Воловиця (Борзнянський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Воловиця
Вітряк козака Петра Костирка у Воловиці
Вітряк козака Петра Костирка у Воловиці
Країна Україна Україна
Область Чернігівська область Чернігівська область
Район/міськрада Борзнянський район
Рада Степанівська сільська рада
Код КОАТУУ 7420887603
Картка на сайті ВР картка ВР 
Locator Dot2.gif
Розташування села Воловиця
Основні дані
Населення 260 мешканців на 2013 рік.[1]
Площа км²
Поштовий індекс 16420
Телефонний код +380 4653
Географічні дані
Географічні координати 51°21′59″ пн. ш. 32°03′53″ сх. д. / 51.36639° пн. ш. 32.06472° сх. д. / 51.36639; 32.06472Координати: 51°21′59″ пн. ш. 32°03′53″ сх. д. / 51.36639° пн. ш. 32.06472° сх. д. / 51.36639; 32.06472
Середня висота
над рівнем моря
116 м
Водойми Десна
Відстань до обласного центру Чернігів — 100 км
Відстань до районного центру Борзна — 35 км
Місцева влада
Адреса ради 16421, Чернігівська обл., Борзнянський р-н, с. Степанівка, вул. Горького, 1
Карта
Воловиця (Україна)
Воловиця
Воловиця
Воловиця (Чернігівська область)
Воловиця
Воловиця

Волови́ця — село у Борзнянському районі Чернігівської області України. Населення — 260 осіб (2013 рік). Орган місцевого самоврядування — Степанівська сільська рада.

Географічне положення[ред.ред. код]

Село розташоване на крайньому північному заході району, за 35 км від районного центру — міста Борзна (автошляхами — близько 41 км[2]) на лівому березі річки Десна, майже навпроти села Ушня, яке відноситься вже до Менського району. Воловиця — єдиний населений пункт Борзнянщини, розташований безпосередньо на березі Десни. Площа села 2 км²[1]. Висота над рівнем моря — 116 м[3].

Топоніміка[ред.ред. код]

За переказами односельців-краєзнавців, походить воно від «віл», «воловик»: ґрунти довкола Воловиці сіропіщані, малородючі. А тому ще кочівники, а потім і осіле тут населення займалось переважно скотарством, особливо вирощуванням і торгівлею волами. Спочатку місцеве населення називали воловиками, а потім назва змінилась на Воловицю.

Історія[ред.ред. код]

Рання історія села[ред.ред. код]

В XVII сторіччі, коли у 1618 році за Деулинським перемир'ям Чернігівщина повернулася від Московії до Речі Посполитої, Воловиця і Ушня належали Борису Тимофійовичу Грязному, багатому провославному магнату із Московії, що служив королю і був новгород-сіверським ловчим.

1642 р. Борис Грязний судився за землю, що біля Воловиці з паном Адамом Кисилем. Король, щоб примирити панів, назначив суд, де визначили межі їх володінь (з розповіді старожила Гаврила із села Холмів 1702 р.).

1650 р. Борис Тимофійович Грязний з іншими панами отримують від Богдана Хмельницького грамоту, в якій поверталися права на колишні володіння, свобода надавалася лише козакам.

1656 р. колишній воловицький священик Андрій Самарський, продає свій власний хутір біля воловицької слободи Степанівки, ніжинському прототопу Максиму Філімоновичу. Свідками продажі були степанівський отаман Миско Шелест та степанівський війт Микита Кубай.

1660 р. вдова Бориса Грязного Катерина своїй дочьці Марині та її чоловіку, майору чернігівського гарнізону Констянтину Мазапеті, передає у спадок села Ушню, Воловицю, Степанівку та присілок Дубрівку.

1666 р. за єпископом Мефодієм значилися села: Ушня, Борківка, Воловиця, Кладьківка та слобідка на річці Ворона (Степанівка) з усіма угіддями та млинами.

1676 р. 31 березня. Царем Федіром Олексійовичем була дана грамота Архіепископу Лазарю Барановичу, в якому підтверджувались права на всі його володіння. Серед інших володінь в переліку зазначені: Ніжинського полка два села: Воловиця та Степанівка, з млинами та усіма угіддями, разом з Ушнею селом Чернігівського полку, при якому млини Дубровські, а також перевіз, стави та Кладьківські озера, нещодавно отримані від гетьмана Івана Самойловича.

