Втрачений рай

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Назва «Втрачений рай»
Milton paradise.jpg
Титульна сторінка першого видання «Втраченого раю» Джона Мільтона, 1668 рік [друга типографічна редактура]
Автор Джон Мільтон
Назва мовою оригіналу «Paradise Lost»
Дизайн обкладинки Дж.Б. де Медіна та Генрі Олдріч
Країна Англія
Мова англійська
Жанр епічна поема, християнська міфологія
Видавництво надрукована Семюелом Сіммонсом поблизу Золотого Лева на Алґерсґейт-стріт (англ. Printed by S. Simmons next door to the Golden Lion in Algersgate-street)
Публікація 1667 рік (написана бл. 1657 року, окреме видання - 1674 рік)
Наступне видання «Повернений рай»

«Втрачений рай» (англ. «Paradise Lost») — епічна поема у білих віршах письменника XVII століття Джона Мільтона. Вона вперше була опублікована в 1667 році в десяти книгах і містила більше десяти тисяч окремих віршованих рядків. Друге видання, що послідувало в 1674 році, охоплювало дванадцять книг (на манер поділу «Енеїди» Вергілія) з незначними змінами у всьому тексті та заміткою про віршування.

Поема стосується біблійної історії Гріхопадіння: спокуси Адама і Єви падшим ангелом Сатаною і вигнання їх із Райського саду. Метою Мільтона, як вказано в Книзі Першій, є «виправдання шляхів Божих для людей». «Втрачений рай» широко вважається одним із найвидатніших літературних творів, написаних англійською мовою.

Книга перевидавалася незліченну кількість разів та перекладена на багато мов. Мільтон також написав продовження — «Повернений рай». Вважається, що в обох поемах знайшло відображення бурхливе політичне життя у тогочасній Англії та, власне, доля автора.

Сюжет[ред.ред. код]

Поема поділяється на дванадцять «книг» або секцій, і об'єм кожної книги значно відрізняється (найбільша книга — Дев'ята, з 1189 віршованих рядків, найменша — Сьома, із 640). Аргументи в основі кожної книги були додані в наступних штампах першого видання. У 1674 році повністю «Перероблене та доповнене» видання оригінальної десятикнижної публікації з новим поділом на дванадцять книг побачило світ. Це видання, яке, в основному, використовується і сьогодні.

«Втрачений рай» слідує епічній традиції початку від «in medias res» (лат. «в гущі подій»); фонова історія розповідається пізніше.

Поема розвиває сюжет Книги Буття, із християнськими елементами. Історія Мільтона має дві дуги оповіді: одна про Сатану (Люцифера[1]), котрий відіграє велику роль у поемі загалом, інша — про Адама і Єву. Оповідь починається після того, як Сатана та інші повсталі ангели були переможені та вигнані в Пекло, або (як воно називається в поемі) Тартар. У Пандемоніумі Сатана використовує свої риторичні вміння, щоб організувати своїх послідовників на збройну боротьбу; йому допомагають Маммон та Вельзевул. Веліал та Молох також присутні. Наприкінці дискусії Сатана набирає добровольців, щоб отруїти новостворену Землю та нових, найбільш улюблених творінь Бога — людство. Він самотужки кидає виклик небезпекам Безодні, в манері, що нагадує Одіссея або Енея. Після тяжкого переходу із Хаосом за межами Пекла, він вступає до нового матеріального світу Бога, а пізніше — до Едемського саду.

В один момент цієї історії розповідається про Ангельські війни на Небесах. Повстання Сатани слідує епічному розвитку великомасштабної війни. Битви між вірними ангелами і силами Сатани проходили протягом трьох днів. У фінальній битві Син Божий самостійно розгромив увесь легіон повсталих ангелів і обернув їх у вигнання. Після очищення Небес, Бог створює Світ, завершуючи його створенням Адама і Єви. Хоча Бог надав Адаму та Єві повну свободу і владу, щоб панувати над усіма творіннями, Він дав їм один чіткий наказ: не їсти від Дерева пізнання добра і зла під страхом смерті.

