В'язниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кількість ув'язнених на 100 тис. громадян за країною, 2010-2012
В'язниця Бригідки у Львові (слідчий ізолятор № 19).

В'язниця, буцегарня, цюпа, тюрма, — установа і приміщення, де люди відбувають покарання шляхом позбавлення волі.

Історія[ред.ред. код]

Київська Русь[ред.ред. код]

З княжої доби докладніших відомостей про форми ув'язнення немає. Місцем ув'язнення для вищих верств суспільства був так званий «поруб», до якого саджали політичних в'язнів (князів-противників, змовників-бояр тощо); в окремих монастирських приміщеннях ув'язнювали «церковних людей» і злочинців проти релігії. За всілякі інші провини тримали в різних місцях під вартою. Пізніше місцем ув'язнення звичайно були ратуші, в яких були спеціальні «турми» (від нім. der Turm — вежа). У джерелах згадуються також і замкові «турми».

Ув'язнених називали також колодниками, бо їх часто тримали в колодках (кайданах). Церковні суди тримали винних у «куні», тобто заковували в залізну скобу з замками, прикріплену до зовнішньої стіни дзвіниці або церкви. По селах винних тримали під вартою в коморах, хлівах або в приміщеннях, спеціально на це призначених. За Гетьманщини були тюрми в полкових містах, в яких в'язні перебували, переважно, під слідством. Головними формами покарання були грошові й тілесні кари і страта. На підставі судового рішення також забивали в колодки, приковували до гармати, іноді віддавали на відробітки до монастиря. Ув'язнення застосовувалося рідко (за переховування злодіїв, перелюбство, відмову повернути вкрадене, а також за неправдиву апеляцію). Строк ув'язнення, залежно від провини, тривав від 12 тижнів до 2 років.

Російська імперія[ред.ред. код]

У Російській імперії до середини 17 ст. ув'язнених тримали лише під слідством у підземеллях, льохах і так званих «застінках». З 1649 тюрму почали застосовувати як додатковий засіб покарання. У царських тюрмах аж до реформи середини 19 ст. панували жахливі умови. Ще у 18 ст. уряд не давав жодних засобів на утримання в'язнів, часом їх випускали на жебри, і були випадки смерти з голоду. Загальне число тюрем — каторжних, кріпосних, монастирських — досягало 20 тисяч.

У 19 ст. позбавлення волі стає головною мірою покарання. На українських землях під Австрією при кожному суді були тюрми, в яких тримали також в'язнів під слідством. Ця система поволі прищепилася і в Росії, хоч тут широко було практиковане заслання і каторжні роботи. Щойно в другій половині 19 ст. розпочато реформи. 1879 ухвалено закон про тюремне управління й реорганізацію тюрем за різними категоріями. Тоді ж розпочато планову розбудову тюремних приміщень. 1890 ухвалено закон про перебування під вартою, а 1909 — про виховнопоправні заклади для неповнолітніх. У 19—20 віках кожне місто в Росії мало тюремний будинок, часто не один; вони називалися різно: тюрма, острог, тюремний замок. У Києві була велика Лук'янівська тюрма і менша на Бібіковському бульварі, у Харкові — тюрма на Холодній горі. Політичних в'язнів за царського часу тримали у 18 — першій половині 19 ст. в льохах Києво-Печерської лаври, а пізніше — у Київській фортеці (зокрема в т. зв. «Косому Капонірі»). На українських землях під Австрією тюремні справи регулював закон 1873 про кримінальне злочинство, а також різні правила. Під Польщею були збережені російська й австрійська системи, доповнені окремими законодавчими актами. Ці закони реґулювали питання відбуття кари позбавлення волі, тюремної адміністрації, праці в'язнів тощо. Спеціальних тюрем для політв'язнів у Польщі не було, так що українці, засуджені за антидержавну діяльність, відбували ув'язнення у тюрмах в корінній Польщі (Вісніч, Вронки, Равіч, Сєрадз, Св. Кжиж). Найбільша тюрма загального типу була у Львові — «Бриґідки»,  і через неї перейшли тисячі українських політичних в'язнів. 1934 року створено в Польщі концентраційний табір у Березі Картузькій.

Радянські часи[ред.ред. код]

Колишній табір ГУЛАГу Перм-36.

В СРСР основною формою позбавлення волі стали концентраційні табори (звичайно під назвою «поправно-трудових колоній»). Але політичний терор набрав такого масового характеру, що не тільки колишні царські тюрми були настільки переповнені, що в одиночних чи призначених на 2—4 особи камерах міщено по кільканадцять в'язнів, а під тюрми пристосовувано й будови іншого призначення. Тюремний тип покарання відзначається певною ізоляцією, максимальним обмеженням прав в'язнів (обмеження, а то й заборона побачень, заборона набувати додаткові харчі і предмети першої потреби, обмеження листування тощо).

У 1920 — 50-их pp. з політичних мотивів масово ув'язнювано без жодних законних чи судових формальностей і чинено жорстокі розправи до фізичних знущань включно: відомі жорстокі масові розстріли у Вінниці 1937—38 (див. Вінницький злочин), у Львові, Дрогобичі, Тернополі, Дубному й інших містах перед відступом Червоної армії в 1941 і багато ін. З другої половини 1950-х років ув'язнення в тюрму відбувається формально тільки на підставі судового вироку, але фактично й тепер порушення норм законности стосовно політичних в'язнів лишається типовою ознакою радянської пенітенціарної системи. Про це свідчать ув'язнення й суди над діячами українського опору 1960—70-их років. Політичних в'язнів як правило приміщують в тюрмах усуміш з кримінальними в'язнями, що робиться з політичною метою: щоб приховати рух опору і назовні твердити, ніби в ув'язненні перебувають лише кримінальні злочинці. Боротьба ув'язнених діячів опору за статус політв'язня покищо не дала помітних наслідків. У 1960—70-х роках, як і раніше, радянський уряд ув'язнював українських політичних в'язнів у тюрми (як і в концентраційні табори) за межами УРСР (відома Владимірська тюрма), що література Самвидаву оцінює як повний брак суверенности республіки, яка позбавлена навіть права вирішувати справи своїх в'язнів.

Режим тюрем у ті часи реґулювалися документами «Основи виправно-трудового законодавства СРСР» (1969) і «Виправно-трудовий кодекс УРСР» (1971). Статистичні дані про загальну кількість в'язнів повідомляли — і поділ їх на кримінальних і політичних вважалися державною таємницею.

Незалежна Україна[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  • Кравчук П. П. Становлення інституту позбавлення волі в Давньоруській державі: історико-правовий нарис. - Запоріжжя: ССВПР, 2009. - 28 с. - Бібліогр. : с. 23-27.[1]
  • Кравчук Павел, ГУЛАГ далекий и близкий. Рассказ сотрудника пенитенциарной системы [2]

Посилання[ред.ред. код]