Цікавий межовий акт земель Воловиці 1676 р. Причиною його складання стала суперечка між кладківчанами, які були в той час підданими протопопа Ніжинського Семиона Адамовича і їх сусідами воловичанами, що були підданими архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Лазаря. Двоє найстаріших воловичан Роговенки Дацько та Ілья і троє ушенців: Кришня Сидір, Страшний Тиміш, Халімоненко Богдан підтвердили під присягою справедливість того, що межа з сусідами споконвіку ішла річкою Вовчок:

« Ми присягаємо господу Богу і признаємо, що, поскільки нам відомо, ці ґрунти, тобто сіножаті і другі угіддя, які на них є по річці Вовчок, що була границею від Кладьківки до лугу Ніжинського і до самої річки Десни, що при правлінні панів Грязних належала селам Воловиці і Ушні. А якщо ми несправедливо присягнули, скарай нас Боже, душею і тілом в цей і майбутній вік, щоб ми перетворились в порох і таку землю, як той ґрунт, не вставали на суд божий. Амінь.  »

За розпорядженням гетьмана військовий писар оглянув і визначив межі кладьківців і воловичан. Село Ушня і Воловиця універсалом Самойловича 14 червня 1676 р. були віддані Чернігівській кафедрі. Сварка за землю доходила до царя. Перед своєю смертю жінка Адамовича віддала кафедрі свою ділянку.

1687 р. жительниця Степанівки Іваниха Мельничка разом з своїм сином Василем, продали власний млин воловицкому жителю, пану Івану Доценку. Млин був розташований на ріці Береза, що над селом Воловицею. Свідками продажі були воловицький отаман Кравець Павло, воловицький війт Сидоренко Миско, Шелест Ігнат, Шелест Михайло, Симоненко Хвеско, Скомердяка Ілля, Губський Лук'ян, Малюжич Семен, Малюжич Лук'ян, Мальченко Микита.

1704 р. універсалом гетьмана Мазепи, козаку Василю, який одружився на вдові колишнього війта с. Воловиця, дозволялося далі користуватися грунтами наданими в свій час Чернігівською Кафедрою покійному війту.

1718 р. на вірність царевичу Петру Петровичу присягнуло 32 воловичан. Із старшин зазначені: сільський отаман Яків Василевич, курінний отаман Прокопій Бондаренко, війт Зенько Мальченко.

1721 - 1739 р.р. розглядалася судова справа про захоплення ушенським городничим ґрунтів воловицького козака Сили Ткаченка.

1728 р. Чернігівській кафедрі були повернуті грунти "рокитники", якими начебто незаконно заволоділи козаки с. Воловиця. Воловицький отаман Грицько Ященко з товариством об'явили, що грунтами вони користуються законно. В кінці справи козаки дали письмове вибачення городничому отцю Герману, були вибаченні та позбулися жодних покараннь. У справі згадуються жителі: отаман Ященко Грицько, наступний отаман Моренець Яким, козак Никифор Індило, Моцарський Грицько, городничий ієромонах Гєрман, городничий Макарій, козак Зеленський Антон, Шибайло Іван, степанівські старожили Луш Гаврило та Черемис Іван, отаман с. Степанівка Шевченко Михайло.

1732 р. на вірність імператриці Анні Іванівні присягнуло 32 воловицьких козаків.

1732 р. у селі Воловиці зареєстровано: 7 дворів «можних грунтових» козаків (Проценко Ярош, Індиленко Клим, Кушнеренко Василь, Ювченко Федір, двір братів Маленків (5 хат), 2 двора Коваленків (по 2 хати), 18 дворів "середніх грунтових", 10 дворів "убогих" які не могли служити та 4 козачих підсусідків. «підданних чернігівської кафедри»: 5 дворів "можних грунтових", 6 дворів "середніх грунтових", 4 "убогих" та 2 убогих вдов. Священик отець Евфим Кочерга, паламарь Грицько. Із будівль в селі зазначені школа та шпиталь.

1732 - 1735 р.р. численні жалоби підданих Чернігівської кафедри із сел.: Воловиця, Кладьківка, Степанівка, Тулиголова на те що їх занадто загружають великими повинностями.