Оповідь про спокусу Адама і Єви і Гріхопадіння принципово інша, у епічному розумінні, — сімейна, внутрішня. Адам і Єва представлені вперше в християнській літературі з повноцінними відносинами, ще будучи без гріха. У них є пристрасті, вони — окремі особистості. Єва представлена дуже красивою і незалежною від Адама. Сатана, прийнявший форму Змія, успішно спокушає Єву скуштувати від Дерева, вражаючи її пихатість і обманюючи словами. Після того, як вона скуштувала заборонений плід, Єва також дає Адаму скуштувати плід в ім'я їх любові. Адам, дізнавшись, що Єва згрішила, навмисно скоює той же гріх, хоча архангел Рафаїл попереджав його цього не робити. Адам заявляє Єві, що, так, як вона була створена з його плоті, вони пов'язані одне з одним, тому, якщо вона помре, він також повинен померти. Таким чином, Мільтон зображує Адама як героїчну постать, але і як більшого грішника, ніж Єва, оскільки він знає, що те, шо він робить — неправильне.

Після поїдання фрукту любов Адама і Єви починає носити інший, примітивний, характер, і, спочатку, Адам переконий, що Єва була права, думаючи, що вживання в їжу фрукта було корисним. Проте, незабаром вони засинають і бачать страхітливі кошмари, і, після того, як вони прокинулися, вперше відчувають почуття провини і сорому. Розуміючи, що вони скоїли страшне діяння проти Бога, вони починають звинувачувати одне одного.

Єва благає Адама дещо примиритися. Її підтримка дозволяє обом як наблизитися до Бога, щоб «поклонитися і молити благодаті, просячи на колінах», так і отримати благодать від Бога. Архангелом Михаїлом Адаму показано видіння, у якому він бачить усе, що станеться з людством, його нащадками, до Великого потопу. Адам дуже засмучений цим видінням, і тому Михаїл говорить йому про можливий відкуп людства від першородного гріха через Ісуса Христа (якого Михаїл називає «Цар-Месія») і показує все майбутнє до приходу Месії.

Адам і Єва вигнані з Раю, і Михаїл говорить, що Адам може знайти «рай в собі, ще щасливіший». Адам і Єва також тепер більш віддалені у стосунках з Богом, який є всюдисущим, але невидимим (на відміну від матеріального образу Бога-Отця в Едемському саду).

Персонажі[ред.ред. код]

  • Сатана — перший головний персонаж представлений у поемі. Колись найкрасивіший з усіх ангелів на небесах, він — трагічна постать, що найкраще описується нині відомою цитатою «Краще правити у Пеклі, ніж служити на Небесах». Він скинутий у Пекло після здійснення невдалого повстання у спробі боротьби з Богом за контроль над Небесами. Прагнення Сатани повстати проти свого творця пов'язане з його небажанням бути підпорядкованим Богу і та Його Сину, стверджуючи, що ангели є «самостійно народжені, самостійно виховані», заперечуючи тим самим владу Бога над ними, як їх Творця.

Сатана — глибоко зарозумілий, проте могутній та харизматичний. Його талант переконання проявляється протягом усієї книги; він не лише майстер підступності та обману, але й здатний згуртувати ангелів, аби продовжити повстання після їх болючої поразки в Ангельській війні. Він твердить, що Бог править як тиран і, що всі ангели мають правити як боги.

Сатану багато в чому можна порівняти із трагічними героями класичної грецької літератури, але його гординя значно переважає аналог будь-якого попереднього трагічного героя. Хоча, час від часу він виконує роль антигероя, що веде оповідь, він все ще широко сприймається, як антагоніст епопеї. Однак, істинна природа його ролі у поемі була предметом численних дебатів і наукових дискусій. У той час як деякі вчені, наприклад, критик і письменник К. С. Льюїс, інтерпретували поему, як справжню християнську глибокоморальну історію, інші критики, як Уільям Емпсон, розглядали її як більш неоднозначну роботу, і складна характеристика Сатани Мільтоном відіграє велику роль у тому, сприймаючись двозначно.

  • Адам — перша людина створена Богом. Існуючи від початку одиноким, Адам хоче мати дружину, про створення якої просить Бога. Визнаний цінним творінням Бога, Адам, разом зі своєю дружиною, правив над усіма творіннями світу і проживали вони у Едемському саду. Він більш розумний і допитливий щодо уявлень, що лежать за межами наданого йому розуміння, ніж Єва. Він повністю захоплений Євою, яка, будучи сама по собі безгрішною, зрештою сприяє його причинам для приєднання до неї у непокорі Богу.

На відміну від біблійного Адама, цій версії Адама дано заглянути в майбутнє людства (включає стислий виклад історій зі Старого та Нового Завітів) ангелом Михаїлом, перш ніж Адам повинен залишити Рай.

