Венеціанська школа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Венеціанська школа — доволі стабільна художня школа живопису, що існувала в області Венето впродовж декількох століть з центром в Венеції. Характеризувалась надзвичайно вартісними художніми якостями, перш за все, в колориті (в використанні яскравих, святкових, гармонійно поєднаних фарб).

Історичні дані[ред.ред. код]

Альвізе Віваріні. Мадонна на троні і чотири святих. Урбіно.
Сцена з життя Евангеліста Марка.1345 р. Базиліка Св. Марка.
Портрет Мехмеда II, 1480, Нац. галерея, Лондон, створений художником у Стамбулі.
Доменіко Капріола, автопортрет. Ермітаж
Леандро Бассано. «Дож Маркантоніо Меммо», до 1615 р., приватна збірка

Венеціанська школа налічує декілька століть історичного розвитку. На перших етапах головувала архітектура. Але специфічні умови географічного розташування та культурних впливів як з заходу (готика) так і зі сходу (перш за все з Візантії) обумовили надзвичайно своєрідний сплав культури, що відбився в так званій венеціанській готиці. Остання не мала значного конструктивного характеру(як у Франції), а активно використовувала декоративні знахідки стилю. В декорі сакральних споруд переважали елементи, запозичені з відомого мистецького центру середньовіччя — Візантійської імперії (ікона, емаль, мозаїка, килими і коштовний текстиль взагалі). Часто це були ікони чи ювелірні вироби, придбані чи вивезені з Візантії як військові трофеї.

Суто венеціанська школа живопису налічує не менш як 400 років сталого розвитку. Перші зразки 15 століття ще тяжіли до візантійських зразків іконопису чи мозаїк. Але елементи готики в поєднанні з візантійськими впливами давали своєрідні місцеві зразки (низка творів візантійських і венеціанських майстрів іконопису 15 ст., Паоло Венеціано, Альвізе Віваріні, ранні твори Якопо Белліні).

Накопичення досвіду і вдосконалення майстерності благодійно вплинуло на майстрів Венеції вже в середині 15 століття. Цьому сприяли як запозичення техніки олійного живопису, стійкішого в вологому кліматі Венеції, ніж фрески, так і впливи художників з інших мистецьких центрів (Антонелло да Мессіна, бл. 1430 — 1479).

Венеціанські майстри досягли значних успіхів в портретному живопису, про що свідчать запрошення їх в інші країни для портретування. Але тривалий час був витрачений на подолання застиглості, нерухомості релігійних і побутових образів, що стали характерною ознакою творчості багатьох венеціанських майстрів, (Карло Крівеллі, Джентіле Белліні, Чіма да Конельяно, Марко Базаіті, ранні твори Джованні Белліні і Джорджоне, Лоренцо Лотто), а в творах Вітторе Карпаччо і Вінченцо Катена неподолана застиглість доживе і до першої третини 16 століття.

Показовою стала довга еволюція творчості Джованні Белліні — від застиглих образів раннього періоду до перших зразків Високого Відродження, що прийшло в Венецію з запізненням в порівнянні з Флоренцією чи Римом. Магістральні шляхи венеціанської школи живопису були підхоплені вже учнями Джованні Белліні — Джорджоне і керівником його майстерні по передчасній смерті останнього Себастьяно дель Пьомбо та велетенські обдарованим Тиціаном. Твори Вітторе Карпаччо і Вінченцо Катена, що працюють з молодими Джорджоне та Тиціаном, вже сприймались анахронізмом і учорашнім днем, витіснялись в провінцію чи на узбіччя венеціанського мистецтва.

Подолання застиглості венеціанського живопису йшло декількома шляхами — як через поетизацію образів (як у Джорджоне та ранніх Себастьяно дель Пьомбо і Тиціана), так і через звернення до натури з майстерним її відтворенням (Тиціан). Етап Високого Відродження в Венеції був досить довгим, про що свідчать найкращі твори Тиціана, Веронезе, Тінторетто), незважаючи на впливи інших стилістичних напрямків, особливо італійського маньєризму у Себастьяно дель Пьомбо, Лоренцо Лотто, у Якопо Тінторетто .

