Волинська трагедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Волинська трагедія
Друга світова війна
Ukraine-Volhyn.png
карта Волині
Дата: 19431944
Місце: Волинь, Україна
Результат: обопільні чистки українського і польського населення
Сторони
UPA-Zaslugy1.png УПА Flag of Poland.svg Армія Крайова
Flag of Poland.svg Пол. комун. підпілля
Flag of the NSDAP (1920–1945).svg Пол. шуц-батальйони

Воли́нська траге́дія (пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») — обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені Українською Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту (107, 202)[1], та радянських партизанів[2] у 1943 році під час Другої світової війни на Волині. Частина польсько-українського протистояння у Другій світовій війні, або за В. В'ятровичем «Другої польсько-української війни»[3]. У ширшому сенсі, складова багатовікового українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях — Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині.

Метою дій українських націоналістів на Волині було, насамперед, бажання перешкодити майбутнім претензіям Польського уряду на ці землі (так, як це сталося після завершення Першої світової війни). Крім того, нелояльне до УПА населення було потенційною опорою для Німеччини та СРСР. На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8—12 тисяч. За даними документального обліку командира УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на січень-лютий 1944 року УПА налічувала 6920 осіб[4]. Натомість польські партизанські відділи в регіоні нараховували лише 1300 вояків, ще близько 3600 озброєних осіб діяли в базах самооборони. Польська шуц-поліція на службі у німців, що брала участь у «пацифікаціях» українських сіл, становила приблизно 2000 осіб, 202-й батальйон польської «гранатової» поліції, який прибув із Генерального губернаторства, налічував — 360 осіб[5].

У традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка винятково польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Ця тема значно більше досліджена з боку польських істориків, які займаються цією проблемою від часу закінчення Другої світової війни.[6] Для праць польських істориків характерна тенденція перебільшувати польські жертви[7][8][9][10][11][12] за рахунок применшення українських жертв, зараховувати загиблих українців від рук поляків, як поляків, що загинули від рук українців[13] та включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули при зовсім інших обставинах і які не мали стосунку до Волинської різанини[14]. Українські історики переважно почали досліджувати цю тему після проголошення Україною незалежності.

Причини

Поляки (рожевий) й українці (жовтий) у Другій Польській Республіці, за даними офіційного польського перепису 1937 року

Загострення відносин у 1920-их — 1930-их

Загострення польсько-українського конфлікту в першій половині XX ст. було пов'язане із національною ситуацією в Другій Польській Республіці. Паризька мирна конференція 1919 року дозволила Польщі окупувати Галичину, а Ризький мирний договір 1921 року закріпив приєднання Галичини до Польщі всупереч волі українського визвольного руху, який прагнув незалежності.

Нова Польська держава, надто за часів правління Юзефа Пілсудського, набрала форми авторитаризму. Польський уряд розглядав Галичину та Волинь як давні польські землі, тож намагався збільшити тут свій вплив.[15] Для цього відбувалася колонізація (осадництво — переселення поляків на Волинь на землі, що було відібрано у місцевих українців), пацифікація (репресії проти соціально активного українського населення), обмеження українців у правах на освіту та радикальна полонізація освіти, руйнування українських храмів (особливо на Холмщині).[16] Це спричинило радикалізацію польсько-українських відносин, і зокрема знайшло відповідь у терористичній діяльності ОУН в 1930-их.[17]

Ситуація на Волині наприкінці 1942 року

Ситуація на Волині 1942–1943 рр. була особливо напруженою через діяльність на її території багатьох загалом ворожих сил: німецької поліції, українських націоналістів, польських націоналістів, радянських партизанів та партизанських груп інших українських політичних формацій.

Наприкінці 1942 року Провід ОУН(б) виступав проти масового розвитку партизанського руху, зокрема проти масштабних дій щодо польського населення. Про це є багато свідчень, зокрема звернення керівників ОУН(б) до своїх соратників восени 1942[18], інструкція провідника ОУН(б) на Волині Дмитра Клячківського (він же «Охрім» або «Клим Савур») 1942 року[19], рішення конференція ОУН на початку грудня 1942 p. у Львові[20].