  • Єва — друга людина створена Богом, взята із одного із ребер Адама і утворена, як жіноча форма Адама. Будучи безгрішною, вона — зразок хорошої дружини, приємної та покірної Адаму. Хоча щаслива, вона прагне до знань і, більш конкретно, самопізнання. Її найперший вчинок, в сутності, — відвернення від Адама, споглядаючи та замислюючись над її власним відображенням. Єва — дуже красива та щиро закохана у Адама, хоча може почувається пригніченою його постійною присутністю. Одного дня, вона переконує Адама, що їм було б добре розділитися і жити в різних частинах саду. Будучи самотньою, вона спокушена Сатаною на гріх проти Бога. Адам невдовзі послідував за нею.
  • «Син Божий» — дух, що стане Ісусом Христом, хоч ні разу не названий так явно, оскільки він ще не набув людської подоби. Син Божий розділяє тотальний союз із Богом, та й взагалі розуміється як частина Трійці, разом із Богом-Отцем та Святим Духом. Він — ідеальний та нескінченно могутній герой епопеї; сам перемагає Сатану та його послідовників, коли вони жорстоко повстають проти Бога та скидає їх у Пекло. Син Божий розповідає Адаму і Єві про суд Божий після їхнього гріха. Однак, він жертовно виявляє добру волю зрештою подорожувати у світ, сам ставши людиною, і відкупити Гріхопадіння через свою власну смерть та воскресіння. У фінальній сцені видіння Порятунку через Сина Божого відкрите Адаму Михаїлом. Проте, власне ім'я, Ісус Назаритянин, та подробиці історії Ісуса у поемі не зображені.
  • Бог-Отець — Творець Небес, Пекла, Світу та всіх і всього, що в них є. Він прагне уславлення і похвали від усіх його творінь. Він — всемогутня, всезнаюча, всюдисуща, всепрощаюча та нескінченно добра сутність, що не може бути переважена навіть великою армією ангелів, котрих Сатана підбурює проти нього. Поема починається із виправдання шляхів божих для людей, тож Бог часто веде розмову із Сином Божим про свої наміри і розкриває свої мотиви щодо власних дій. Поема зображає процес творіння Богом так, яким у це вірив Мільтон, що Бог створив Небеса, Землю, Пекло та усіх істот, що населяють ці окремі плани із частини себе, а не з нічого. Тому, згідно з Мільтоном, кінцева влада Бога випливає з нього як автора творіння. Сатана намагається виправдати своє повстання, заперечуючи даний аспект Бога і проголошуючи самотворіння, але він зізнається собі, що це не так, і що Бог «не заслуговує такого ставлення/ Від мене, кого Він створив таким який я є».
  • Рафаїл — архангел, посланий богом попередити Адама про проникнення Сатани до Едему, і попередити його, що Сатана намагатиметься проклясти Адама та Єву. Він також проводить тривалу бесіду із зацікавленим Адамом щодо створення і подій, що сталися на Небесах.
  • Михаїл — могутній архангел, що боровся за Бога у Ангельській війні. У першому бою він жахливо поранив Сатану могутнім мечем, котрий Бог створив спроможним прорізати навіть тіла ангелів. Після того, як Адам і Єва ослухались Бога, скуштувавши від Дерева Пізнання, Бог відправляє Михаїла відвідати їх. Його обов'язок — супровід Адама та Єви з Раю. Але, перш ніж це сталося, Михаїл показав Адаму видіння майбутнього, що охоплюють стислий виклад Біблії, від історії про Каїна та Авеля у Книзі Буття, аж до історії Ісуса Христа у Новому Завіті.

Зміст[ред.ред. код]

