Випромінювання Сміта-Перселла

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Сміта-Перселла випромінювання (СП) — це випромінювання, що виникає, коли заряджена частинка проходить близько поверхні металічної, періодичної структури. Воно було відкрите С. Смітом та Е. Перселлом у 1953. Характеризується широким діапазоном довжин хвиль та великою кутовою розбіжністю. Довжини хвиль не випромінюється у вузькому конусі, замість цього вони розсіяні по куту спостереження. Для спостерігача на нескінченності справедливою є наступна рівність: \lambda=\frac{l}{n}(\frac{1}{\beta}-cos\Theta),
де λ — довжина хвилі, l — період ґратки, n — порядок випромінювання, β=v/c — релятивістська швидкість частинки, Θ — кут спостереження в площині x-z

Теоретичний опис[ред.ред. код]

  • Дипольне випромінювання

Є кілька різних теорій опису фізичного процесу, що призводить до виникнення СП. Перший підхід, що запропонований Смітом і Перселлом після відкриття ефекту, в результаті чого випромінювання викликане періодичним рухом індукованого заряду на поверхні решітки, що виникає при проходженні пучка електронів. Існує схожий погляд, що цей ефект відбувається через вібруючий електричний диполь, що складається з електронів в пучку та відповідному зарядовому зображенню (Ishiguro and Tako).

  • Дифракція

У 1960 році G.Toraldo di Francia запропонував альтернативне пояснення, воно засноване на поширенні і збудження затухаючих хвиль (дифракція ЕМ хвиль на похило-структурній ґратці).