З метою контролю за «дикою партизанкою» на Волинь було направлено пор. Василя Івахіва.[21] 15 лютого 1943 p. у селі Піддубцях Луцького повіту Івахів провів нараду Волинської ОУН, на якій було погоджено збільшити кількість партизанських відділів. Водночас Івахів наказував підвладним, аби ті не афішували своєї діяльності, зокрема заявивши: «Централя переконана у тому, що час для збройного виступу ще не настав».[22]

Одним із найбільш спірних історичних питань цього періоду є етнічні чистки українського населення з боку поляків у Закерзонні (на Холмщині та Люблінщині). Суперечливість полягає у різному трактуванні часу цих подій — чи передували вони акціям на Волині, чи відбулися вже після їх початку.[17]

Безпосередні передумови конфлікту

17-23 лютого 1943 p. у селі Теребежі неподалік Олеська відбулася III Конференція ОУН, на якій виконувача обов'язків провідника ОУН Миколу Лебедя було зміщено, а його місце зайняв тріумвірат у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та Романа Шухевича (останній був головним серед них).[22] Як і попередня, ця конференція не стосувалася польського питання.[23][24]

На цей час всередині ОУН(б) виник поділ на волинян і галичан, чиї погляди на подальшу діяльність були різними. Початок активних дій відбувся без узгодження з Проводом та всупереч постанові конференції. Найімовірніше, рішення Клячківського про початок широкомасштабної партизанської боротьби і ведення антипольської акції було пов'язане з дезертирством кількох тисяч українських поліціантів, що приєдналася до українських партизанів, тим самим збільшивши їх сили. Точно невідомо, що до цього спричинило, проте є підстави вважати, що це сталося через втручання у ситуацію радянських партизанів. Зокрема, у звіті командира радянської партизанської бригади спеціального призначення полк. Антона Бринського, який був підпорядкований військовій розвідці Червоної армії, той написав, що йому вдалося встановити контакти з українськими партизанами й він вирішив штовхнути їх на боротьбу з німцями: «Шляхом провокації мені вдалося довести у чотирьох районах до того, що німці почали арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс […] Це призвело на Волині до вибуху повстання проти німців.»[25][26] Бринський також визнавав, що радянські партизани розраховували, що дезертири з поліції прийдуть до них, однак ті пішли до УПА.[26]

Крім того, на користь цієї версії свідчить польський рапорт:

Ліві лапки ... слід [...] припускати, що в рядах української поліції діє радянська провокація. Передусім сам вибух повстання не був синхронний із жодними воєнними подіями на сході чи на заході Європи, тому діяльність збунтованої української поліції на Волині мала характер хаотичної й бандитської акції, яка могла спричинитися до анархізації життя на позафронтовій території і принести насамперед користь більшовикам. Бандерівці, як і мельниківці, відповідно з програмою ОУН прямували зорганізувати ідейно віддані їм збройні сили [...], але весна 1943 p. не давала ніяких підстав припускати, що саме тоді, враховуючи українські інтереси, настав час для збройного виступу. Здається, що радянська провокація використала фермент в рядах ОУН, ненависть членів цієї організації до поляків і ворожий стосунок бандерівських чинників до німецьких чинників на Волині та у Східній Малопольщі, прискорюючи, з огляду на політичні та військові радянські інтереси, початок заворушень.[27] Праві лапки

Хроніка подій

Мала Березовиця, список загиблих поляків

Дії українців

Після того, як поліціанти-дезертири приєдналися до українських партизанів, Дмитро Клячківський наважився розпочати активні партизанські дії. Насамперед він задумав опанувати села, знищивши всі пункти опертя для німців і комуністів. Для цього він вирішив позбутися всіх небажаних елементів, які становили би для партизанки навіть потенційну загрозу. Зокрема, було вирішено ліквідувати всіх комуністів, співпрацівників німців, представників інших українських політичних угруповань, які заперечували керівну роль ОУН(б), християн-пацифістів, що не визнавали збройної боротьби, а також поляків, від яких УПА могла очікувати щонайбільше ворожої нейтральності.[28] Отож, перший удар українських партизанів був спрямований проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в службах охорони лісів і державних маєтків (ліґеншафтів). Поступово вони поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення.

