Вечір важкого дня

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вечір важкого дня
A Hard Day's Night
A Hard Days night poster.jpg
Жанр кінокомедія, музичний фільм
Режисер Річард Лестер
Продюсер Волтер Шенсон
Сценарист Алан Овен
У головних
ролях
Джон Леннон
Пол Маккартні
Джордж Гаррісон
Рінго Старр
Вілфрід Брамбелл
Оператор Гілберт Тейлор
Композитор Леннон/Маккартні
Кінокомпанія United Artists
Тривалість  87 хв.
Мова  англійська
Країна  Велика Британія
Рік  1964
IMDb ID 0058182
Кошторис  500 тис. $

«Вечір важкого дня» (англ. A Hard Day's Night) — британська музична кінокомедія 1964 року режисера Річарда Лестера за участю гурту The Beatles. Це псевдодокументальний фільм, що описує «типову пару днів» із життя популярного рок-гурту, причому назва The Beatles жодного разу не згадується у фільмі. Картина містить численні гротескі, сюрреалістичні й просто комічні епізоди, а також музичні номери у виконанні The Beatles і оркестру під керуванням Джорджа Мартіна[1]. Діалоги побудовані на ліверпульському сленгу й своєрідному гуморі учасників The Beatles.

Фільм мав успіх у глядачів і одержав позитивні рецензії від кінокритиків. Зокрема були відзначені численні новаторські кінематографічні прийоми, акторська гра Рінго Старра. Журнал Time назвав його одним з 100 найкращих фільмів усіх часів[2]. У 2004 році журнал Total Film помістив фільм на 42 місце у своєму списку найкращих британських фільмів. На сайті RottenTomatoes.com фільм посідає третє місце в рейтингу найкращих фільмів і має на 100 % сприятливі рецензії.

Картина вплинула на шпигунські фільми 1960-х і на розвиток жанру музичних відеокліпів, а також надихнула американських телепродюсерів на створення ситкому «The Monkees».

Сюжет[ред.ред. код]

Музиканти грають у фільмі самих себе. Дія відбувається протягом двох днів. Квартет, переслідуваний юрбою шанувальників, їде на поїзді з Ліверпуля до Лондону для виступу в телевізійному шоу, при цьому постійно потрапляючи в усілякі курйозні ситуації. Музикантів обтяжують строгий контроль з боку їхнього менеджера, маса обмежень, нудні прес-конференції, безглузді питання журналістів, перебування взаперті у вільний час. За будь-якої нагоди вони намагаються вирватися на волю. Чимало клопоту їм завдають і витівки дідуся Пола, Джона Маккартні, якого він взяв із собою, щоб той розважився. Незадовго до початку виступу на телебаченні Рінго, переодягнувшись в бурлаку, відправляється на прогулянку й потрапляє у халепу. Решта «бітлів» кидаються на його пошуки й ледве встигають повернутися до призначеного часу, чим мало не доводять педантичного телепродюсера до істерики.

У ролях[ред.ред. код]

  • Джон Леннон
  • Пол Маккартні
  • Джордж Гаррісон
  • Рінго Старр
  • Вілфрід Брамбелл — Джон Маккартні, дідусь Пола.
  • Норман Росінгтон — Норм, керівник гурту.
  • Джон Джанкін — Шейк, дорожній менеджер. Прототипами персонажів Норм і Шейк були дійсні дорожні менеджери («роуді») гурту — Ніл Аспінолл і Мел Еванс.
  • Лайонел Блер — танцюрист у залі
  • Віктор Спінетті — продюсер на телебаченні.
  • Девід Дженсон — хлопчик біля озера
  • Філ Коллінз — захоплений глядач-підліток (в окулярах)
  • Патті Бойд — дівчина в потязі.

У фільмі на кілька секунд з'являються режисер Річард Лестер (його можна побачити біля сцени, де «Бітлз» виконують «Tell Me Why») і дорожний менеджер групи Мел Еванс (він проходить із контрабасом між Ленноном і шанувальницею, які розмовляють за сценою біля сходів.)