1736 р. у селі Воловиці зареєстровано: 5 «грунтових» у трьох дворах (Михайленко Грицько, Попович Юсько, вдова Михайленчиха, Кушнеренко Василь, Проценко Яруш) , 21 «мало-грунтових» та одна козачка вдова у 10 дворах та 22 козаків бідняків та одна козачка вдова у 18 дворах (всього 45 козацьких сімей та троє козачих підсусідків. У козаків бідняків зареєстровано 6 коней та 7 волів, 9 сімей без скоту. Також зареєстровано «підданних чернігівської кафедри»: 11 малогрунтових у 9 дворах та 4 бідняків у 4 дворах .

1737 р. у травні в похід на Крим виступило 11 воловицьких та 6 степанівських козаків. У четверо з них коні були "негодніе".

1738 р. В селі Воловиця зареєстровано: 5 «малогрунтових» козаків у трьох дворах, 28 козаків бідняків та одна козачка вдова у 19 дворах (всього 31 козацька сім'я). Також зареєстровано 9 підданних чернігівської кафедри с. Воловиця та с. Степанівки в 6 дворах. Серед бідних козаків, були й зовсім убогі, семеро сімей взагалі не мали ані коня, ані вола. Всього зареєстровано 14 коней та 17 волів у бідняків та 6 коней та 9 волів у підданних кафедрі. Скільки скоту в малогрунтових не зареєстровано.

1746 р. Згідно зі "Сповідальною відомістю" у селі 404 мешканці. 28 дворів. Духовних — 19, козаків — 266, підданих чернігівської кафедри — 91, дворових — 28. Священик Ефим Іванович Кочерга.

1747 р. у селі зареєстровані: Старшина та виборні козаки: отаман Куц Остап Іванович, осавул Горбаченко Петро Григорович, отаман надвиборний козак Попович Юско Іванович, козак виборний Кушнір Василь Михайлович. У 9 дворах - 14 "убогих маючих скот та не маючих" виборних козаків . У 10 дворах 11 "Подпомощих" убогих та маючих скот козаків та 6 убогих козаків підсусідків. Всього зареєстровано 22 козачих хат в яких проживають 26 сімей. У козаків загалом 26 коней та 23 вола. Також у селі зареєстровано 7 родин підданих Чернігівській кафедрі (Війт Юско Мальженко, десятчики: Пилип Данилович Олешко та Олексій Тарасович Гончаренко), у яких загалом 6 коней та 3 волів. У селі зазначені особливі будівлі: шинок монастиря Чернігівської катедри, двір прислужий монастиря Чернігівської катедри, двір шинковий сотника Левицького, двір воловицького священика Евфима Івановича Кочерги (храм св. Архангела Михаїла), двір дьякона Василя Кочерги, школа та шпиталь.

У сусідній Степанівці зазначені: шинок монастиря Чернігівської катедри, двір степанівського священика Івана Донченка, двір паламаря Грицька Губенка, школа та шпиталь.


1756 р. Згідно зі "Сповідальною відомістю" у селі 438 мешканців. 28 дворів. Духовних — 16, козаків — 314, підданих чернігівської кафедри — 51. Священик Ілья Іванович Кочерга, дьяк Семен Тимофійович.

1762 р. На вірність імператриці Катерині II присягнуло 96 воловицьких та 70 степанівських козаків.

1780 р. Згідно зі "Сповідальною відомістю" в селі проживають 335 чоловіків та 360 жінок у 30 дворах. Духовних та їх домашніх: 17 чоловіків та 14 жінок. Козаків (Воѣнные и ихъ домашніе): 267 чоловіків та 297 жінок. Піддані селяни (Посполитые и ихъ домашніе): 48 чоловіків та 49 жінок.

1781 р. В селі 57 козачих дворів в яких 83 хати та 1 безхатна сім'я та 13 дворів підданих Чернігвської катедри в яких 13 хат та 1 безхатна сім'я. "Обыватели делают сани и покупают для продажи, простые колеса, повозки, решета и разную дерев. посуду".

1783 р. згадується перевіз через Десну у Воловиці.

1784 р. 29 Грудня помер священик Максим Матвійович Кочерга (1736 - 1784).