Досі невідомо, хто саме ініціював перші антипольські акції.[29][30][31] Так, у лютому 1943 акціями у селах Парослі та Яновій Долині безпосередньо керували пор. Василь Івахів («Сонар») та Іван Литвинчук («Дубовий»), проте неясно, чи діяли вони з власної ініціативи, чи з наказу Клячківського. Відомо, що офіційний наказ Клячківського щодо поляків з'явився не пізніше червня 1943, а про Івана Литвинчука Анатолій Кентій написав, що його вважали одним із головних організаторів антипольських акцій на Волині-Поліссі.[32]

29-30 червня було завдано чергових ударів по деяких польських селах, а 11 липня дійшло до небаченої доти масової акції проти поляків — майже одночасно було атаковано понад 100 польських поселень.[33] Історик Володимир В'ятрович вважає, що цифра 100 знищених польских сіл є значно перебільшеною;[34] перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено також висновок про масштабну антипольську операцію та масштабну скоординовану акцію 11—12 липня 1943 року. За версією В'ятровича, УПА станом на 11 липня не володіла такими значними силами, щоб одночасно могла атакувати аж 100 польських поселень всієї Волині, а в польських документах значиться лише кільканадцять атакованих польських населених пунктів 11—12 липня 1943 року тільки південної частини Володимирського повіту.[35]

Пам'ятний хрест загиблим полякам в с. Селець Володимир-Волинського району

З досліджень Е. і В. Семашків випливає, що в липні-серпні 1943 p. на Волині загинуло більше поляків, ніж упродовж попереднього півріччя.[36] Водночас Клячківський видавав накази про поділ здобутої землі та утворення самоуправ. Географічно акції переміщалися зі сходу на захід (в лютому було атаковано Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський повіти, у червні — Дубенський, Кременецький та Луцький повіти, в липні — на Горохівський, Володимирський та Ковельський, а наприкінці серпня — Любомльський повіт).

Дії УПА на Волині були несподіваними, тому дезорієнтували соратників у Галичині, що сприйняли події на Волині без ентузіазму (це підтверджують навіть рапорти польської розвідки). Частина бандерівців уважала цю боротьбу передчасною, яка призводить до непотрібного проливання української крові.[37] Згодом на Волині стало зростати незадоволення поставою Галичини, що не пішла на шлях відкритої боротьби.[38]

Пізніше, на III з'їзді ОУН у серпні 1943 року розбіжності у баченні ситуації волинянами та галичанами виявилися очевидними.[39][40] Зрештою, з'їзд завершився компромісом: учасники відмовилися від ідеї повстання, але вирішено було вести боротьбу із комуністами, що мали надійти, а отже, підготувати відповідні запаси озброєння, харчів та боєприпасів. Крім того, протягом з'їзду відбулася дискусія про УПА, під час якої Микола Лебедь і Михайло Степаняк вважали, що УПА скомпрометувала себе бандитськими діями проти польського населення так, як ОУН скомпрометувала себе співробітництвом з німцями.[41] Щоправда у жовтні 1943 Роман Шухевич, що доти був противником волинської ініціативи, провівши інспекцію на Волині, змінив думку про цю тактику.[42] Це стало причиною того, що антипольські дії було згодом проведено на Галичині (щоправда у пом'якшеній формі з меншою кількістю жертв).[43]

Слід зазначити, що чимало мирних українців-волинян противилися цим акціям українських націоналістів. Про це свідчить зокрема «Кресова книга справедливих», видана в Польщі Інститутом національної пам'яті. В ній зібрано спогади поляків про українців, які допомагали їм впродовж Другої світової війни й зокрема в часі Волинської трагедії.[44][45]

Дії поляків

Польські центри самооборони на Волині в 1943 році

Польські дії проти українців активізувалися у відповідь на розширення дій УПА. Найяскравішим прикладом антиукраїнських дій були пацифікаційні акції, які провадила польська допоміжна поліція, що перебувала на німецькій службі.[46] Загалом, попри спротив керівництва польського підпілля, до тих підрозділів увійшло близько 1500–2000 осіб. Окрім цього, з Генерального Губернаторства було перекинуто 202-ий поліційний шуцманшафтбатальйон, який складався з поляків, чисельністю 360 осіб. Цей батальйон діяв в основному на теренах Рівненського та Костопільського повітів. На початку 1944 року його розбила Червона Армія. У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще в вересні 1941 року з естонських фольксдойче.[47]

