Верхівцеве

Верхівцеве
Герб
Верхівцеве, центральна площа перед міською радою
Верхівцеве на карті Верхньодніпровського району
Основні дані
Країна	Україна
Регіон	Дніпропетровська область
Район/міськрада	Верхньодніпровський район
Рада	Верхівцевська міська рада
Код КОАТУУ	1221010300
Засноване	1884
Статус міста	з 1956 року
Населення	▼10 086 (01.01.2011)
Площа	14 км²
Густота населення	720 осіб/км²
Поштові індекси	51660-51662
Телефонний код	+380-5658
Координати	48°29′07″ пн. ш. 34°15′14″ сх. д.
Висота над рівнем моря	165 м
Водойма	Мокра Сура
Назва мешканців	верховчанин, верховчанка, верховчани
День міста	2 серпня
Відстань
Найближча залізнична станція	Верхівцеве
До обл./респ. центру
- фізична	59 км
- залізницею	82 км
- автошляхами	73 км
До Києва
- фізична	344 км
- залізницею	461 км
- автошляхами	407 км
Міська влада
Адреса	м. Верхівцеве, вул. Леніна, 75, 91-1-18
Міський голова	Залужний Василь Федорович

Верхі́вцеве — місто районного підпорядкування Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, значний залізничний вузол.

Розташування

Верхівцеве розташоване у південно-східній частині району, на відстані близько 70 км на захід від обласного центру, неподалік межі з Криничанським районом. Поблизу міста знаходяться витоки річки Мокра Сура.

Історія

На території сучасного міста виявлено поселення і могильник бронзової доби, а також курганні поховання. Про це зокрема свідчить велика колекція "кам'яних баб", зібраних видатним краєзнавцем Олександром Полем. Більшість цих пам'яток XI-XIII століть перенесена до Дніпропетровського історичного музею.

1884 року утворене робітниче селище при станції Любомирівка під час будівництва залізниці Донбас-Кривбас, нині Придніпровська залізниця. Назва походить від розташованого неподалік села Любомирівка. В грудні 1888 року після спорудження Саксаганської колії (Любомирівка—Колачевське) стала залізничним вузлом. Сучасну назву станції надано 1 січня 1904 на честь першого начальника Катерининської залізниці, талановитого інженера Олександра Апполоновича Верховцева.

На початку XX століття у зв'язку із розвитком в регіоні металургійної промисловості, станція Верхівцеве значно розширюється, збільшується і населення селища.

Під час революційних подій 1917—1919 рр. у Верхівцевому неодноразово змінювалась влада. В січні 1918 року було проголошено радянську владу, проте вже 1 квітня селище окуповане німецько-австрійськими військами. Після залишення міста німецькими військами у грудні 1918 року влада знову перейшла до рук більшовиків. В середині травня під час антибільшовицького повстання на декілька днів місто зайняли війська отамана Григор'єва. Жорстокі бої біля Верхівцевого велися у липні 1919 року між Червоною Армією та військами генерала Денікіна. Наприкінці грудня селище остаточно захопили радянські війська та встановили радянську владу.

За адміністративним поділом УРСР 1923 року Верхівцеве входило до складу Катеринославської округи (з 1926 року Дніпропетрівська округа). В результаті адміністративної реформи 1937 року до селище входить до складу Верхньодніпровського району, також до нього приєднано сусіднє село Козинка.

Протягом 1920—1930-тих років розвиток селища Верхівцеве тісно пов'язаний із залізничною станцією. На станції за цей період було збудовано сортувальну гірку, контрору рудорозподілелектростанцію, локомотивне і вагонне депо. В селищі було створено машинно-тракторну станцію, яка обслуговувала навколишні колгоспи.

Населення селища перед початком Другої світової війни становило 10 тис. жителів. Окупація Верхівцевого німецькими військами почалася 12 серпня 1941 року, 23 жовтня 1943 року звільнене. За роки війни селищу та залізничній станції завдано значних руйнувань.

30 жовтня 1956 року рішенням Дніпропетровського облвиконкому надано статус міста районного підпорядкування. Чисельність населення зростала з 9,1 тис. осіб у 1939 р. до 11,7 тис. осіб у 1959 р. і до 14,4 тис. жителів у 1967 році.

XXI століття

За даними 2000 року чисельність населення — 10 300 мешканців.

Господарство, транспорт

В місті розташовано кілька підрозділів Придніпровської залізниці — рейко-зварювальний потяг, центр механізації колійних робіт, дистанція колії, вагонне депо.

Соціальна сфера

В місті працюють:

• Верховцевська середня загальноосвітня школа №1
• Верховцевська середня загальноосвітня школа №2
• дошкільний навчальний заклад "Теремок"
• музична школа, міська бібліотека, будинок культури
• Будинок дітей та юнацтва
• вузлова клінічна лікарня та поліклініка, міська поліклініка
• кілька відділень комерційних банків.

Вокзал станції Верхівцеве

Архітектура

Будівля залізничного вокзалу (архітектор — Горленський Ігнатій Платонович), колишній будинок начальника станції (пізніше — Клуб залізничників, зараз — центр відпочинку «Юніт»).

Персоналії

З містом пов'язане ім'я Олександра Поля — видатного українського дослідника-археолога, першовідкривача криворізького родовища залізніх руд, який народився у родовому маєтку у сусідньому селі Малоолександрівка.

В місті народилися:

• Прісняков Володимир Федорович — вчений та педагог, академік;
• Гольдін Володимир Львович — інженер, розробник космічної техніки;
• Чулюк-Заграй Олександр Олександрович — співак, заслужений артист УРСР;
• Бухало Сергій Максимович — економіст, український політичний і державний діяч
• Чабаненко Андрій Трохимович — радянський адмірал
• Томашенко Зінаїда Єреміївна — заслужена артистка України
• Чегорка Олександр Тимофійович — художник, член Національної спілки художників України

В місті довгий час проживав, працював та похований Кудреватов Андрій Іванович — воїн, Герой Радянського Союзу.

Джерела

• Сайт Верхньодніпровської РДА
• Історія міст і сіл Української РСР. Том 4. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1971. С. — 188-200

Посилання

• Верхівцевський міський портал
• Верхівцевський вісник (рос.)
• Неофіційний сайт міста (рос.)
• Інформація на сайті ВР України
• Верхівцеве - Інформаційно-пізнавальний портал | Дніпропетровська область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. — 959 с.)