. радіотелескопічні спостереження, інфрачервоні й ультрафіолетові методи дослідження Венери не давали повної картини рельєфу планети, а також інформації про її природу. Імовірно, на поверхні Венери переважали бурі, пекельна спека й отруйні хмари, але ці гіпотези не були достовірними. Але з початком нової ери в астрономії — винаходом космічних апаратів — почав надходити величезний обсяг інформації про природу Венери. Запуск перших штучних супутників Землі, а потім відправка перших АМС дозволили вивчати Венеру з ближчих відстаней.

12 лютого 1961 р. радянськими вченими було запущено першу автоматичну станцію «Венера-1», яка через три місяці пройшла на відстані близько 100 тис. км від Венери і вийшла на орбіту супутника Сонця. Радіозв'язок з цією станцією припинився через вихід із ладу бортової апаратури на відстані більше 3 млн км від Землі. У грудні 1962 р. американці запустили в космос зонд «Маринер-2», що пройшов від Венери на відстані 35 тис. км. Встановлена на його борту апаратура (радіометр, магнітометр і т. ін.) показала, що магнітне поле планети невелике: магнітний момент Венери не перевищує 5—10% магнітного поля Землі. Також з'ясувалося, що радіовипромінювання формується в нижній частині атмосфери Венери, а не в іоносфері, як вважалося раніше.

Починаючи з 1965 р. на Венеру було надіслано серію космічних станцій «Венера», які «крок за кроком» наближалися до поверхні планети. 1967 року «Венера-4» здійснила спуск апарата, що відокремився перед входом автоматичної станції в атмосферу. Вперше в історії людства було проведено сеанс радіозв'язку, що тривав 93 хвилини. Було зроблено хімічний аналіз складу атмосфери на різній висоті, виміряно її густину, тиск і температуру. У результаті досліджень була зроблено виміри водневої корони Венери, встановлено, що вуглекислий газ є основним компонентом атмосфери, визначено деякі інші компоненти, отримано підтвердження про високий тиск і температуру в атмосфері. Цікаво й те, що через день після посадки «Венери-4» на відстані 4 тис. км від поверхні планети пролетів американський «Маринер-2», завданням якого було вимірювання водневої корони й дослідження проходження радіосигналу крізь атмосферу й іоносферу. Шляхом вимірювань обома космічними апаратами було встановлене існування менш щільної, ніж земна, водневої корони у Венери. Для верхніх ділянок Венери виявлено низку характерних особливостей, що визначаються фотохімією вуглекислого газу (CO2) з можливою участю в комплексі реакцій води та галогенів, в умовах атомних і молекулярних взаємодій і взаємодії з сонячним вітром.

З 1969 р. в атмосферу Венери було запущено ще кілька космічних станцій серії «Венера». Радянські вчені зробили корпуси апаратів міцнішими, і це дозволило одному апарату спуститися до рівня 19 км від поверхні планети, а наступному — приземлитися на саму поверхню, де він пропрацював протягом 53 хвилин. Умови виявилися надзвичайно суворими: тиск сягав 90 атмосфер, температура — 500 °C, хмарний покрив, який огортає планету, виявився перенасиченим вуглекислим газом.

1972 р. була створено автоматичну міжпланетну станцію «Венера-8» нового покоління. Перед АМС стояло завдання здійснити ширше коло досліджень атмосфери й поверхні Венери. Крім вимірювань атмосферного тиску, густини й температури було виміряно освітленість і вертикальну структуру аерозольного середовища, зокрема, і шару хмар, визначено швидкість вітру на різних висотах в атмосфері за допплерівським зсувом частоти радіопередавача, здійснено гамма-спектроскопію поверхневих порід. Фотометричні вимірювання довели, що хмарний шар лежить на висотах до 40 км, було оцінено його оптичну товщину й прозорість. Освітленість на поверхні денної сторони Венери виявилася достатньою для зйомки зображення місця посадки. Вперше отримано висотний профіль швидкості вітру, що характеризується зростанням швидкості від 0,5 м/с біля поверхні до 100 м/с біля верхньої межі хмар. За вмістом природних радіоактивних елементів (уран, торій, калій) поверхневі породи на Венері посідають проміжне місце між базальтами й гранітами.

