Весела вдова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

«Весела вдова» — одна з перших оперет австро-угорського композитора Франца Легара. Оперетта — в трьох актах, вперше поставлена у віденському театрі «Ан дер Він» 30 грудня 1905 року. Лібретто Віктора Леона (нім. Victor Leon) та Лео Штейна по мотивам комедії французького драматурга Анрі Мельяка «Аташе з посольства» (фр. Henri Meilhac, «L'attaché d'ambassade», 1862).

Віртуозна легкість комедійної інтриги, типи дійових осіб, весь її образ побутової салонної комедії з великосвітського життя, поріднюють «Веселу вдову» із «Паризьким життям» Оффенбаха, і з «Кажаном» Штрауса. Але любов у ній трактована серйозно, а лірика насправді безмежна. «Весела вдова» по праву вважається вершиною творчості Легара. Це одна з найпопулярніших оперет у світі та найвідоміша оперетта Легара. Не тільки широкий загал, а й багато знаних людей високо оцінювали дотепність та життєрадісний ліризм «Веселої вдови». Наприклад, Сергій Рахманінов в листі 1907 року повідомляв: «А то я ещё видел оперетку „Die lustige Witwe“. Хоть и сейчас написано, но тоже гениально… Великолепная вещь.»

Історія створення[ред.ред. код]

Основою для лібрето «Веселої вдови» послужила комедія Анрі Мельяка "Аташе з посольства ". При переробці, лібретисти замінили дрібне німецьке князівство, на балканське Понтеведро (або Монтенегро, тобто Чорногорію) і, відповідно, змінили всі імена на слов'янські . Треба пояснити, що Чорногорія на початку XX століття заборгувала австрійським та іншим банкам величезні суми грошей, і цей мотив іронічно обігрується в опереті. Спочатку (1904) музику «Веселої вдови» доручили написати іншому композиторові, 55-річному Ріхарду Хойбергеру, проте результати були визнані незадовільними, і контракт був переданий Легару. Проте, з його варіантом теж виникли проблеми. Директора навіть запропонували Легару 5000 кро, якщо той відмовиться від контракту. Але артисти театру, котрі з захопленням репетирували спектакль, підтримали молодого автора. Перша постановка оперети відбулася у віденському театрі "Ан дер Він ", 30 грудня 1905 року. Успіх був грандіозним . Публіка постійно викликала артистів на «біс», вимагаючи повторення окремих номерів, а у фіналі влаштувала нескінченні овації. "Веселу вдову " заслужено називають "королевою оперет ". Дотепне лібрето, прониклива барвиста музика Легара забезпечили їй нев'янучу популярність. .Оперета була неодноразово екранізована в різних країнах. Існує також балет «Весела вдова». Про те, як було вигадано назву оперети — «Весела вдова», — існує досить кумедна історія. Справа в тому, що в театрі існував звичай роздавати пільгові квитки вдовам чиновників деяких відомств. Вдови цим користувалися і уважно стежили, щоб не проґавити призначений їм пільговий квиток. Хтось сказав: «набридлива вдова» (нім.: lästig — обтяжливий, набридливий), а Ференц Легар який був там присутній, раптом підхопив, змінивши в слові одну букву на «весела» (нім.: lustig — веселий) Таку назву і отримала нова оперета.

Сюжет[ред.ред. код]

Дійові особи[ред.ред. код]

  • барон Мірко Зета
  • посол республіки Монтевердо в Парижі
  • Валансьєнна, його дружина
  • граф Данило, секретар посольства
  • Ганна Главарі
  • Камілл де Россильон
  • віконт Каскада
  • Рауль де Сен-Бриош
  • Богданович, консул республіки Монтевердо
  • Сільвіана, його дружина
  • Кромов, радник посольства
  • Ольга, його дружина
  • Прічіч, військовий аташе
  • Параска, його дружина
  • Лоло, Додо, Жужу, Кло-Кло, Марго
  • гості, музиканти, слуги.

Перший акт[ред.ред. код]

Посольство Великого герцогства Понтеведро (в інших перекладах — Монте-Негро або Монте-Вердо) в Парижі. Бал на честь дня народження герцога. Однак посол, барон Зета, невеселий — герцогству загрожує банкрутство. Якщо Ганна Главарі, вдова багатого понтеведрійского банкіра, вийде заміж за іноземця, то її 20 мільйонів, істотна частина національного багатства, впливуть з країни … Посол барон Зета розглядає як нареченого третього секретаря посольства, відомого серцеїда — графа Данило. Власне, він і затіяв цей бал з метою познайомити їх. Ганна вже прибула, оточена щільним натовпом претендентів на її руку та серце, а граф Данило кудись зник. Нарешті його знаходять у знаменитому паризькому ресторані «Максим» і доставляють в посольство, де він спокійнісінько засинає на зручному дивані …

Тим часом дружина посла Зети, гарненька Валансьенна, фліртує із закоханим у неї графом Каміллом де Россильоном, французьким аташе. Валансьенна оголошує Каміллу, що, як порядна дама, вона забороняє йому говорити про свою любов. Тоді Камілл пише слова освідчення на її віялі; на жаль, Валансьенна десь забуває це віяло.

… Данило пробуджений появою Ганни; колись вони були закохані один в одного, але сімейство графа Данило було проти його одруження на бідній і незнатній дівчині. Зрештою Данило відіслали до Парижа, а ображена Ганна вийшла заміж за старого Главарі. Це, в свою чергу, образило Данило, і тепер, коли Ганна здобула високе становище і багатство, коли навколо неї в'ються численні шанувальники, Данило не бажає бути в їх числі. Він вирішує уникати спілкування з Ганною.

Другий акт[ред.ред. код]

Свято в домі Ганни Главарі. Гості беруть участь в національних танцях, а сама Ганна співає знамениту «пісню про Вілі». Барон Зета знайшов віяло зі словами любові, і тепер ворожить, чий він. Данило забирає у нього компрометуюче віяло, і відразу дізнається почерк Камілла, проте зберігає цей факт у таємниці. Віяло знову забуте, але тепер потрапляє до Ганни, яка приймає його за незграбний спосіб Даніло зізнатися їй у коханні.

Легковажна Валансьенна усамітнюється з Каміллом у літньому павільйоні. На нещастя, її чоловік-посол скликає нараду співробітників посольства саме в цьому павільйоні. Двері замкнені, але, придивившись крізь замкову щілину, він впізнає дружину і Камілла. Поки барон піднімає скандал, Валансьенна тікає через інший вихід, і її місце в павільйоні займає Ганна, яка бажає врятувати честь подруги. Удвох з Каміллом вони виходять з павільйону і оголошують про свої заручини.

Третій акт[ред.ред. код]

Знову сад в особняку Ганни. Вдова заспокоює Данило і розповідає йому правду про те, що сталося в павільйоні. Щоб гордість графа Данило, не заважала йому освідчитися, Ганна повідомляє всім про одну з пунктів заповіту її чоловіка: у разі повторного заміжжя вона втрачає все своє майно. Данило негайно зізнається їй у коханні, після чого Ганна додає, що це майно, за тим же заповітом, переходить до її нового чоловіка.

Посилання[ред.ред. код]