Волзький торговий шлях

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Річкові шляхи Русі: волзький шлях позначено червоним, дніпровський — фіолетовим.

Волзький торговий шлях (волго-балтійський, Балтійсько-Каспійський, «з варяг в араби»[1]) — найбільш ранній з трьох великих річкових шляхів, що сполучали Скандинавію з Халіфатом у ранньому середньовіччі (друга половина VІІІ — Х ст.[2]). Судячи зі знахідок дирхемів, склався раніше «дніпровського» і «двінського» шляхів, але й своє міжнародне значення став втрачати раніше інших, ще до початку хрестових походів. Волзький торговельний шлях забезпечував економічний добробут Волзької Булгарії і Хозарського каганату, мав важливе економічне значення для розвитку торгово-ремісничих центрів на території балтійських племен, розвитку балтійських і західноєвропейських торгових зв'язків; про це свідчать величезні обсяги ввезеного із Середньої Азії монетного срібла (дирхамів) — у X ст. біля 375 тонн або 1 млн. 250 тис. монет[2].

Балтійсько-Каспійський торговий шлях в силу специфіки етнічної і природно-географічної характеристики території мав у VII – IX ст. скоріше естафетний, а не транзитний характер. Достовірно транзитний характер балтійсько-каспійської торгівлі підтверджується часом не раніше XI ст. У сукупності торговельну магістраль склали: Балтійське море – Західна Двіна / Нарова / Луга / Нева – Волга – Кама-Біла / В'ятка / Ока-Дон – Чорне / Каспійське море.[1] Волзький торговий шлях був складною системою маршрутів. Напрями та інтенсивність використання маршрутів не залишалися незмінними. Існували сухопутні тракти, траси яких були пов'язані з вододілами і напрямами річкових долин. Основні дороги по великих річках мали відгалуження, з'єднувалися через вододіли. У більшості випадків практично неможливим був рух по річках проти течії. Навіть через тисячу років в інших економічних і соціальних умовах кінця XVIII — початку XIX ст. багато суден на Волзі та інших судноплавних річках ходили тільки за течією і назад не поверталися[2].

З моменту зародження шлях з Балтики в Каспій був поліетнічним. VII-VIII ст. стали часом активного проникнення в Прикам'я східних (согдійских і трохи пізніше арабських), потім булгарських купців, яких притягало хутро і «риб'ячий зуб». В VIII ст. арабськими і булгарським купцями освоюється маршрут по Оці. З кінця VIII — початку IX ст. Волзький шлях можна по праву називати «Арабським», хоча він і перебував під контролем Хазарії. Скандинави не мали безпосереднього доступу до арабського ринку, як не мали доступу в глибинні слов'янські землі східні торговці. В X-XI ст. скандинави досягли Південно-Східного ділянки шляху і були змушені включитися в налагоджену торгівлю між місцевим населенням і східними купцями[1].

Шлях починався від берегів Балтики, вів вгору по Неві і Волхову через Ладогу і Рюрікове Городище[3] в озеро Ільмень. Звідси варязькі човни тяглися вгору по Ловаті до волоків Валдайської височини, за якими їх перетягували в басейн Волги.

Далі вниз по річці до Волзької Булгарії сплавлялися такі північні товари, як хутро, мед і раби. Згодом цей шлях називали в літописах «із варяг у булгари» (у булгар як перевалочний пункт пізніше вела і сухопутна дорога з Києва). Місця найбільших скандинавських поселень на Верхній Волзі нині відзначають Сарське городище і Тімерьовські кургани. Втім, населення в обох пунктах було змішаним, укладаючи в собі значний слов'янський і мерянський компонент (докладніше див. Арсанія).

Картина Сергія Васильовича Іванова зображує продаж варягами рабів (сакаліба) хозарам згідно опису Ібн Фадлана. Якщо на північ від Булгарії основними торговими агентами в IX–X ст. виступали варяги, то на Нижній Волзі основною політичною й економічною силою виступала Хазарія. На Волзі стояв найбільше місто держави — Ітіль. Перешийок між Волгою і Доном захищала могутня фортеця Саркел. Про нижні ділянки Волзького торгового шляху відомо з описів арабських географів Ібн Хордадбеха (в «Книзі шляхів і країн» IX століття він описує торговельний маршрут руських купців униз по Дніпру в Чорне море, вгору по Дону і вниз по Волзі в Каспійське море і на верблюдах до Багдаду) і Ібн Руста, а також за відомостями Ібн Фадлана, що пройшов вгору по Волзі аж до Булгарії в 921922 роках.

Досягнувши Каспійського моря, купці висаджувалися на його південних берегах і на верблюдах відправлялися далі в Багдад, Балх і Мавераннахр. Автор «Книги шляхів і країн» Ібн Хордадбех (який мав провід у якості управителя пошти в перської області Джабал) повідомляв, що в його час купці-рахдоніти доходили «до кочовищ Тогуз-гузів, а потім і до Китаю».

У другій половині Х — на початку ХІ ст., коли Київська держава починає серйозно опановувати території півночі та сходу, торгівельна активність на Волзькому шляху затухає і практично припиняють існування протоміські центри дальньої торгівлі й появляються їхні двійники (Городище — Новгород, Гньоздово — Смоленськ, Сарське — Ярославль тощо), розташовані хоча й неподалік від старих, але засновані вже на зовсім іншій системі політичних і економічних відносин, та інших напрямах торгівлі[4].

Значення[ред.ред. код]

Волзький торговельний шлях, будучи елементом складної системи транс'європейських торговельних відносин, відігравав важливу роль для Північної і Західної Європи, Волзької Булгарії і Хозарського каганату. Балтійсько-Каспійським шляхом були пов'язані тісним та активним торговим співробітництвом скандинави, ільменські словіни, кривичі, весь, карели, вепси, саами, ести, латгальці, меря, мурома, мордва, булгари, хозари, буртаси, араби. Торгівля велася рабами, хутром, медом, воском, різноманітними ковальськими і ювелірними виробами, тканиною, одягом, посудом, продуктами. Але головним було монетне срібло. Для Східної та Північної Європи срібні дирхеми, що надходили більш ніж два сторіччя в період другої половини VIII — X ст., служили основним джерелом дорогоцінного металу, а самі монети з вагового розрахунку були універсальним засобом платежів та обміну[1].

Волзький торговий шлях знаходився трохи осторонь від території становлення початкової східно-слов'янської держави[1]. На думку Толочко О.П. і Толочко П.П. до історії Русі як такої, тобто Київської держави, прокладення і організація скандинавами торгівельних магістралей, заснування ними поселень протоміського типу, тамтешні процеси етнічної конвергенції тощо не мають жодного стосунку[4].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д Смокотина Д.В. Балтийско-Каспийский торговый путь в эпоху раннего средневековья (VII - IX вв.). Автореф. дис. канд. ист. наук. Томск, 2012 р.
  2. а б в Леонтьев А. Е., Носов Е. Н. Восточноевропейские пути сообщения и торговые святи в конце VIII – X в. // Русь в IX–XI веках : археологическая панорама / Ин-т археологии РАН; отв. ред. Н. А. Макаров. — Москва; Вологда: Древности Севера, 2012. — С. 383-401.
  3. Назву «Рюрікове» городище отримало лише в XIX - XX ст. у краєзнавчій літературі. (Янин В.Л., Алешковский М.X. Происхождение Новгорода (к постановке проблемы) // История СССР, №2, М.-Л., 1971, стр. 32-61.)
  4. а б Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. — К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — С. 24.
Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.