У лютому 1974 року на відстані 6 тис. км від Венери пройшов американський пролітний зонд «Маринер-10», оснащений телевізійною камерою, ультрафіолетовим спектрометром й інфрачервоним радіометром. Отримані телевізійні зображення хмарного шару використовувалися для дослідження динаміки атмосфери. За допомогою ультрафіолетового спектрометра було виміряно кількість гелію в атмосфері.

1975 рік став новим етапом у наукових космічних дослідженнях. Уперше станції нового покоління «Венера-9» і «Венера-10» стали штучними супутниками Венери, на які зі спускних апаратів передавалася, а потім — ретранслювалася на Землю —, інформація. Уперше з планети було передано панорамні телевізійні зображення. Також було виміряно густину, тиск, температуру атмосфери, кількість водяної пари, здійснено нефелометричні вимірювання частинок хмар, вимірювання освітленості в різних ділянках спектра. Для вимірювань характеристик ґрунту крім гамма-спектрометра застосовано радіаційний вимірювач густини. Штучні супутники дозволили одержати телевізійні зображення хмарного шару, вивчити розподіл температури за верхньою межею хмар, спектри нічного світіння планети, дослідити водневу корону, здійснити багаторазове радіопросвічування атмосфери й іоносфери, вимірювання магнітних полів і навколопланетної плазми. Великий інтерес викликали грози й блискавки, що відбуваються в шарі хмар. Оптичні виміри показали, що енергетичні характеристики венеріанських блискавок у 25 разів перевершують параметри земних.

1978 р. за допомогою АМС «Венера-11» і «Венера-12» досліджували хімічний склад нижньої атмосфери планети методами мас-спектрометрії, газової хроматографії, оптичної й рентгенівської спектроскопії. Було виміряно кількість азоту, оксиду вуглецю[Джерело?], двоокису сірки, водяної пари, сірки, аргону, неону й визначено ізотопні відношення аргону, неону, кисню, вуглецю, виявлено хлор і сірку в частинках хмар, отримано детальні дані щодо поглинання сонячного випромінювання на різних висотах в атмосфері, необхідні для вивчення теплового режиму. Було зареєстровано імпульси електромагнітного випромінювання, що вказують на існування електричних зарядів в атмосфері на зразок земних блискавок. У складі верхньої атмосфери було виявлено вуглекислий газ (96% за обсягом), азот (4%), оксид вуглецю, двоокис сірки, кисню практично не виявилося, вміст водяної пари коливався від 0,1—0,4% під шарами хмар до 15—30% вище за них. Наземними спектроскопічними дослідженнями знайдено також молекули хлороводню (HCl). Температура атмосфери біля поверхні планети (на рівні, що відповідає радіусу 6052 км) становила 735К, тиск 9 МПа, густина газу виявилася в 60 разів більшою[Джерело?], ніж у земній атмосфері.

Одночасно з радянськими АМС проходила робота американського проекту «Піонер-Венера», що складався зі супутника та чотирьох атмосферних зондів. На поверхню Венери в чотирьох різних точках здійснили посадку один великий і три малі зонди (великий і один малий — на денний бік, 2 інші малі — на нічну поверхню). Завданням експерименту було дослідження структури, хімічного складу, оптичних властивостей і теплового режиму атмосфери, властивостей хмар. Було також проведено вимірювання нейтрального й іонного складу верхньої атмосфери, плазмові й магнітні вимірювання, досліджено рельєф значної частини планети. 1982 року за допомогою АМС «Венера-13» і «Венера-14» були вперше отримані кольорові панорами поверхні планети. Спускні апарати провели буріння ґрунту (за температури 470 °C і тиску близько 93 атм.). Розпечений ґрунт, добутий буровою установкою, транспортувався складною системою трубопроводів усередину міцного корпуса спускного апарата, де був проведений його хімічний аналіз. Аналіз дозволив визначити вміст у ґрунті оксидів магнію, алюмінію, силіцію, феруму, калію, кальцію, титану й магнію. Уперше виміряно електропровідність і механічну міцність ґрунту, а також було виконано найпростіший сейсмічний експеримент. До програми атмосферних вимірювань входило вимірювання вмісту інертних газів — аргону, неону, криптону, ксенону — і більшості їх ізотопів, що дозволило б зрозуміти процес формування атмосфери Венери.

1983 року за допомогою АМС «Венера-15» і «Венера-16» були вперше отримані радіолокаційні зображення північної приполярної області Венери. На зображеннях добре видно кратери, пасма, височини, великі розлами, гірські хребти. Саме тоді вперше було зафіксовано такі структури як арахноїди.