Історія створення[ред.ред. код]

Підґрунтя[ред.ред. код]

У 1963 році «Бітлз» видали перші два альбоми, активно виступали з концертами й почали набирати популярність не тільки у Великобританії, але й за її кордонами.

Віце-президентові американської кінокомпанії Юнайтед Артистс Девіду Пікеру подзвонив керівник музичного видавництва компанії, Майк Стюарт, і розповів йому про групу «Бітлз». Сам він дізнався про гурт від керівника їхнього офісу в Лондоні — той вважав гурт досить перспективним і подав ідею зняти музичний фільм за його участю. Пікер нічого не знав про «Бітлз», але його зацікавило те, що вони одержать право видати на своїй фірмі музику з кінофільму — оскільки в контракті «Бітлз» із американською фірмою Кепітол Рекордз не було обговорено випуск саундтреків.[3]

Коли Пікер зв'язався із менеджером «Бітлз» Браяном Епштейном із пропозицією зняти гурт у фільмі, той з радістю погодився, і було підписано контракт відразу на три фільми. Однак самі «Бітлз» не мали бажання зніматися — вони були невисокої думки про тогочасні музичні фільми за участю поп-груп та не уявляли собі, як їхню музику можна об'єднати з кінематографом[3].

Постановка[ред.ред. код]

Продюсером фільму керівники Юнайтед Артистс призначили Волтера Шенсона. Він познайомився з Епштейном і вони домовилися про зустріч із «Бітлз». Однак на зустріч приїхав один Епштейн, пояснивши, що в «Бітлз» зненацька з'явилася нагода попрацювати в студії EMI, що звільнилася. Шенсон запропонував заїхати за ними на таксі й по дорозі поговорити. Зустрівшись із учасниками групи, у Шенсона виникло враження, що він «потрапив у фільм із братами Маркс». Обговорюючи дату початку зйомок, «Бітлз» сказали, що збираються поїхати на відпочинок на Багами, а в лютому відправляються у США на виступи в шоу Еда Саллівана. Шенсон дав їм завдання скласти під час відпочинку принаймні 6 пісень для фільму[3].

Режисером фільму був вибраний Річард Лестер — американець-експатріант у Великобританії, що працював на британському телебаченні в Лондоні. Він був особливо відомий телевізійною адаптацією комедійного радіо-шоу Goon Show — ексцентричним комедійним серіалом «The Idiot Weekly» (1956) і його продовженнями — «A Show Called Fred» і «Son of Fred» (1956). «Бітлз», зокрема Леннон, були фанатами цих шоу. Вони з радістю погодилися працювати з ним. На їхню думку, завдяки нестандартним підходам Лестера фільм мав шанси стати чимсь особливим, а не тривіальним мюзиклом. Річард Лестер одержав від Пікера повну свободу дій щодо зйомок і змісту фільму[3].

Сценарій[ред.ред. код]

Для написання сценарію було запрошено Алана Овена, якого «Бітлз» знали по п'єсі «No Trams to Lime Street». Валієць за походженням, Овен виріс у Ліверпулі й добре знався на ліверпульському сленгу. Він провів кілька днів з групою під час їхнього турне по Франції, щоб краще про них дізнатися. Звертаючи особливу увагу на їхню поведінку, заняття, манеру спілкування, різні сленгові слівці і вислови, які вони використали, він складав на їхній основі сценарій і діалоги. Наприклад, коли «Бітлз» розповіли йому, що все їхнє життя — це «кімната-машина-кімната-машина-кімната-машина» — він включив подібну фразу в один із діалогів.

Персонажі музикантів були певною мірою засновані на дійсному характері кожного з них: Джон — пустун і бунтар, Пол — люб'язний і дипломатичний, Джордж — тихий і боязкий, Рінго — мовчун-одинак.