1786 р. наказом Катерини II в Україні була проведена секуляризація церковних земель. Піддані чернігівської кафедри відтоді становилися «казенними селянами». 1816 р. у поміщика колежського регістратора Кочерги Лаврентія Васильовича зареєстровано 9 підданних селян: Сім'я Артюхів: Аврам Евсійович, 45 р, його жінка Марфа, 37 р. та діти: Омелян, 14 р., Дмитро, 6 р, Олександра, 16 р, Марфа, 8 р, Ірина, 3 р; також зареєстровані дворові дівчата: Наталія Іванівна Мирочникова, 20 р. та Ефимія Петрівна Глуха, 27 р.). У графі "из того выбыло" вказані: Григорій Евсійович Артюх (1764 - 1811) та Еремій Артюх 1790 р.н. який втік з села у 1816 р.

1830 р. Згідно зі "Сповідальною відомістю" в селі проживають 335 чоловіків та 351 жінок. Духовних та їх домашніх: 7 чоловіків та 7 жінок - "Священник Афанасий Васильевич Кочерга 36 [лет], Жена его Марфа Стефановна 30, Дети их: Федосия 12, Василий 10, Николай 8, Мария 5, Мать его Екатерина Васильевна Кочерга 62, Дети ее: Михаил 29, Иван 24, Анна 32, Стихарной дячок Лука Гоголев 43, Жена его Агафия Максимовна 41, Стихарной пономарь Тимофей Гоголев 24, Жена его Матрона 25" Козаків (Воѣнные и ихъ домашніе): 271 чоловіків та 283 жінок. Казенні селяни (Крестьянѣ вѣдомства казеннаго и ихъ домашніе): 60 чоловіків та 65 жінок. Піддані(Священника Афанасія Кочерги крестьянѣ): 4 чоловіка та 3 жінки "Вдова Марфа Артюх 52, Дети ее: Дмитрий 18, Ирина 17, Григорий 13, Семен 28, Жена Семена Евдокия 25, Сын их Иван 4"

1857 р. Чернігівська Губернська Будівельна та Дорожня Комісія утверджує проєкт нової звонарні на заміну застарілій.

1858 р. в селі 146 дворів в яких проживають 407 чоловіків та 457 жінок. Козаків ті їх домашніх 690 осіб (Белій, Богдан, Брей, Войченко, Глечик, Грищенко, Індило, Карпець, Кльозка(Сльозка), Ковп, Коркусь, Костирка, Кочка, Куць, Кушнер, Лесан, Лисанок, Луговий, Лукаш, Лют, Май, Максименко, Малий, Маренець, Миргородський, Моцарський, Петруша, Попович, Примоченко, Рижий, Ризель, Ризін, Сахно, Тараненко, Харечко, Худина, Чаус, Шебеда.)

1861 р. Розглядалась судібна справа проти козаків Якова Малого, Ісаака Лугового та священика Афанасія Васильовича Кочерги, жилі будівлі яких розміщалися на занадто близькій, незаконній відстані від воловицького храму св. Арх. Михайла.

1872 р. у Воловиці проживають 406 чоловіків та 426 жінок. 74 козачих дворів, 17 казенних селян, 11 інших. Дворяни: Кочерга Павло Афанасійович та Кочерга Григорій Якович. В селі 123 коней, 365 рогатого, 398 овець, 257 свиней.

1885 р. 27 Жовтня, у храмі Архангела Михаїла с. Воловиця, вінчалися: "Черниговского уезда с. Локниста Старший писарь, унтер-офицерского звания, 2го штаба 5й пехотной дивизии Александр Авксентиевич Чикилевский. Православного вероисповедания, первым браком." 29 років (1856 - 1917) та "Сосницкого уезда, села Воловицы коллежского регистора Григория Яковлевича Кочерги дочь Пелагея. Православного вероисповедания, первым браком." 23 років (1862 - 1918). Олександр Авксінтійович отримав по одруженню значну ділянку земель с. Воловиці, що належали Якову Григоровичу Кочерзі"

1885 р. в липні у Воловиці розгорілася епідемія дифтириту в наслідок якої, у тому році, померли 54 дітей. Був випадок, коли у відставного солдата Матвія Григоровича Малого в один день, 4 серпня, померли четверо дітей.

1893 р. 17 Січня, у храмі Архангела Михаїла с. Воловиця, вінчалися: "С. Воловицы Губернского секретаря Павла Афанасьевича Кочерги сын Лавр. Православный. Первым браком." 20 років (1873 - ?) та "С. Воловицы казенная крестьянка Евгения Федоровна Вакуленко. Православная. Первым браком." 19 років (1874 - ?). Сімя Лавра Кочерги, до революції, в селі була найбільш многодітна, мали близько 14 дітей (деякі померли немовлятами).