Польська поліція брала участь у численних пацифікаційних акціях в українських селах,[48][49][50] про що свідчать багато спогадів із того періоду.[51] У каральних акціях найчастіше брав участь 202-ий шуцманшафтбатальйон.[52] За деякими даними, часто за кожне спалене повстанцями польське село польська поліція знищувала п'ять українських сіл.[53][54]

Водночас, командування Армії Крайової Волинського округу, аби протидіяти УПА, почало створювати власні партизанські загони, а також направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Упродовж 1942–1943 р. на території Волині постало кілька десятків таких баз. До найпотужніших з них належали бази в поселеннях Пшебраже (нині с. Гайове Ківерцівського р-ну), Гута Степанська і Стара Гута, Панська Долина, Засмики (нині у складі с. Грушівка Ковельського р-ну), Білин (нині село Володимир-Волинського району).[55][56]

Почалися каральні акції. За спогадами учасників тих акцій, вони стосувалися поселень, близьких до знищених польських сіл, оскільки на їх населення падала підозра у співучасті.[57][58][59]

Хоча в наказах польського Проводу підкреслювали, що каральні дії щодо цивільних неприпустимі, проте цих наказів не завжди дотримувалися. Про це свідчить, наприклад, донесення представника уряду у Волинському окрузі Казім'єжа Банаха, який ув одному зі своїх рапортів, надісланих до Варшави, звинувачував деякі партизанські відділи у сліпому застосуванні терору.[60][61] В січні 1944 р. Армія Крайова сформувала з польських партизанських загонів та колишньої польської поліції 27 волинську піхотну дивізію в кількості 6558 вояків для боротьби з УПА і Вермахтом.

Каральні акції провадили також відділи польської комуністичної партизанки.[62] У звітах про акцію у селі Лахвичах навіть ішлося про «вирізування українського населення».[63]

Наслідки

Кількість жертв, яку називають дослідники, сильно варіюється. За польськими підрахунками, під час цієї трагедії з польського боку загинуло щонайменше 35 тисяч осіб (головним чином — польські селяни), з яких 18 тисяч — із встановленими прізвищами, а з українського боку — до кількох тисяч осіб.[64] Деякі польські історики називають у два-три рази більше число загиблих поляків. Кількість загиблих українців на всіх територіях українсько-польського конфлікту, включаючи Волинь, за деякими підрахунками сягає 21-24 тис. осіб[65].

Польські історики, як правило, використовують у своїх працях кількість польських жертв, яка визначена польськими дослідниками Владиславом і Євою Семашками на основі розповідей поляків, які були свідками різанини та самі безпосередньо брали участь у різанині українського населення в різних польських військових формуваннях, в тому числі 27-ї дивізії АК. Однак розповіді українських свідків різанини та українські документи Семашки проігнорували у своєму досліджені.[66] Для ілюстрації Волинської різанини поляки часто використовують з фальшивими підписами фотографії, які не мають стосунку до вбивств поляків загонами УПА.[67]

За українськими дослідженнями, лише на території одного Володимирського району поляки вбили майже 1500 цивільних українців[68]. На території Рівненської області виявлено понад 10 тисяч жертв від рук польських комуністичних, шовіністичних, колаборантських формувань та польської самооборони, а кількість встановлених злочинів, скоєних поляками, вже перевищила 1500[69].

За підрахунками Степана Макарчука, загальні втрати серед цивільного українського населення Волині під час Другої світової війни склали бл. 120 тис. осіб.[70][71] (Це без втрат убитих на фронті 70 тис. та убитих в ході радянських каральних акцій проти повстанців та підпільників УПА — 45 тис. осіб.) Водночас, на думку Макарчука, скільки з цих 120 тис. осіб загинули від рук поляків визначити важко, оскільки більшість злочинів у радянські часи «списували» на німців, зокрема й масові вбивства українців, здійснені польськими колаборантами у формуваннях допоміжної поліції.[70]

Головним політичним наслідком подій на Волині стали так званий «українсько-польський обмін населенням», здійснений протягом 1944–1946 років[72], та операція «Вісла» (1947). У рамках цих акцій польський комуністичний уряд за участі Червоної Армії спершу депортував частину українського населення Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на територію СРСР, а згодом тих, хто відмовився покидати свої оселі, було насильно виселено на західні території Польщі. Водночас рештки польського населення Волині та Галичини також було виселено на територію Польщі.