  • Книга Перша — Сатана і його послідовники, перебуваючи в Пеклі, нарікають про свій нинішній стан. Щоб підняти їхній дух, володар Пекла влаштовує огляд демонічних сил. Крім цього, Сатана повідомляє про створення Нового Світу. Для обговорення свого майбутнього питання пекельні владики збираються в новоствореній світлиці Сатани — Пандемоніумі.
  • Книга Друга — під час наради пропонуються різні шляхи розвитку занепалої спільноти: деякі пропонують знову йти на штурм Небес, інші радять зайнятися облаштуванням Пекла. Сатана ж пропонує відправити когось одного в Новий Світ. Спільнота вирішує відправити туди свого володаря. Стражі воріт Геєни Гріх і Смерть відкривають йому браму, а Хаос допомагає дістатися до потрібного місця.
  • Книга Третя — Бог осягає задум Сатани, але відає, що в кінцевому підсумку все звернеться до найкращого. Син Божий готовий взяти на себе тяжку долю порятунку занепалої людини. Тим часом Сатана досягає Сонця, керованого архангелом Уріїлом, і, приховавши свою сутність, дізнається від нього як можна досягти новоствореного світу.
  • Книга Четверта — побачивши Рай, Сатана захоплюється красою цього місця і зовнішнім виглядом прабатьків, проте все одно збирається спотворити Божий задум. Однак Уріїл повідомляє охоронцю Раю архангелу Михаїлу про підозрілого гостя. Той відправляє варту, які виявляють ворога, що прийняв вигляд жаби, в Едемському саду.
  • Книга П'ята — Єва розповідає про свої тривожні сни Адаму. Бог посилає архангела Рафаїла розповісти Адаму історію початку Війни на Небесах.
  • Книга Шоста — продовження розповіді Рафаїла про бойові дії. Битва триває три дні, в перший день ангели, вірні Богу, беруть гору над бунтівниками, проте на наступний день Сатана використовує машини схожі на гармати, для знищення яких Архангели починають кидати гори. На третій день в битву втручається Син Божий, що веде до повної поразки Сатани і його прихильників, які виганяються до Пекла.
  • Книга Сьома — продовження розповіді Рафаїла. Син Божий протягом шести днів творить Новий Світ, в тому числі Адама і Єву.
  • Книга Восьма — Адам запитує про світобудову, але отримує відповідь, що це знати йому непотрібно. Тоді він розповідає про свої власні спогади про життя в Раю і зустріч із Євою. Ще раз наставляючи Адама триматися заповідей Божих, Рафаїл залишає його.
  • Книга Дев'ята — Сатана у вигляді туману проникає в Едем, де вселяється в тіло Змія. Потім він знаходить Єву, яка в цей день вирішувала працювати окремо від Адама, і розповідає їй, що скуштувавши від забороненого Древа пізнання Добра і Зла Змій нібито отримав здатність говорити. Приголомшена цим, Єва після деяких сумнівів вкушає плід від Древа. Так як плід дуже приємний на смак, жінка дає його Адаму. Той, не бажаючи розлучатися зі своєю супутницею, погоджується на її умовляння. Їхня любов втрачає духовну піднесеність і набуває іншого характеру. У прабатьків виникають докори сумління, і вони сперечаються.
  • Книга Десята — Богу стає відомо про гріх, що відбувся, і Він відправляє свого Сина для суду над людьми. Однак, Син Божий переймається співчуттям до грішних. Тим часом Сатана повертається в Пекло по мосту, уже зведеному Хаосом. Гріх і Смерть з радістю прямують на Землю. Сатана входить в Пекло, де його зустрічають радісні сподвижники. Однак замість радісного волання вони можуть видавати тільки шипіння. Єва пропонує Адаму відмовитися від дітонародження, проте Адам зауважує, що це буде порушенням іншої заповіді Божої.
  • Книга Одинадцята — Син Божий розповідає Богу про покаяння людини. Той радий цьому, але говорить, що згрішілі люди більше не можуть жити в Едемі і посилає архангела Михаїла вивести їх геть. Михаїл присипляє Єву і показує Адаму найважливіші з подій прийдешньої історії: вбивство Каїном Авеля, виникнення нових народів, які освоюють ремесла, поява велетнів, котрі починають війни, подальше розбещення людства, будівництво Ноєм ковчега, потоп і порятунок небагатьох праведників.
  • Книга Дванадцята — продовження видінь. Крах будівництва Вавилонської вежі, поява Авраама, переселення Якова до Єгипту, вихід євреїв під керівництвом Мойсея звідти, завоювання Ісусом Навином Ханаана, правління царя Давида, будівництво та осквернення Храму і нарешті олюднення, життя, смерть на хресті та воскресіння Ісуса Христа. Після Його вознесіння на Землю сходить Святий Дух, який творить Церкву, проте з часом відбувається відступ від віри в обрядовірство, але Спаситель знову зійде на Землю і остаточно знищить Сатану. Втішені цими видіннями Адам і Єва залишають Едем.