1984 року з інтервалом у 6 діб в СРСР були запущені однакові АМС «Вега-1» і «Вега-2», обладнані спускними апаратами. Метою запуску було вивчення комети Галлея пролітними апаратами з відстані близько 10 тис. км. 1985 року вперше в атмосфері Венери наповнили гелієм оболонки аеростатні зонди (діаметром 3,4 м) . Програма АМС серії «Вега» дозволила вперше здійснити унікальний експеримент щодо прямого вимірювання швидкості вітру верхівки венеріанського хмарного покриву.

Геологія[ред.ред. код]

Лавові потоки
Вулкан на Венері

З аналізу зображень визначилися основні риси геології планети. Було встановлено, що в зоні зйомки найпоширеніші рівнини декількох типів, утворені нашаруваннями вулканічних лав. Морфологія лавових потоків у сполученні з результатами визначення хімічного складу в місцях посадки космічних апаратів серії «Венера» — «Вега» свідчать про те, що це — базальтові лави, широко розповсюджені на Землі, Місяці, і, мабуть, на Меркурії й Марсі. У межах цих рівнин спостерігаються специфічні кільцеві вулканотектонічні структури поперечником у сотні кілометрів, що одержали назву «вінців». Серед рівнин розташовані «острови» і «континенти» сильно пересіченої місцевості, не типової для інших планет. Структурний малюнок такої поверхні, зумовлений перетинаннями численних тектонічних розламів, нагадує вид черепичної покрівлі, а тому місцевість цього типу одержала назву «тессера», що грецькою означає «черепиця».

Аналіз даних «Венери-15,16» привів до висновку про те, що в межах зони зйомки немає ознак «тектоніки плит» — типової для Землі глобальної організації геологічної активності, для якої характерний поділ верхньої твердої оболонки — літосфери — на кілька великих плит, що пересуваються горизонтально одна щодо іншої. Головною рушійною силою вулканічних тектонічних процесів на Венері, за результатами аналізу даних «Венери-15,16», є вертикальні, висхідні й спадні, пересування речовини надр планети за рахунок теплових неоднорідностей — так званих «гарячих плям». Гарячі плями відомі й у геології, але їх роль другорядна.

Результати зйомки «Венери-15,16» привели до відкриття ключових елементів геології Венери. Вперше в цій області на зміну здогадам прийшло тверде знання.

Було встановлено, що ендогенні геологічні процеси — базальтовий вулканізм і розломна тектоніка — панують над екзогенними процесами. Не виявлено ніяких слідів діяльності рідкої води на планеті. Це обставина й деякі особливості розподілу ударних кратерів за розміром показали, що умови, близькі до сучасних, були на Венері протягом усього простеженого в глиб часу проміжку геологічної історії планети.

Поверхня[ред.ред. код]

Панорама поверхні

У зоні зйомки «Венери-15, −16» було виявлено близько 150 ударних кратерів діаметром від 8 до 140 км. Знаючи, хоча і дуже приблизно, частоту зіткнень із Венерою астероїдів і комет, за кількістю кратерів на одиницю площі поверхні можна приблизно оцінити середній вік геологічних утворень у зоні зйомки. Його було визначено у 0,5-1 млрд років. Це відрізняє Венеру від Землі, де 2/3 твердої поверхні складає дно океанів з віком осаду на базальтових підстилках, молодшим за 100–200 млн років. Великий вік поверхні свідчить про дуже низьку інтенсивність змін різних форм рельєфу вітровою чи акумуляційною ерозією, хімічним вивітрюванням та іншими поверхневими факторами.

І рівнини, і тесери розсічено протяжними (тисячі кілометрів), складно побудованими жолобами, утвореними роями тектонічних розламів. За топографією і морфологією вони схожі на рифтові зони Землі і, вочевидь, мають таку ж природу[Джерело?].

Вулкан

На поверхні рівнин планети у кількох місцях, зафіксованих на знімках «Магеллана», виявлено загадкові «русла» довжиною від сотень до декількох тисяч кілометрів і шириною від 2-3 до 10-15 км. Вони мають типові ознаки долин, прорізаних плином рідини, — меандровидні звивини, поділ і сходження окремих «рукавів», а іноді — щось схоже на дельти річок. На початку найдовшого русла, названого долиною Балтис, довжиною близько 7000 км із дуже помірною (2-3 км) шириною перебуває вулкан поперечником близько 100 км. Морфологія його — типова для базальтових вулканів.