Див. також

Використана література

  • Lukaszyw J.(Olszański T.A.). Walki polsko-ukraińskie 1943–1947. «Zeszyty Historyczne», 1989, N 90;
  • Turowski J. Pożoga: Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. Warszawa, 1990;
  • Лебедь М. УПА. Німецька окупація України, ч. 1. Дрогобич, 1993;
  • Torzecki R. Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993;
  • Romanowski W. ZWZ-AK na Wołyniu 1939–1944. Lublin, 1993;
  • Кентій А. Українська повстанська армія в 1942–1943 рр. К., 1999;
  • Motyka G. Tak było w Bieszczadach: Walki polsko-ukraińskie 1943–1948. Warszawa, 1999;
  • Motyka G. Od rzezi wołyńskiej do Akcji «Wisła». Konflikt polsko-ukraiński 1943–1947. Kraków 2011;
  • Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX–XX століття. К., 2000;
  • Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років XX століття. Львів, 2000;
  • Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, t. 1-2. Warszawa, 2000;
  • Filar W. Przed akcją «Wisła» był Wołyń. Warszawa, 2000;
  • Polska-Ukraina: Trudne pytania. Materiały IX i X międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny œwiatowej», Warszawa, 6-10 listopada 2001. Warszawa, 2002;
  • Ільюшин І. Волинська трагедія 1943–1944 рр. К., 2003;
  • Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район /Вступна стаття Я. Ісаєвича./ — Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2003;
  • Денищук О. Злочини польських шовіністів на Волині. Кн. 1: Рівненська область. Рівне, 2003;
  • Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Вид. друге, доповнене. Київ, 2009.
  • Національна академія наук України, інститут історії України. Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки). Київ, 2012. (1)
  • Патриляк І. К. «Встань і борись! Слухай і вір…»: українське націоналістичне підпілля та повстанських рух (1939–1960 рр.): Монографія / Центр дослідження визвольного руху. — Львів: Часопис, 2012. — 592 с.
  • Марчук І. Формування та структура УПА-Північ // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич, упорядник і відповідальний редактор Юрій Сливка (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 11 / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). — Львів, 2004. — С.111-120.
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років: Ківерцівський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2008. — 311 с. — ISBN 978-966-361-245-6
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Рожищенський і Маневицький район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. — 384 с. — ISBN 978-966-361-491-5
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Луцький район і м. Луцьк / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. — 444 с. — ISBN 978-966-361-393-2
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Турійський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. — 324 с. — ISBN 978-966-361-482-3
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Горохівський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. — 308 с. — ISBN 978-966-361-478-6
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років: Іваничівський і Локачинський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2010. — 345 с. — ISBN 978-966-361-549-3
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Володимир-Волинський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Твердиня, 2011. — 420 с. — ISBN 978-617-517-077-9
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський і Старовижівський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Твердиня, 2011. — 336 с. — ISBN 978-617-517-086-1
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Любомльський і Шацький райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Твердиня, 2011. — 320 с. — ISBN 978-617-517-053-3
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Ковельський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Твердиня, 2011. — 268 с. — ISBN 978-617-517-102-8
  • Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 років. Волинська область. Підсумки / Упоряд. Я. П. Федорчук. — Луцьк: Твердиня, 2012. — 195 с. — ISBN 978-617-517-107-3
  • Криштальський А. Кривда за кривду: Польсько-німецький терор 1943–1944 років на Горохівщині. — Луцьк: Терен, 2013.

