Володимир (Патріарх Київський)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир І
Володимир І
2-й Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України
24 жовтня 1993 — 14 липня 1995
Церква: Українська православна церква — Київський патріархат
Попередник: Мстислав (Скрипник)
Наступник: Філарет (Денисенко)
Архієпископ Білоцерківський
1991 — 17 лютого 1993
Церква: Українська автокефальна православна церква
Українська православна церква — Київський патріархат
Єпископ Ужгородський і Виноградівський
29 квітня 1990 — 1991
Церква: Українська автокефальна православна церква
 
Ім'я при народженні: Василь Омелянович Романюк
Народження: 9 грудня 1925(1925-12-09)
Химчин, Станіславське воєводство, Республіка Польща
Смерть: 14 липня 1995(1995-07-14) (69 років)
Київ, Україна
Похований: Софійська площа, Київ
Дружина: Марія Антонюк (* 1924 — 1987(?))
Діти: Тарас (*1959 — †2010)
Прийняття священного сану: 1964
Прийняття чернецтва: 28 квітня 1990
Хіротонія: 29 квітня 1990
 
Нагороди:
Орден «За мужність» І ступеня

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир І (у миру Васи́ль Омеля́нович Романю́к (* 9 грудня 1925, Химчин — 14 липня 1995, Київ) — український православний релігійний діяч, богослов, Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ-КП (1993 — 1995).

Організація Українських Націоналістів[ред.ред. код]

Народився у селі Химчин Косівського повіту (тепер Івано-Франківської області). У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі.

Уперше засуджений 19-літнім — за належність до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області до 20 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Термін знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 Полтавської області.

1946 в таборі засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував в Магаданській області.

Церква[ред.ред. код]

У 1959 закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію.

З 1964 до 1972 — священик у парафіях Івано-Франківської і Коломийської єпархії Російської Православної Церкви.

У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза (1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу.

У січні 1972 заарештований, у липні 1972 засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 роки заслання; визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Відбував покарання у таборі ЖХ-389/1-8 (села Сосновка в Мордовії). Брав участь у голодуваннях у дні політв'язня і прав людини, у дні початку репресій в Україні та інших акціях протесту.

Заслання[ред.ред. код]

1 липня 1976 року відмовився від радянського громадянства.

У 1976 під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви.

З листопада 1979 — член Української Гельсінської Групи.

У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ Української Православної Церкви Америки Андрій нагороджує Романюка вищою священичою відзнакою — митрою.

У червні 1987 виступає з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами Канади, США та Англії.

Повернення в Україну[ред.ред. код]

Після повернення в Україну 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.

Хіротонію очолив митрополит Галицький і Волинський Іоан (Боднарчук), єпископ Василій (Боднарчук), єпископ Андрій (Абрамчук).

Виступав за створення незалежної Української Православної Церкви з центром у Києві, піднесеної у статус Патріархату.

З 1991 очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.

Українська Православна Церква — Київського Патріархату[ред.ред. код]

Був одним із фундаторів УПЦ-Київського Патріархату (заснована у червні 1992). 17 лютого 1993 року призначений архієпископом Львівським і Сокальським.

Після смерті Патріарха Мстислава став місценаглядачем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита.

На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).

Могила Володимира

Виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми.

Помер від четвертого інфаркту — з дев'ятнадцяти місяців свого патріаршества майже сім провів у лікарні (наслідок 17 років ув'язнення в радянських концтаборах). Згідно з деякими джерелами знайдений мертвим 14 липня 1995 року за нез'ясованих обставин.[1]

18 липня 1995 року спроба поховати тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір з боку духовенства УПЦ Московського Патріархату та силові дії з боку загонів спеціального призначення МВС України.

У день похорону Патріарха Володимира у Києві «за старшого» залишили щойно призначеного віце-прем'єром з економічних питань Романа Шпека, який не міг вирішувати питання, що не входили до його компетенції — питання полягало у виділенні місця під поховання патріарха. Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до КМУ України з проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря та забезпечити супроводження траурної процесії до цього місця. Уряд не задовольнив прохання Церкви і запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим, на думку багатьох, демонструючи свою зневагу щодо Української Церкви і її вірних.

18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП прийняв рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоби повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію.

Незважаючи на те, що працівники «Беркуту» використовували спецзасоби: сльозогінний газ і гумові кийки, — завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг та підійти до стін Собору св. Софії, де для учасників процесії вхід до собору зачинено, а всередині повно міліції. Хоч саме тоді народні депутати гарячково намагалися знайти когось із керівництва держави, щоби переконати в необхідності поховання Патріарха в соборі св. Софії, враховуючи його заслуги перед українським народом. Проте все було марно.

О 16 годині 30 хвилин учасники похоронної процесії: народні депутати, священики та члени УНА-УНСО — розпочали копати яму на тротуарі, праворуч брами дзвіниці Софійського собору. Міліція, зовсім несподівано, аж ніяк не була не готовою до такого повороту подій: чекала вказівок від свого керівництва, — а те, з черги, шукало виходи на керівників держави.

О годині 19:20, коли могилу вже викопано, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дав розпорядження загонам «Беркуту» розігнати процесію. Зкомандувано: «Натовп бити — унсовців калічити!» Брама дзвіниці відчинилась — і з неї ринуло кількасот «беркутівців». Стрільці УНСО і священики своїми тілами стримували натиск «Беркуту», поки засипали землею могилу. Незабаром площу заповнила міліція, яка добивала гумовими кийками лежачих та шматувала українські державні прапори, — дісталося і народним депутатам. Унаслідок дій міліції багато людей отримали серйозні травми. Близько 22 години працівники міліції зняли кордон навколо могили, дозволяючи учасникам похорону створити могилку і відслужили молебень.

Похований біля брами св. Софії у Києві.

Державні нагороди[ред.ред. код]

  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006)[2] — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно).

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980-х років.— К.: Либідь, 1995.— С. 86, 129, 157, 170.
  • Хроника текущих событий.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 19.
  • ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 39.— С. 35, 68; вип. 42.— С. 57-58.
  • ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 47.— С. 98, 114, 116–118, 146, 154.
  • ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 48.— С. 52, 54, 68, 69, 71, 72, 128, 167; вп. 49.— С. 31.
  • ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 51.— С. 85, 86, 182; вип. 52.— С. 31-32, 53.
  • Вести из СССР. Т. 3. 1985–1986.— Мюнхен: Права человека.— 1986, 1/2-3.
  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1982, вип. 6.— С. 16.
  • Українська Гельсінкська група. До 20-річчя створення.— К.: УРП, 1996.— С. 21.
  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Джерела[ред.ред. код]

Попередник: УПЦ-КП: Патріарх Київський і всієї Руси—України
19931995
Наступник:
Патріарх Мстислав (Скрипник) Патріарх Філарет (Денисенко)