Дрозд Володимир Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Дрозд

Володимир Григорович Дрозд (*25 серпня 1939[1], с. Петрушин, Чернігівський район, Чернігівська область — 23 жовтня 2003) — український письменник. Перший головний редактор журналу Київ (1983–1985). Лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка (1992).

Чоловік української поетеси Ірини Жиленко.

Біографія[ред.ред. код]

Володимир Дрозд народився 25 серпня 1940 року в селі Петрушин на Чернігівщині.

Володимир Дрозд двадцятитрирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1963) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Розпочавши літературну працю як новеліст і продовжуючи друкувати новели, Дрозд поступово утверджується як автор повісті й роману.

«Син колгоспника з глухого поліського села» відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника.

Дещо осібно стоять у творчості письменника романи-біографії «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979) — про родину академіка О. Богомольця, «Добра вість» (1987) — про Ювеналія Мельникова, «малороса» з Чернігівської губернії, «російськопідданого», одного з перших марксистів в Україні. Усе написано неіндивідуалізованим словом підручника з історії з обов'язковими для літературного твору «художніми картинками». Але ці, можна сказати, випадкові — тематично й жанрово — для прозаїка романи зовсім не випадкові в психологічному, світоглядному плані: загалом усі його твори можна поділити на дві групи — такі, що їх міг би написати «хтось інший», і такі, що їх міг написати тільки В. Дрозд. В першій групі — бадьорі й оптимістичні повісті про колгоспне село («Так було, так буде», «Новосілля», 1987), про невсипущу справедливість радянської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), про героїв-революціонерів. З іншого боку — повість «Вовкулака», про всяк випадок переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», опублікований лише в журнальному варіанті роман «Катастрофа», що йшли до читача більше десятиліття, та химерна повість «Ирій», яку не друкували шість років;

За глибиною зворушливо-достовірного самоаналізу персонажа-письменника з роману «Спектакль» Ярослава Петруні, роздвоєного на «чиновника від літератури» та справді талановитого літератора, який через брак характеру, почуття обов'язку перед людьми, егоїзм, життєві обставини не зміг себе реалізувати, виразно прочитується проблема роздвоєння, розщеплення творчої свідомості самого автора.

Основні твори — повісті й романи «Огірок» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Сапсани удачі» (1968), «Спектакль» (1985), «Листя землі» (1985-1990 рр.; роман нагороджений Шевченківською премією у 1992 році), багато новел — зображують, повторюють, доосмислюють поліську Йокнапатофу, малий усесвіт, що має всі ознаки великого світу, з центром у Пакулі. Якщо котрийсь із героїв і виривається поза межі цього світу, то за підтвердженням свого буття вертається назад, у Пакуль.

Пакульський світ герой Дрозда, виходячи поза свої межі — відлітаючи в Ирій (Ирієм називається перша зупинка «відльоту» автобіографічного героя, містечко, куди його, підлітка, забирають дядько та тітка закінчувати школу), — чи то Андрій Литвин («Маслини»), чи Петруня («Спектакль»), чи Харлан і Шишига («Самотній вовк», 1983) — бере із собою хоч би й не хотів: він, світ, Край, навічно вкарбований у його душу й пам'ять. Кожен вертається в Пакуль — фізично чи подумки, як вертаються птахи з вирію, як вертається туди сам автор у своїх творах. Пакуль — місце, звідки бере початок і де завершується містерія людського життя Дроздового героя, едемський сад його невинності (гріхопадіння відбувається поза межами світу Пакуля) й долина плачу, каяття та спокути, куди вертається його душа на страшний суд совісті.

Могила Володимира Дрозда на Байковому кладовищі

Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв'язані здобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-х міфологізму. Треба сказати, художня умовність у В. Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» та демонології — і літературної (В. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної «Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламків слов'янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням». Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану, пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману «Листя землі». Оригінальний В. Дрозд і в своїй автобіографічній «повісті-шоу» «Музей живого письменника…» (1994).

І все ж, за словами письменника, його «що я пишу і сам не розумію», стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, а душа». Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда.

Був одружений з поетесою Іриною Жиленко. Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в м.Київ.

Див. також[ред.ред. код]

Приміткиу[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Жадько В. О. Український некрополь. — К., 2005. — С. 117.