Композиція[ред.ред. код]

У передмові до видання Penguin «Втраченого раю», знавець творчості Мільтона Джон Леонард зазначає, що «Джону Мільтону було майже шістдесят, коли він опублікував „Втрачений рай“ у 1667 році. [Письменник] Джон Обрі (1626-1697 роки) розповідає нам, що поема було розпочата приблизно в 1658 році і закінчена приблизно в 1663 році. Але окремі частини були, майже напевно, написані раніше, і їхні корені лежать у ранній юності Мільтона». Леонард припускає, що англійська Громадянська війна перервала ранні спроби Мільтона розпочати його ​​"епічну [поему], що охоплювало б увесь простір і час".

Леонард також зазначає, що Мільтон «не одразу планував написати біблійну епопею.» Так як епопеї, як правило, писалися про героїчних королів і королев (і з язичницькими богами), Мільтон спочатку вбачав свою епопею побудованою на постаті легендарного англійського або саксонського короля, як легенда про Короля Артура.

Повністю осліпши в 1652 році, Мільтон писав «Втрачений рай» повністю через диктування за допомогою особистих писарів і друзів. Поему він також писав, поки він часто хворів, страждаючи від подагри, і всупереч факту його емоційних страждань після ранньої смерті його другої дружини, Кетрін Вудкок, у 1658 році, і смерті їхньої маленької дочки (хоча Мільтон незабаром знову одружився у 1663 році).


Теми[ред.ред. код]

Шлюб[ред.ред. код]

Мільтон вперше представляє Адама і Єву в Книзі Четвертій неупередженими. Відносини між Адамом і Євою побудовані на «взаємозалежності, а не на пануванні чи ієрархії». Хоча автор ставить Адама над Євою через його інтелектуальний розвиток, і через його відношення до Бога, він також надає Єві користь знання через досвід. Ерміна Ван Ньюс уточнює, що, хоча, наявне відчуття недостатку, пов'язане із особливостями ролей чоловіка та жінки, обоє беззастережно приймають призначену роль, оскільки це розглядається в якості переваги. Замість того, щоб думати, що ці ролі нав'язано їм, обоє використовують в якості обов'язкової вимоги силу їх відносин одне з одним. Ці незначні розбіжності виявляють точку зору автора на важливість взаємності між чоловіком та дружиною.

При розгляді відносини між Адамом і Євою, критики схильні приймати точку зору одного персонажа в умовах ієрархії та значення для Бога. Девід Мікікс стверджує, навпаки, що ці умови «перебільшують незалежність позицій героїв, і тому пропускають спосіб, у який Адам і Єва переплетені один з одним». Істинне бачення Мільтона відображається у тому, коли чоловік і дружина (у цьому випадку, Адам і Єва) залежать одне від одного і тільки через взаємні відмінності здатні процвітати.

Хоча Мільтон безпосередньо не згадує розлучення, критики висувають теорії щодо погляду Мільтона на розлучення на основі висновків знайдених у поемі. Інші роботи Мільтона дозволяють припустити, що він розглядав шлюб, як єдність осіб окремо від церкви. Обговорюючи «Втрачений рай», Біберман розвиває думку, що «шлюб є договором, укладеним як чоловіком, так і жінкою». Грунтуючись на цій підставі, Мільтон міг би вірити, що обоє чоловік і жінка мали рівні можливості, як до розлучення, як і до укладення шлюбу.

Феміністська критика «Втраченого раю» припускає, що Єві було заборонено знання власної особистості. Майже одразу після її створення, перш ніж Єва була приведена до Адама, вона стає захоплюватися образом, відбитим у воді (її власним, без відома для Єви). Бог закликає Єву відвести погляд від її власного образу, її краси, яка є також об'єктом мрії Адама. Адам радіє як її красі, так і покірному шарму, але Єві назавжди заборонено споглядати її особисту постать. Критик Джулія М. Уокер стверджує, що, оскільки Єва «не визнає і не називає себе … вона може знати себе лише стосовно Адама». «Почуття власного єства Єви стає важливим при його відсутності … [Їй] заборонено знати, що вона повинна бачити». Тому Єва знає не що вона є, а тільки те, чим вона не є: чоловіком. Починаючи з книги Четвертої, Єва дізнається, що Адам, чоловіча постать, переважає її і «Як краса, відзначена мужньою благодаттю/І мудрість, яка сама по собі істинно справедлива». Керована його благородною рукою, вона поступається, як жінка без особистої цілі, котрій судилося впасти у «вільну волю».

Ідолопоклонство[ред.ред. код]

Сучасники Мільтона у XVII столітті, за великим рахунком, критикували його ідеї і розглядали Мільтона як радикала, в основному, через його загальновідомі протестантські погляди на політику та релігію. Один з найвизначніших і найбільш суперечливих аргументів Мільтона зав'язується на його понятті ідолопоклонства, ця тема глибоко вкорінена у «Втраченому раю».