1907 р. 15 Квітня, під час революційних хвилювань кладьківськими революціонерами був вбитий воловицький десятник Куц Данило Варфоломійович, який розповсюджував та читав людям антиреволюційні брошури правих партій.

До революції 1917 населення села складалося переважно з козаків та казенних селян. Більшістю землею у селі володіли дворяни Олександр Авксентійович Чикілевскій (1856 — близько 1917), який біля 160 десятин землі, та Лавр Павлович Кочерга (1873 — ?). Мали землю також воловицькі козаки і казенні селяни та особи з інших сільських товариств, які володіли землею на правах купівлі. Козацькі роди: Кушнір, Малий, Індило, Лют, Куц, Ризель, Моренець, Брей, Костирко та ін; Казенні селяни: Колібаба, Дядюшка, Чуприна, Малюга, Вакуленко, Сльозка та ін. У козацьких і казенних товариствах були свої старости, яких обирали члени спільноти.

В селі на той час правила службу церква святого Архангела Михаїла (XVII ст.), працювало Земське народне початкове училище (1881), бібліотека-читальня (1909), фельдшерський пункт, пожежна бригада, діяли більш ніж півтора десятки вітряних млинів. У селі досі зберігся дерев'яний вітряк, який побудував козак Костирко. Також у селі працював шинок. Частина селян займались риболовлею. Безземельні селяни в літній період ішли на заробітки до німців-колоністів, які жили під Борзною. На селі в той час магазинів не було, окрім шинка. Попечителем Воловицької бібліотеки напочатку був вищезгаданий дворянин Лавр Павлович Кочерга, а у 1913 р. попечителем був вибраний Індило Яків Мойсейович.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

1929 року створений колгосп «Перебудова» з 17 дворів, а до 1934 року село повністю було колективізоване. Організаторами були Малий Петро Григорович, Колібаба Яків Петрович, Колібаба Данило Ониськович, Куц Семен Артемович. Бандити спалили хату комуністичного активіста Малого Петра Григоровича. Перший трактор в селі з'явився у 1935 році. Для збереження посівів від повеней колгоспники вручну обнесли заливні землі великим насипом. Колгоспу держава передала на вічне користування більше як 2700 гектарів землі. У 1936 був зупинений храм, приміщення почали використовувати для сільського клуба.

Копія державного акту на користування землею колгоспу:

« Цей державний акт виданий сільськогосподарській артілі «Перебудова» с. Воловиця, району Комарівського, області Чернігівської, республіки УРСР. Виконавчим комітетом комарівської районної Ради депутатів трудящих в тому, що за сільськогосподарською артіллю «Перебудова» закріпляється в безплатне і безстрокове користування, тобто навічно землі в кількості 2766 га згідно з нижче накресленим планом — актом меж № 359542. Виданий 8/XI-1945 року.  »

13 вересня 1941 року в село увійшли німці. Німецькими окупантами були вбиті сім'я Афанасія Кушніра, Колібаба Яків Петрович, Ломаківський Данило Григорович, Малий Тимофій Хомич, Мала Кулина Хомична. Місцевих партизан в селі не було. У 1941 році через село проходив невеликий отряд Олексія Федорова — одного із організаторів партизанського руху на Чернігівщині в роки Другої світової війни, який став двічі Героєм Радянського Союзу.

Післявоєнний період і до наших днів[ред.ред. код]

Село булу звільнено 13 вересня 1943 року.

Через те, що лісоматеріалів у районі не було, заготівля лісу здійснювалася аж у Росії, після чого його по Десні сплавляли до Щорса, де перевантажували у вагони і залізницею везли до Мени, звідки вже доставляли у Воловицю. У Воловиці селі першими в Борзнянському районі районі збудували водогін, провели радіоточку, здійснили електрифікацію.

В колгоспі, головою якого з 1948 року став Індило Василь Васильович, через нестачу матеріалів будівлі для тварин будували з плотів, лише два були дерев'яні. Після повоєнного відновлення господарства, у колгоспі було 320 голів худоби, в тому числі 36 корів. Удої молока в середньому становили 500–600 літрів. Урожайність зерна становила 6-7 центнерів з гектара, картоплі 60-70 центнерів.

На земельних угіддях переважно сіяли льон та коксагиз. Займалися тваринництвом, тримали свиноферму. Грошові прибутки становили 130–140 карбованців на рік. Один трудодень становив 10-20 копійок, 600 грамів зерна. Люди працювали дуже тяжко — все робилось головним чином в ручну.