Залишається загадкою, яка рідина прорізала ці русла. Найпростіше було б вважати, що вони — результат термічної ерозії потоком базальтової лави. Але розрахунки доводять, що у потоку базальтової лави не вистачить запасу тепла на шлях довжиною 7000 км. Імовірніше за все це, наприклад, дуже перегріті коматіїтові лави або ще екзотичніші рідини на зразок розплавленої сірки з розчиненими в ній сульфідами[6] чи рідкої суміші карбонатитів та розплавленої сірки[7].

Відкриті під час зйомки «Венери-15, −16» кільцеві структури вінців на знімках «Магеллана» визначили істотні деталі їх будови. Кільцеве обрамлення цих структур, зазвичай поперечником від 150 до 1000 км, складалося із систем густої чи розрідженої тріщинуватості широких чи вузьких гряд із загальним концентричним чи радіально-концентричним малюнком. Частина цих структурних елементів молодша за вік навколишніх рівнин, частина — старіша, що свідчить про багатоактний характер утворення вінців. Аналогів вінців Венери на інших планетах земної групи невідомо. На знятих «Магелланом» 98% поверхні планети пощастило знайти близько 930 ударних кратерів діаметром від 2 до 280 км. На його знімках можна побачити деякі несподівані аспекти процесу утворення ударних кратерів в умовах Венери.

Виявилося, що в багатьох кратерів частина викидів поводить себе як плинна субстанція, утворює спрямовані, зазвичай в один бік від кратера, великі потоки довжиною в десятки кілометрів, а іноді й більше. Незрозуміло, що тече — перегрітий ударом базальт чи суспензія тонкоуламкуватої твердої речовини і крапель розплаву, зважених в густому (65 кг/м³) газі приповерхневої атмосфери.

Важливою властивістю популяції венеріанських ударних кратерів є характер їх розподілу на поверхні, що ніяк не відрізняється від випадкового, а також те, що більшість кратерів, вочевидь, не затоплено лавами з навколишніх рівнин, не порушено навколишніми тектонічними деформаціями, і вони виглядають «накладеними» як на рівнини, так і на тесери. Це може означати, що більша частина спостережуваних вулканічних і тектонічних рельєфів поверхні Венери сформувалася до початку накопичення кратерної популяції, за порівняно короткий проміжок часу 300–500 млн років тому. Але одночасно це означає, що вулканічні і тектонічні утворення, на які накладено кратери, сформувалися дуже швидко. Час утворення має бути набагато меншим за 300–500 млн років, тому, що інакше кількість кратерів на старих і молодих ділянках помітно відрізнялася б і їх розподіл на поверхні не був би випадковим.

Венера в різних культурах[ред.ред. код]

У ритуальному варіанті календаря майя, що застосовується й іншими народами Мезоамерики (ацтеками, тольтеками і т. д.), існували цикли по 584 дня, що приблизно збігаються з синодичним періодом обертання Венери. Особливу роль Венера відігравала в міфології й астрономії інків, де вона називалася Ч'аска (кеч. Ch'aska)

Венера в музиці[ред.ред. код]

  • Один з альбомів групи Wings називається «Venus and Mars» («Венера і Марс»). На його обкладинці зображено ці дві планети.
  • Пісня групи Rammstein «Morgenstern» (Вранішня зірка) присвячена цій планеті.
  • Зоря-Венера згадується в багатьох українських різдвяних колядках, як християнських, так і язичницьких, оскільки саме вона є тією зіркою, яка в християнській релігійній традиції вважається знаменням трьом волхвам щодо народження Ісуса Христа, а в язичницькій традиції Русі-України її поява на небі символізує початок Святого вечора — свята Коляди в ніч зимового сонцестояння.[8]
  • Про неї співається в українській пісні «Зоре моя вечірняя», автором тексту якої є видатний український поет Тарас Шевченко, автором мелодії — Василь Уманець.
  • Канадська група Three Days Grace випустила альбом під назвою "Transit of Venus".

