Вигук

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. За значенням вигуки поділяються на:

  • емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;
  • вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

Ознаки вигуку як особливої частини мови[ред.ред. код]

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність.

Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій.

Вигуки — слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови (рід, число, відмінок, особа тощо).

Наприклад: Ой, ах, гей, агов, йой, о та інші.

Вигуки бувають: похідні (матінко! леле! диви! отакої, біда та й годі!) і непохідні (а! е! у! ой! ех! кхе! гм! хм! бр! ого! гоп! нумо! ох!)

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє! Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках вигуки можуть вживатися в ролі членів речення: Гетьте(зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка). Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум… хрусь-хрусь (якісь звуки) (Коцюбинський).

Написання вигуків[ред.ред. код]

Вигуки, що складаються з протяжних звуків або повторюваних частин, пишуться через дефіс: шур-шур, ж-ж-ж, аго-о-ов, гав-гав, киць-киць та ін.

Вигуки можуть відокремлюватися від інших слів у реченні комами: Ой, як же ви мене налякали! (Маковей). Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! (Франко).

А також знаком оклику (здебільшого на початку речення), якщо вимовляються з окличною інтонацією: Ай! Як тут гарно! (Коцюбинський).

Вигуки, вжиті у значенні іменників, часто пишуться в лапках: Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі (Коцюбинський).