В 17 столітті венеціанська школа втратила провідні позиції і не дала жодної значної фігури в живопису. Провінційність манер, вторинність демонструють епігоні творчості Тиціана, в декоративному живопису — несамостійні послідовники Паоло Веронезе. Бароко в Венеції не мало значного поширення і найкращі його зразки створені митцями з інших мистецьких центрів як в архітектурі, так і в живопису. В місті, правда, було створено декілька сакральних споруд в стилістиці бароко. Але тут сформувалась власна художня школа, орієнтована не на зразки барокової архітектури папського Риму, а на місцеву архітектурну школу. В бароковому декоративно-ужитковому мистецтві венеціанських ремісників також мав відчутний відбиток місцевих художніх традицій ( венеціанське скло, венеціанське мереживо, бронзові вироби, ювелірство ).

Внесок венеціанських художників в мистецтво бароко 17 століття був настільки незначним, що не йде ні в яке порівняння з етапами 15 чи 16 століття. Частка художників-уродженців Венеції покидає її і працює в інших мистецьких центрах. Венеціанець за походженням Карло Сарачені майже все життя працював в Римі, де став одним з епігонів Караваджо, а його творчість не мала ніякого впливу на художню ситуацію в Венеції. Наприкінці 17 століття в Венеції працює низка майстрів, що дотримується манери тенеброзо, започаткованої Караваджо і розвиненої його послідовниами ( караваджизм), але без значних досягнень своїх попередників. В Венеції 17 ст. працювало досить мало дійсно видатних художників доби бароко, майже всі - іноземці і невенеціанці ( Доменіко Фетті, Бернардо Строцці, Йоган Лісс ).

У 18 столітті Венеція повертає собі славу відомого мистецького центру Західної Європи. Мистецтво отримує в місті державну підтримку, де розквітли театр, інструментальна і церковна музика, живопис. Венеціанські майстри і раніше працювали по замовам за кордонами могутньої торгівельно-войовничої імперії, якою була Венеція (Вітторе Карпаччо в Далмації, Тиціан в Мантуї і Римі, Лоренцо Лотто на террафермі, частка майстрів — в Іспанії). В 18 столітті праця за кордонами Венеції — гірка доля багатьох венецінських художників, що набула міці епідемії. Одні беруть участь в заснуванні нового стилістичного напрямку доби (Розальба Кар'єра в становленні рококо), інші несуть скарби знахідок венеціанського живопису в різні країни (Якопо Амігоні працював в Баварії (1716 — 1728 рр.), в Лондоні (1729 — 1739), в Мадриді (1747 — 1752), де і помер, Тьєполо у Німеччині та Іспанії, Бернардо Белотто у Саксонії, Австрії і Польщі). Лише частка з них повернеться на батьківщину, але всі вони зараховані до венеціанської школи. Наприкінці 18 століття венеціанська школа зникла, поступившись місцем іншим мистецьким центрам в Європі.

Головні представники[ред.ред. код]

Джованні Белліні. Пала ді Сан Дзаккарія.
Джорджоне (можливо портрет Антоніо Броккардо)

14 — 15 століття[ред.ред. код]

Високе Відродження[ред.ред. код]

Венеціанське Відродження і маньєризм[ред.ред. код]

17 століття[ред.ред. код]

18 століття[ред.ред. код]

Галерея творів[ред.ред. код]

Мадонна з немовлям[ред.ред. код]

Релігійний образ[ред.ред. код]

Святий Себастьян (Тиціан), Ермітаж, санкт-Петербург.


Венеціанський портрет[ред.ред. код]

Парасіо Мікелі, «Жиночий портрет», 1565 р.

Ведута і пейзаж[ред.ред. код]

Побутовий жанр[ред.ред. код]

Оголена натура[ред.ред. код]

Алегорія, міфологічна і декоративна композиція[ред.ред. код]

Іноземні художники, залічені до венеціанської школи.[ред.ред. код]

Неповний перелік скульпторів Венеції[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]