У сценарії «Бітлз» зображені в'язнями своєї слави, строгого розкладу й керівництва, але більш за все турбот їм завдає дідусь Маккартні. Самі вони з іронією сприймають свою популярність. Наприклад, коли шанувальниця впізнає Леннона, він починає доводити їй, що це аж ніяк не він, що його очі іншого кольору й ніс теж зовсім інший, і в кінців-кінців жінка визнає що «він зовсім на нього не схожий». Після цього Леннон говорить сам собі: «Вона походить на нього більш за мене…». На прес-конференціях вони приводять у замішання журналістів дотепними або безглуздими відповідями. Коли журналіст запитує в Рінго, чи мод він або рокер, він говорить, що він «мокер» (англ. mocker, насмішник)[4]

Протягом усього фільму різні люди називають дідуся Пола «чистеньким дідком» — це було придумано для контрасту з персонажем, зіграним Вілфрідом Брамбеллом в попередньому фільмі, де його називають «брудним дідом».[5]

Зйомки[ред.ред. код]

Пол Маккартні

Ще перед початком зйомок було вирішено, що загальні витрати не повинні перевищувати 500,000 доларів США — із цих причин фільм знімали на чорно-білій плівці. Зйомки тривали 6 з половиною тижнів, а загалом на створення фільму пішло 16 тижнів. Практично всі сцени було знято в такому порядку, в якому вони йдуть у фільмі, що не було типовим для звичайних кінозйомок[6].

Річард Лестер використав у фільмі елементи голлівудських кінокомедій, новаторські прийоми режисерів французької «нової хвилі» і свій особистий досвід виготовлення рекламних відеороликів на телебаченні[6].

За словами Лестера, однією з його головних цілей було зробити зйомки фільму якомога природнішим процесом для «Бітлз». Не було встановлено ніяких обмежень для акторів й операторів, і під час зйомок було багато імпровізації й експериментів. Деякі сцени й прийоми було придумано в процесі зйомок. Головний оператор Гілберт Тейлор назвав сценарій «інтуїтивним»[3].

До початку зйомок «Бітлз» ще не були членами Британської профспілки акторів. Уранці першого дня зйомок вони нашвидку вступили в профспілку за допомогою Вілфріда Брамбелла й Номана Россінгтона.

Зйомки розпочалися на станції Педдінгтон 2 березня 1964. У перший тиждень знімалися сцени в поїзді, що йшов з Лондона в Майнхед. Підлітки, які переслідують групу по дорозі на вокзал (і в деяких інших епізодах) — дійсні шанувальники, не актори. Після першого дня зйомок «Бітлз» навмисно висадили на одній зі зупинок не доїжджаючи до кінцевої станції в Лондоні. Коли знімальна бригада прибула туди, їх уже очікував величезний натовп фанатів. Молодий асистент режисера, прийнятий через свою зачіску за одного з бітлів, був атакований збожеволілими підлітками і, тікаючи від них, втратив кілька котушок із кіноплівкою. У такий спосіб половина знятого за перший день матеріалу була загублена[3].

У першій сцені фільму, де «Бітлз» тікають від фанатів, Харрісон спотикається й падає. Оскільки він негайно підвівся й побіг далі, зйомку не було зупинено, і цей дубль увійшов у фільм. У фільмі є інші подібні помарки: під час виконання «If І Fell» Харрісон ненавмисно звалює підсилювач, а в епізоді наприкінці фільму, коли після концерту гурт заплигує у гелікоптер, з нього звалюється черевик. Головний оператор вважав, що подібні дрібниці надають фільму невимушеності й природності[3].

10 березня було знято сцени з Рінго в пабі «Turk's Head» у Твікенгемі, а наступного тижня проводилися павільйонні зйомки у Твікенгемских кіностудіях.

З 23 по 30 березня зйомки йшли в театрі «Scala Theatre». 31 березня там же був знятий концертний виступ «Бітлз» (під фонограмафонограму) перед аудиторією з 350 осіб.

23 квітня в ігрових полях Торнбері (що в Айлворт, Міддлсекс) був знятий епізод із піснею «Can't Buy Me Love», де члени гурту, вирвавшись на волю, бігають і стрибають по полю. Спочатку в епізоді було використано пісню «І'll Cry Instead», однак пізніше режисер вирішив, що сумовитий настрій пісні не підходить цій веселій, життєрадісній сцені. У цей день Джон Леннон не брав участі у зйомках, бо був зайнятий рекламою своєї книжки. Тож на відтинках сцени, знятих з гелікоптера, його замінив дублер. Зйомки більшим планом було здійснено пізніше за участю самого Леннона.

