Вороний Микола Кіндратович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Кіндратович Вороний
Mykola Voronyi.jpg
Псевдоніми, криптоніми Віщий Олег
Дата народження 24 листопада (6 грудня) 1871(1871-12-06)
Дата смерті 7 червня 1938(1938-06-07) (66 років)
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія — size УНР — УРСР УРСР
Мова творів українська
Рід діяльності письменництво, театр
Роки активності: 1893—1926
Напрямок модернізм
Жанр поема, вірш
Magnum opus: «Євшан зілля»

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (* 24 листопада (6 грудня) 1871(18711206)[1], Катеринославщина — 7 червня 1938) — український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і режисерів Українського національного театру (1917).

Був одружений на доньці Миколи Вербицького Вірі Миколаївні Вербицькій. Батько поета Марка Вороного.

Біографія

Народився у сім'ї ремісника. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

Член РУП.

1901 — залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

1910 — оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.

1917 — один із засновників Української Центральної ради.

1917 — один із засновників і режисерів Українського національного театру, який  відкрив свій сезон постановкою «Пригвождених» В.Винниченка. 

1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.

Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.

1934 — М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.

7 червня 1938 — Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян[2].

10 листопада 1957 — рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Літературна творчість

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 р. (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 р.) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на найкращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явище високої художньої цінності». [3]

Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його найкращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює псевдопатріотизм («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913 р.; «Український театр у Києві», 1914 р.; «Режисер», 1925 р.; «Драматична примадонна», 1924 р. — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.

Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Поетичні збірки

  • Ліричні поезії (1911)
  • В сяйві мрій (1913)
  • Євшан-зілля (1917)
  • За Україну! (1921)

Примітки

Посилання та джерела

  • Бібліотека Українського світу/Микола Вороний
  • Біографія і твори Миколи Вороного на «Українському Центрі»
  • Твори Вороного на аудіобібліотеці litplayer
  • Вороний Микола // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина / Голов. ред. В. Кубійович. Репринт. відтворення. — К., 1993. — Т. 1. — С. 338.
  • Кузьменко В. Микола Вороний // Гроно нездоланих співців: Літературні портрети українських письменників XX століття. — К.: Укр. письменник, 1997. — С. 16-27.
  • Кузьменко В. Палімпсести Миколи Вороного // Дивослово. — 1996. — № 12.
  • Воловець Із-за брами невідомості: Творчість М. Вороного у 10 класі // Українська мова і література в школі. — 1991. — № 3.
  • Білецький О. Микола Вороний // Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 596–625.
  • Гундорова Т. «Fiat» Миколи Вороного // Слово і час. — 1994. — № 7. — С. 32-33.
  • Ільєнко І. Боже! За віщо?: Судний день Миколи Вороного // Українське слово: Хрестоматія. — К.,1994. — Кн. 1.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.