Волзький торговий шлях

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Річкові шляхи Русі: волзький шлях позначено червоним, дніпровський — фіолетовим.

Волзький торговий шлях або волго-балтійський торговий шлях — найбільш ранній з трьох великих річкових шляхів, що сполучали Скандинавію з Халіфатом у ранньому середньовіччі (друга половина VІІІ — Х ст.[1]). Судячи зі знахідок дирхемів, склався раніше «дніпровського» і «двінського» шляхів, але й своє міжнародне значення став втрачати раніше інших, ще до початку хрестових походів. Волзький торговельний шлях забезпечував економічний добробут Волзької Булгарії і Хозарського каганату, мав важливе економічне значення для розвитку торгово-ремісничих центрів на території балтійських племен, розвитку балтійських і західноєвропейських торгових зв'язків; про це свідчать величезні обсяги ввезеного із Середньої Азії монетного срібла (дирхамів) — у X ст. біля 375 тонн або 1 млн. 250 тис. монет[1].

Постійна торгівля на Волзі сформувалася в 780-х роках, з приходом на береги річки скандинавського елементу, відомого за літописом як варяги. Шлях починався від берегів Балтики, вів вгору по Неві і Волхову через Ладогу і Рюрікове Городище[2] в озеро Ільмень. Звідси варязькі човни тяглися вгору по Ловаті до волоків Валдайської височини, за якими їх перетягували в басейн Волги.

Далі вниз по річці до Волзької Булгарії сплавлялися такі північні товари, як хутро, мед і раби. Згодом цей шлях називали в літописах «із варяг у булгари» (у булгар як перевалочний пункт пізніше вела і сухопутна дорога з Києва). Місця найбільших скандинавських поселень на Верхній Волзі нині відзначають Сарське городище і Тімерьовські кургани. Втім, населення в обох пунктах було змішаним, укладаючи в собі значний слов'янський і мерянський компонент (докладніше див. Арсанія).

Картина Сергія Васильовича Іванова зображує продаж варягами рабів (сакаліба) хозарам згідно опису Ібн Фадлана. Якщо на північ від Булгарії основними торговими агентами в IX–X ст. виступали варяги, то на Нижній Волзі основною політичною й економічною силою виступала Хазарія. На Волзі стояв найбільше місто держави — Ітіль. Перешийок між Волгою і Доном захищала могутня фортеця Саркел. Про нижні ділянки Волзького торгового шляху відомо з описів арабських географів Ібн Хордадбеха (в «Книзі шляхів і країн» IX століття він описує торговельний маршрут руських купців униз по Дніпру в Чорне море, вгору по Дону і вниз по Волзі в Каспійське море і на верблюдах до Багдаду) і Ібн Руста, а також за відомостями Ібн Фадлана, що пройшов вгору по Волзі аж до Булгарії в 921922 роках.

Досягнувши Каспійського моря, купці висаджувалися на його південних берегах і на верблюдах відправлялися далі в Багдад, Балх і Мавераннахр. Автор «Книги шляхів і країн» Ібн Хордадбех (який мав провід у якості управителя пошти в перської області Джабал) повідомляв, що в його час купці-рахдоніти доходили «до кочовищ Тогуз-гузів, а потім і до Китаю».

З кінця IX століття Русь встановлює контроль над «дніпровським торговим шляхом» у Чорне море, у зв'язку з чим основні політичні центри зміщуються з півночі на південний захід Руської рівнини (Київ, Чернігів, Смоленськ — Гнєздова). Навколо цієї річкової артерії формується нове державне утворення — Київська Русь. Після перемог князя Святослава Ігоревича над хазарами в 960-ті Русь знову отримує доступ до Каспію в обхід булгар, через волок суден біля Саркела.

Значення[ред.ред. код]

Торгівля з країнами Сходу була дуже вигідною для Русі. Прянощі, шовк і деякі інші товари можна було придбати тільки тут. Крім того в X столітті Русь стає посередником між Сходом і країнами Європи, оскільки пряма торгівля між ними була практично неможлива через кочові племена, що перегороджували їм шлях. Французький поет того часу, оспівуючи красуню, говорив, що вона одягнена в одяг з «руського шовку». Але на Русі в той час не вміли робити шовк, так що це, звичайно ж, руський транзит. Лише хрестовими походами в XI–XII ст. Європа пробила собі прямий шлях на Схід. До цього Русь була одним з головних постачальників східних товарів до Європи.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Леонтьев А. Е., Носов Е. Н. Восточноевропейские пути сообщения и торговые святи в конце VIII – X в. // Русь в IX–XI веках : археологическая панорама / Ин-т археологии РАН; отв. ред. Н. А. Макаров. — Москва; Вологда: Древности Севера, 2012. — С. 383-401.
  2. Назву «Рюрікове» городище отримало лише в XIX - XX ст. у краєзнавчій літературі. (Янин В.Л., Алешковский М.X. Происхождение Новгорода (к постановке проблемы) // История СССР, №2, М.-Л., 1971, стр. 32-61.)
Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.