У фільмі простежується зв'язок із картинами про Джеймса Бонда: Рінго одержує запрошення в казино Le Cercle, те саме, де з'явився Джеймс Бонд в фільмі «Доктор Но»; в інструментальній композиції «This Boy» («Ringo's Theme») партію бас-гітари виконує Він Флік, що також брав участь у записі теми Джеймса Бонда для фільму «Доктор Но». Актори Річард Вернон (Сердитий пасажир у поїзді) і Маргарет Нолан (блондинка в казино) грали у фільмі «Голдфінгер» (1964).

Режисер фільму Річард Лестер у наслідку зняв другий фільм «Бітлз», «Help!» 1965 року, і кілька популярних фільмів, серед яких «Три мушкетери» й «Супермен-2».

Операторська робота[ред.ред. код]

Метою Річарда Лестера було зробити фільм досить нетрадиційним, із використанням деяких сюрреалістичних прийомів. У сцені із дратівливим пасажиром «Бітлз» виходять із купе щоб піти у вагон-ресторан, але в наступний момент вони зовні біжать за поїздом і стукають у вікно. В іншій сцені «Бітлз» грають у карти в багажному відділенні поїзда, потім опиняються з інструментами в руках на тому ж самому місці й виконують пісню «I Should Have Known Better», а після закінчення пісні вони знову показані граючими в карти.

Сцену з піснею «Can't Buy Me Love» було знято в трьох різних місцях — на задньому дворі театру Хаммерсміт Аполло в Лондоні, ігрових полях Торнбері й в аеропорту Гетвік у Суссексі. Виглядало це так, начебто «Бітлз» вибігають із будинку театру по пожежних сходах і біжать на велике поле зі злітним майданчиком. У Лестера з'явилася ідея піднятися на гелікоптері й познімати з його люка. В оператора виникли проблеми з камерою, і деякі кадри вийшли надмірно освітленими, однак Лестер уважав отриманий ефект геніальним і пізніше запитував, як той його домігся[3].

Зйомки виступу гурту в театрі здійснювалися шістьма операторами з різних кутів — дальнім, середнім і крупним планом. Цей новаторський прийом надалі став стандартом для концертних зйомок[3].

У сцені, де гурт виконує пісню «And I Love Her», камера рухається навкруг соліста Маккартні, і в об'єктив потрапляє яскраве світло дугової лампи, з якого потім «проступає» профіль Маккартні. Переглядаючи цю сцену, керівники студії спочатку прийняли це за дефект і спитали про це у Шенсона, на що той відповів, що «увесь ранок добивався такого ефекту». Для цього камеру спеціально підвісили на мотузках, на зразок маріонетки, і повільно переміщували по колу.

Назва[ред.ред. код]

Назва фільму була натхненна фразою, вимовленою якось Рінго. У 1964 році він розповів в інтерв'ю ді-джею Девіду Гуллу: «Ми взялися за роботу й працювали весь день і, як з'ясувалося, всю ніч. Я підвівся, вважаючи, що зараз ще день, і сказав: „Важкий видався день…“, а потім оглянувся й побачив, що навколо темно й сказав „…вечір!“. У такий спосіб ми придумали назву „Вечір важкого дня“.»[7]

Подібну фразу також було використано в книзі Леннона «In His Own Write». В 1980 році Леннон розповів в інтерв'ю журналу «Плейбой», що назвати фільм «Вечір важкого дня» запропонував Річард Лестер[8]. Однак у документальному фільмі «The Beatles Anthology» 1994 року Пол Маккартні розповів іншу історію — що Рінго після одного концерту сказав: «Ох, це був вечір важкого дня», і що це самі учасники «Бітлз», під час роботи у Твікенгемських студіях, вирішили використати цю фразу як назву для фільму[9].