Венера в літературі та анімації[ред.ред. код]

  • У романі Олександра Бєляєва «Стрибок у ніщо» жменька капіталістів тікає від світової пролетарської революції в Космос, висаджується на Венері й засновується там. Планету в романі показано приблизно як Землю в мезозойську еру;
  • У повісті Олександра Казанцева «Планета бур» (роман «Онуки Марса») космонавти-дослідники зустрічаються з тваринним світом і слідами розумного життя на Венері.
  • У романі братів Стругацьких «Країна багряних хмар» Венера була другою планетою після Марса, яку намагаються колонізувати, і надсилають планетоліт «Хіус» з екіпажем розвідників у район покладів радіоактивних речовин під назвою «Уранова Голконда»;
  • В оповіданнях Рея Бредбері клімат планети вкрай дощовий (дощ іде завжди або припиняється лише раз на 7 років);
  • У романах Роберта Хайнлайна «Між планетами», «Марсіанка Подкейн», «Космічний кадет» та повісті «Логіка імперії» Венеру зображено похмурим болотистих світом, що нагадує низовину Амазонки в сезон дощів. На Венері живуть розумні мешканці, що нагадують тюленів чи драконів;
  • У науково-фантастичному романі Франсіса Карсака «Втеча Землі», поряд з основним сюжетом, описано колонізовану Венеру, атмосферу якої піддано фізико-хімічній обробці, внаслідок чого планета стала придатною для життя людей;
  • У науково-фантастичному романі Олександра Зорича «Сомнамбула» описано тераформування Венери. Планету спочатку охолоджують, затінюючи від Сонця штучним кільцем, а потім позбавляються від основної маси дуже товстою атмосфери, «здуваючи» її протуберанцями, спрямованими за допомогою особливого гравітаційного пристрою;
  • У манзі й аніме-мультсеріалі «Сейлор Мун» планету уособлює дівчина-войовниця Сейлор Венера (вона ж — Мінако Айно). Її атака полягає в силі світла й любові.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «The MeanPlane (Invariable plane) of the Solar System passing through the barycenter». 2009-04-03. Архів оригіналу за 2012-07-04. Процитовано 2009-04-10.  (produced with Solex 10 written by Aldo Vitagliano)
  2. а б Seidelmann P. Kenneth, Archinal, B. A.; A’hearn, M. F.; et al.' Report of the Ia. о./IAGWorking Group on cartographic coordinates та rotational elements: 2006 // Celestial Mechanics та Dynamical Astronomy, 90 (2007) С. 155–180. — DOI:10,1007/s10569-007-9072-y. Процитовано 2007-08-28.
  3. «Report on the Ia. о./IAG Working Group on cartographic coordinates та rotational elements of the planets та catellites». International Astronomical Union. 2000. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2007-04-12. 
  4. «Venus: Facts & Figures». NASA. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 2007-04-12. 
  5. Український радянський енциклопедичний словник. — Київ, 1986.
  6. John S. Lewis, Physics and Chemistry of the Solar System, 2nd Edition, pp.542-543.
  7. Ronald Greeley, Lava Tubes in the Solar System, 6th International Symposium on Vulcanospeleology, p. 229.
  8. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К.: Молодь, 1989.

Література[ред.ред. код]

  1. (рос.) Ксанфомалити Л. В. Планета Венера. — М., 1985.
  2. (рос.) Кузьмин А. Д., Маров М. Я. Физика планеты Венера. — М., 1974.
  3. (рос.) Первые панорамы поверхности Венеры / Под ред. М. В. Келдыша. — М., 1979.
  4. (рос.) Сурков Ю. А. Космохимические исследования планет и спутников. — М., 1985.
  5. (рос.) Флоренский К. П., Базилевский А. Т., Бурба Г. А. и др. Очерки сравнительной планетологии. — М., 1981.
  6. (англ.) Basilevsky A. T., Head J. W. The geology of Venus. Annual Review of Earth and Planetary // Science. 1988.
  7. (англ.) Basilevsky A. T., Head J. W. Venus: Timing and rates of geologic activity // Geology. 2002. V. 30. № 11.
  8. (англ.) Florensky C. P., Basilevsky A. T., Kryuchkov V. P. et al. Venera 13 and Venera 14: Sedimentary rocks on Venus? // Science. 1983. V. 221. № 4605.
  9. (англ.) Phillips R. J., Hansen V. L. Geological evolution of Venus: Rises, plains, plumes, and plateaus // Science. 1998.
  10. (англ.) Price M., Suppe J. Young volcanism and rifting on Venus // Nature. 1994. V. 72.
  11. (англ.) Solomon S. C., Bullock M. A., Grinspoon D. H. Climate change as a regulator of tectonics on Venus // Science. 1999. V. 226.

Посилання[ред.ред. код]