Примітки

  1. Ігор Ільюшин. Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни
  2. Мірослав Чех. Як Москва відкрила браму до пекла на Волині. І українці, і поляки були пішаками у грі великих держав // «iPress.ua» from: Mirosław Czech. Jak Moskwa rozpętała piekło na Wołyniu // Gazeta Wyborcza, 08.03.2013 21:14
  3. В'ятрович В. Друга польсько-українська війна. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. — стор. 27
  4. Зігнули Мотику (автор: Ольховський Іван)
  5. Зігнули Мотику (автор: Ольховський Іван)
  6. Книга «Кривава Волинь» розставить усі крапки над «і» в українсько-польському протистоянні?
  7. Микола Сивіцький Історія польсько-українських конфліктів. Том 2 Баланс «боротьби за польськість» ст. 18-27
  8. КРИВАВА ВОЛИНЬ
  9. Зігнули Мотику (автор: Ольховський Іван)
  10. Володимир Косик (Париж — Мюнхен). Українсько-польське протистояння під час німецької окупації, ст. 381
  11. [http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ukrpol/2010-2011_3-4/PDF/20Kalishchuk.pdf Оксана Каліщук Проблема українсько-Польського Протистояння на західноукраїнських землях у роки другої світової війни в історичній науці: демографічний зріз]
  12. Володимир Сергійчук. Втрати населення в ході польсько-українського міжнаціонального конфлікту в роки Другої світової війни
  13. Іван Ольховський. Кривава Волинь. Київ. 248 ст.
  14. До порозуміння щодо Волинської трагедії… через звинувачення?
  15. Микола Сивіцький Історія польсько-українських конфліктів. Том перший. ст. 59-62 , 65-67
  16. Нищення церков на Холмщині — Іван Коровицький
  17. а б Ґжеґож Мотика: Наші — не завжди добрі
  18. Цитата: «Не партизанка сотень чи навіть тисяч, але національно-визвольна революція мільйонів принесе свободу.» (за: А. Кентій, Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941–1942 рр., Київ, 1999, c. 165–166)
  19. В цій інструкції було наказано дотримуватися внутрішньої консолідації, а також не піддаватися на провокації до відкритої боротьби.
  20. У її підсумку було вирішено збільшити кількість партизанських відділів на Волині, але надалі їх численність мала бути обмеженою до мінімуму. (за: Ю. Киричук, Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років XX ст., Львів, 2000, c. 44.)
  21. Його призначено військовим референтом Крайового проводу ОУН для Північно-західних українських земель (він охоплював територію Волині та Полісся).
  22. а б 7 А. Кентій, Українська…, op. cit., c. 20.
  23. Частина делегатів, переконана у близькій поразці Німеччини, висловлювалася за те, аби якнайшвидше розпочати боротьбу з німцями. Михайло Степаняк запропонував почати повстання проти німців і вибити їх з України до приходу Червоної армії. Однак, з іншого боку, делегати вказували на необхідність боротьби ОУН із комуністами та поляками. (див. Центральний державний архів органів влади та адміністрації України (далі: ЦДАОВАУ), група 3833, опис 1, папка 102, к. 1-4; Ю. Киричук, Нариси.., op. cit., c. 57.)
  24. У зізнаннях Михайла Степаняка, які стосуються постанов III Конференції, йдеться про таке: «… пізніше під впливом Романа Шухевича політика ОУН у питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції і пішла у напрямку, який в практиці застосував на Волині командувач УПА Клим Савур, тобто боротьби проти червоних (радянських) партизанів і поляків.» (За: C. Кокін, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Київ, 2000.)
  25. Національний архів Республіки Білорусь (НАРБ), комплект 3500, опис 2, папка 46, к. 85-95.
  26. а б А. Бринский, По ту сторону фронта. Воспоминания партизана, ч, 2, Москва, 1961, c, 172–183.
  27. Instytut Polski i Muzeum im. gen. Sikorskiego (IPMS), A9V8b, MSW, Dział narodowościowy. Raport z 12 stycznia 1944 r. Stosunki polsko-ukraińskie w kraju.