Колгосп-мільйонер «Перебудова» був відомий в повоєнні часи. В селі діяли восьмирічна школа, клуб, бібліотека. В селі на той час було 300 велосипедів, 7 легкових автомобілів. Василь Васильович Індило, який протягом десяти років очолював колгосп, неодноразово обирався депутатом Верховної Ради УРСР. Тридцять шість колгоспників були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, 17 колгоспників були нагороджені малими срібними медалями ВДНГ СРСР.

У 1959 році було три колгоспи з сіл Воловиця, Степанівка і Сидорівка були об'єднані в артіль «Дружба». Об'єднане господарство почало занепадати: рентабельність господарства знижувалось. Головою колгоспу було обрано Бакуна Михайла Григоровича. За нового голови у Воловиці були побудовані крупорушка і олійниця, відбудований сільський клуб на 200 місць, відкритий дитячий піонерський табір, асфальтовано центральну вулицю.

У 1973 році колгосп «Дружба» був перейменований на «Десну». Оскільки центральна садиба була у Степанівці то вся набута техніка і все інше перекочовувало туди. Селянам це не сподобалось і тоді (через 31 рік) в 1991 році воловичани вирішили організувати свій колгосп і назвали його «Перебудова». Люди були рішуче настроєні жити самостійно і на сході села це підтвердили. Головою було обрано Литвиненка Сергія Борисовича. Село мало-по малу почало підніматися на ноги: відкрито дитячий садок на 12 місць; закуплено нову техніку, у тому числі чотири вантажівки ЗіЛ, два трактори та чимало іншої сільгосптехніки. На фермі були збудували два нові хліви для корів, кормоцех, три ангари, картоплесортувалку.

На 1990 рік село було зв'язане автобусним зв'язком з районним центром — містом Борзною та містом Ніжин. По Десні ходив теплохід «Полісся». Але через пострадянську економічну кризу стало неможливим зв'язувати Чернігів і Воловицю водним шляхом.

Звільнення України від СССР[ред.ред. код]

Після 1991 року настали важкі часи для колгоспу. Однак жителі села робили все щоб утриматися разом, колективно. І хоча господарство займає не останнє місце в районі, ситуація погіршувалася з року в рік. Економіка занепадала — потрібно було витрачати чим далі то більші кошти для того, щоб придбати бензин, солярку та провести польові роботи; людям на декілька місяців затримувалася зарплата. В решті 1993 року колгосп був переформований в КСП «Придеснянське» (голова з 1995 року — Топчій Віталій Михайлович). Колгоспне майно було поділене на паї. Люди вирішили триматися разом. Але багато хто покладається на підсобні господарства: в індивідуальному користуванні в селі п'ять тракторів, 20 селян мають в господарстві коней.

У Воловицькії неповній середній школі станом на 1995 рік навчалося 26 учнів. Директором школи — Ломаківська Л. П. Працюють сільська бібліотека (завідувачка Ридзель Г. А.), ФАП(завідуючий Фесюн Ю. М.) і клуб (завідувачка Кушнір О. І.).

Демографія[ред.ред. код]

За даними сайту Верховної Ради України у Воловиці мешкає 450 жителів[1].

Динаміка населення
1746 1756 1766 1774 1780 1786 1794 1807 1830 1858 1872 1897 1925 1943 1951 1986 1998 2001 2008 2013
404 438 648 634 659 750 728 727 686 864 831 1298 1423 781 1248 720 530 450 376 260

Населення села в основному складається з людей пенсійного віку.

Персоналії[ред.ред. код]

В селі Воловиця проживає мати-героїня, яка виростила і виховала 15 дітей Кушнір Олександра Іванівна і багатодітна мати Міщенко Лідія Іванівна, яка виховала 5 дітей.

У Воловиці народився професор Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, доктор геолого-мінералогічних наук, академік Академії екологічних наук України Адаменко Олег Максимович.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР.
  • Список козацьких родів Сосницького повіту. Частина І. Ревізькі сказки 1858 року. Зошит 1. Містечки Синявка, Стольне і села (Держархів Чернігівської обл., ф. 1011, оп. 1, спр. 90) / Уклав Є. Чернецький. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2010. — 40 с.

Посилання[ред.ред. код]