Згідно з продюсером Волтера Шенсона, ідея належала саме йому. Коли зйомки фільму закінчувалися, назви досі не було придумано. Він порадився з Ленноном, і коли той перелічив йому кілька фраз Рінго, він вирішив, що «Вечір важкого дня» — це саме те, що треба. Керівництву кіностудії назва здалася незграбною, але молодші співробітники розцінили її дуже вдалою, і тоді заголовок був ухвалений. Шенсон також вирішив, що у фільмі обов'язково повинна пролунати пісня за такою же назвою, і сказав про це Леннону й Маккартні. Уже наступного дня вони зателефонували до Шенсона і, на його подив, повідомили про те, що пісня готова[3].

Випуск[ред.ред. код]

Прем'єра фільму відбулася 6 липня 1964 року в лондонському кінотеатрі «Pavillion». Незабаром вийшов й однойменний альбом, A Hard Day's Night, на якому вперше усі без винятку пісні були написані Ленноном і Маккартні. Його перша сторона містила нові пісні, що прозвучали у фільмі.

І фільм, і альбом одержали захоплені відгуки від критиків. Американський композитор Леонард Бернштейн після прослуховування альбому назвав Леннона й Маккартні «найкращими композиторами-піснярами з часів Шуберта»[1]. Кінокритик Леслі Галлівел дав фільму найвищу оценку (4 зірки)[10].

На думку критика «Нью Йорк Таймз» Бослі Краутера, «фільм є тонкою сатирою на рок-н-рол (зокрема „Бітлз“) як джерело молодіжного бунтарства й виклику авторитетам». «Бітлз» зображені приємними хлопцями, ураженими постійною увагою до своїх персон, які хочуть лише тиші й спокою, але змушені мати справу з юрбою кричущих фанатів, журналістами, які ставять їм безглузді питання, і авторитетами, які їх зневажають[11].

Вплив[ред.ред. код]

У 2008 році Британський Інститут кіно склав список фільмів, які необхідно зберегти для наступних поколінь. «Вечір важкого дня» посів у ньому 28 місце[12]

Пісні з фільму[ред.ред. код]

  • «I'll Cry Instead»
  • «A Hard Day's Night»
  • «I Should Have Known Better»
  • «Can't Buy Me Love»
  • «If I Fell»
  • «And I Love Her»
  • «I'm Happy Just to Dance with You»
  • «Ringo's Theme (This Boy)»
  • «Tell Me Why»
  • «Don't Bother Me» — написана Джорджем Гаррісоном, однак у титрах фільма авторами усіх пісень зазначені «Джон Леннон і Пол Маккартні»
  • «I Wanna Be Your Man»
  • «All My Loving»
  • «She Loves You»

Саундтрек[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. а б Журнал «Студенческий меридиан», спеціальне видання «The Beatles», № 7—8, липень 1991, ISSN 0321-3803 (рос.)
  2. Schickel, Richard, Corliss, Richard (2007-02-19). «ALL-TIME 100 MOVIES». TIME. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 2008-02-27. 
  3. а б в г д е ж и к л Документальний фільм про зйомки «Вечора важкого дня» Things They Said Today.
  4. «Film and Drama». BBC. 2005-12-12. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 2008-02-12. 
  5. «Television Heaven : Steptoe and Son». Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 2008-04-04. 
  6. а б «Опис сюжету». allmovie. Архів оригіналу за 2013-06-27. Процитовано 2008-02-27. 
  7. The Beatles Off The Record. Music Sales Corporation. с. 93. ISBN 9780711979857.  Проігноровано невідомий параметр |unused_data= (довідка)
  8. cited in Dowlding, William J. (1989). Beatlesongs. ISBN 978-0671682293.  Текст «publisher - Fireside» проігноровано (довідка)
  9. Miles, Barry (1997). Paul McCartney: Many Years From Now. New York: Henry Holt & Company. с. 164. ISBN 0-8050-5249-6. 
  10. Halliwell, Leslie (1997). Halliwell's Film & Video Guide. Harper Collins. ISBN 0-00-638779-9. 
  11. Огляд фільму на nytimes.com (для отримання доступу потрібна реєстрація)
  12. "A Hard Day's Night" стал одним из лучших фильмов всех времен и народов (рос.), beatles.ru, 8 вересня 2008, Процитовано 29 січня 2009

Посилання[ред.ред. код]