  28. Те, що антипольська акція на Волині була частиною ширшої чистки небажаних елементів, підтверджують, зокрема, й українські документи. Так, у звіті з терену дії відділу «Крука» сказано: «Тепер ситуація на терені дій відділу є кращою для УПА, ніж для німців. Це завдячуємо прихильності населення та проведеній чистці агентів і ворогів народу, в основному поляків, які використовували кожну можливість, щоб зашкодити справі визволення України чи взагалі українського населення. Після проведеної чистки поляків на території рідко можна зустріти якогось ляшка.» (За: Літопис УПА. Нова серія, т. 2, Київ-Торонто, 1999, c. 340) В іншому рапорті вжито подібних формулювань: «Відділ весь час веде акції, мета яких — очищення терену від ворожих до УПА елементів і агентів.» (За: ЦДАОВАУ, група 3833, опис 1, папка 135. Sprawozdanie oddziału nr 21 z 11 czerwca — 10 lipca 1943 r.) Водночас в українських рапортах трапляються й критичні оцінки проведених акцій: «Акція знищування поляків не принесла очікуваних результатів. Активний польський елемент у більшості уцілів і, з однієї сторони, використовує німецько-більшовицьку окупацію Західної України, щоб помститися на українцях, а з другої — підготовляється до самостійного у відповідному [для себе] часі виступу». (За: Літопис УПА, Нова серія, т. 2, c. 310.)
  29. Володимир В'ятрович: Мене лякає така собі «гонка трупів» у Волинській трагедії
  30. Історія з грифом «Секретно»: Наказ, якого не було
  31. Історія з грифом «Секретно»: Наказ, якого не було. Продовжуємо пошук
  32. А. Кентій, Українська… ор cit, c. 79.
  33. Волинська трагедія: дві правди
  34. Володимир В'ятрович. День у календарі
  35. Володимир В'ятрович. 11.07.1943: трагедія і спекуляції
  36. W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945. t. 1-2, Warszawa, 2000.
  37. Через це партизанські відділи, що утворювалися у Східній Галичині, приймали назву не УПА, а УНС (Українська Національна Самооборона). Йшлося, між іншим, про те, щоби дезорієнтувати німців і, щонайменше, затримати їх можливі репресії. (За: Ю. Киричук, Нариси…, op. cit., с. 67.)
  38. За: C. Кокін, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Київ, 2000.
  39. Центральний державний архів громадських організацій України (далі: ЦДАГОУ), група 1, опис 23, папка 2968, к. 26-43.
  40. Волинська делегація була переконаною у тому, що обраний нею шлях, тобто одночасне розгортання великих партизанських операцій проти всіх, є правильним. «Волиняни» вірили в те, що Червона армія прийде на західноукраїнські землі ослабленою і знекровленою. Саме тоді можна буде розпочати повстання і з допомогою рейдів партизанських відділів призвести до вибуху цілого ряду народних повстань, які знищать СРСР. «Волиняни» закликали об'єднати в УПА всі боєздатні сили — УНС, допоміжну поліцію, можливо, також членів дивізії СС Галичина. Однак серед делегатів з'явилася позиція вкрай протилежна, яка визнавала СРСР настільки могутнім, що не бачила шансів для боротьби за перемогу з цією державою. Прихильники цього погляду вважали, що від моменту захоплення СРСР Західної України слід демонструвати світові прагнення українців до власної держави шляхом короткого, кількаденного збройного виступу проти німців, щоб відтак виїхати з країни в еміграцію.
  41. C. Кокін, Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Київ, 2000.
  42. M. Прокоп, Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки, Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто-Львів, 1993, с. 536
  43. 9 червня 1944 p. командувач Військовим округом УПА «Буг» полк. Вороний наказав командирам підпорядкованих йому відділів таке. Не можна: а) вбивати жінок, дітей і старших, б) вбивати змішані українсько-польські сім'ї, в) вбивати людей, яких не тягне до польськості, і які насправді є українськими римо-католиками. Слід: а) ліквідувати міцні й активні польські скупчення, б) вдарити на польське керівництво, в) під час акції забирати зброю, боєприпаси і добуток. (За: ЦДАОВАУ, група 3836, опис 1, папка 14, к. 44.)
  44. Kresowa księga sprawiedliwych 1939–1945. Інформація на сайті Інституту національної пам'яті Польщі
  45. Kresowa księga sprawiedliwych 1939–1945.
  46. G. Motyka, Polski policjant na Wołyniu, «Karta», nr. 24, 1998.
  47. Коли «Остлянд» і 202 батальйон діяли разом (листопад-грудень 1943 року, акція проти УПА в лісах довкола Костополя), то ведення боїв покладалось на естонців, тоді як поляки здійснювали розстріли «підозрілих» жителів «бандитських» сіл і арешти полонених.
  48. В багатьох округах ці загони були основою німецьких поліційних сил. (За: Досліди історії УПА в Польській Народній Республіці Євген Штендера.)
  49. Львівські науковці про історичну правду щодо збройного міжнаціонального конфлікту на Волині у 1943 році
  50. «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія». Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси. Розділ 5. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті ст. 253–258
  51. М. Подворняк, Вітер з Волині. Спогади, Вінніпеґ, 1981.
  52. Один із поліціянтів так описував діяльність загону: «Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляно. Злазне спалене дощенту. (…) Нападаємо раптово з лісу і робимо ґрунтовні чистки. (…) У кожному селі насамперед спалюємо млини і церкви, отож невдовзі на засягу кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам'ятники». (Relacja policjanta, oprac. G. Motyka, M. Wierzbicki, «Karta», nr. 24, 1998.)
  53. Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. Частина третя. Революційно-партизанська боротьба проти Гітлера (1942–1944). Розділ дванадцятий. Партійна боротьба за УПА
  54. Мих. Подворняк Вітер з Волині. Ч.7
  55. Щоправда переважна більшість осередків польського опору не витримали натиску загонів УПА й були знищені, деякі евакуювалися до міст під захист німецької адміністрації. Чисельніші (кількатисячні) бази вистояли, маючи достатньо зброї та амуніції, наданої з боку АК, або за підтримки радянських партизанів (переважно у лісистих східних та північних районах Волині).
  56. Ігор ІЛЬЮШИН Волинська трагедія 1943–1944 рр.: пошук між «двома правдами»
  57. Спогади Вінцента Романовського, учасника каральних акцій АК: «Треба також згадати про окремі каральні виступи. (…) За руйнування, грабунок, смерть так само відплачували найближчим селам, на які падала підозра щодо їхньої співучасти у нападах. Такі виправи, хоча могли викликати докори сумління, мали підтримку серед поляків, бо приносили їм певну сатисфакцію за кривди, яких вони зазнали». (За: W. Romanowski, Kainowe dni, Warszawa, 1990, s. 147.)
  58. Опис каральної акції у селі Тростянка: «Вбито кількох чоловіків, які спробували було вирватися з оточення. Коли знаходили зброю, то з тими, кому вона належала, розправлялися на місці. Пізніше я довідався, що під час цих дій винищили щонайменше одну сім'ю цілком. (…) Згідно з інформацією одного з учасників тієї виправи, тоді було вбито понад тридцять осіб. Инший, якого розпитували через кільканадцять років після цих подій, не зміг подати якогось числа, пояснюючи, що у кожному районі й селі провідники окремих загонів підходили до справи індивідуально.» (За: W. Romanowski, Kainowe dni, Warszawa, 1990, s. 147.)
  59. Спогади вояка 27-ої Волинської піхотної дивізії АК Леона Карловича: «Коли ми наближалися до українських сіл, нам було суворо заборонено розмовляти по-польськи. Ми вдавали їхній загін.» (За: L. Karłowicz, Od Zasmyk do Skrobowa, Opole, 1994, s. 149, 150.)
  60. Archiwum Adama Bienia. Akta narodowościowe (1942–1944), oprac. J. Brzeski, A. Roliński, Kraków, 2001, s. 243, 244.
  61. Timonthy Snyder. The Reconstructuion of Nations. New Haven: Yale University Press. pg. 173–174.
  62. G. Motyka, Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943–1948, Warszawa, 1999, s. 115–118.
  63. NARB, 3500/2/34, k. 49, Doniesienie agenta «Groznyj».
  64. Волинська трагедія: дві правди
  65. Готові до бактеріологічної війни. Польські націоналісти в Україні
  66. Волинь і Холмщина 1938–1947 pp.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. Львів, 2003 (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10/ Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). ст. 375–390
  67. Фейкові фото (дополнено новыми фотофактами)
  68. Ярослав Царук. Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр.
  69. Червоній В. «Волинь 1943-44 рр. Жертви злочинів чи справедливої національно-визвольної боротьби?»
  70. а б Макарчук С. Втрати населення на Волині в 1941–1947 pp.
  71. «Втрати всього мирного населення на території колишнього Волинського воєводства за офіційними підрахунками склали за 1941–1945 pp. близько 380 тис. чол. (по Волинській області — 165,3 тис., Рівненській — 175,1 тисячі, Кременецькому кущу — близько 40 тис. чоловік). Якщо від цього числа відняти близько 200 тис. євреїв, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів та представників інших національностей, то загальні втрати убитого цивільного українського населення за час німецької окупації склали близько 120 тис. чол.»
  72. Українсько-польський обмін населенням у 1944–1946 рр.: новітня історіографія

Посилання

Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Bundesarchiv Bild 183-H1216-0500-002, Adolf Hitler.jpg