Перша критика ідолопоклонства Мільтоном зосереджується на практиці побудови храмів та інших будівель в якості місця поклоніння. У Книзі Одинадцятій «Втраченого раю», Адам намагається спокутувати свої гріхи, пропонуючи побудувати вівтар для поклоніння Богові. У відповідь, ангел Михаїл пояснює, що Адамові не потрібно будувати фізичні об'єкти, щоб відчути присутність Бога. Джозеф Лайл вказує на цей приклад, пояснюючи «Коли Мільтон противиться архітектурі, вона не є якістю, втіленою у самих будівлях, що він вважає образливим, але радше їх схильністю виступати в якості придатних локусів, щодо яких ідолопоклонство, з плином часу, буде неминуче дотримуватися». Навіть якщо ідея теоретична по суті, Мільтон до останнього вважав, що це неминуче призведе до ідолопоклонства просто через природу людини. Замість того, щоб направляти свої думки і переконання до Бога, як вони повинні, люди, зазвичай, звертаються до зведених об'єктів, хибно вкладаючи в них власну віру. У той час, як Адам намагається побудувати жертовник Богу, критики відзначають у Єви таку ж вину в ідолопоклонстві, але у іншій формі. Хардінг вважає, що нарцисизм Єви і одержимість собою є ідолопоклонством. Зокрема, Хардінг стверджує, що «… під впливом Змія, ідолопоклонство і самообожнювання Єви віщують помилки, до яких її „сини“ будуть відхилятися». Подібно Адаму, Єва помилково порушує свою віру в себе, Дерево Пізнання, і в деякій мірі, Змія, що не порівняти з ідеальною природою Бога.

Крім того, Мільтон робить його погляди на ідолопоклонство більш точними зі створенням Пандемоніуму і повчальною аллюзією до храму Соломона. На початку «Втраченого раю», як і в усій поемі, є кілька посилань на піднесення і остаточну руйнацію храму Соломона. Критики пояснюють, що «храм Соломона забезпечує явний вияв того, як предмет матеріальної культури переходить від його зародження у віддане служіння ідолопоклонницькому кінцю». Цей приклад, з-поміж багатьох представлених, чітко виражає погляд Мільтона на небезпеки ідолопоклонства. Навіть якщо людина зводить будівлю в ім'я Бога, навіть найкращі наміри можуть стати аморальними. Крім того, критики проводять паралелі між Пандемоніумом, Собором Святого Петра і Пантеоном. Більшість з цих подібностей обертаються навколо структурної схожості, але, як пояснює Лайл, вони відіграють більшу роль. Пов'язуючи Собор Святого Петра і Пантеон із Пандемоніумом — ідеально хибною спорудою, дві знаменитих будівлі перебирають на себе хибне значення. Це порівняння найкраще представляє протестантські погляди Мільтона, так як він відкидає як чисто католицьку, так і язичницьку точки зору.

На додаток до відмови від католицизму, Мільтон повстав проти ідеї монархічного правління за «Божою милістю». Він бачив цю практику, як ідолопоклонство. Барбара Лєволскі підводить висновок, що тема ідолопоклонства у «Втраченому раю» є перебільшеною версією ідолопоклонства, котре Мільтон уже давно пов'язав із ідеологією «божественної монархії» Стюартів. На думку Мільтона, будь-який об'єкт, людина або не-людина, шо отримує особливу увагу, котра личить Богу, вважається об'єктом ідолопоклонства.

Інтерпретації та критика[ред.ред. код]

Письменник і критик Семюел Джонсон зазначав, що «Втрачений рай» показує «особливу силу [Мільтона] дивувати» і що «[Мільтон], здається, добре знав свій власний геній, і знав, що природа обдарувала його більш щедро, ніж інших: надала йому силу відображення неосяжного, висвітлення прекрасного, задіяння величного, затемнення понурого, і загострення страхітливого».

Редактори Антології Нортона англійської літератури (англ. the Norton Anthology of English Literature) писали: "В остаточному пісумку «Втрачений рай», оповідає про стан людини, Гріхопадіння, які викликало «все наше горе, і обіцянку та шляхи відкуплення. Мова також йде про знання та вибір, про свободу волі». На додаток до цих філософських проблем, вони також відзначають: «Великі теми „Втраченого раю“ тісно пов'язані з політичними питаннями на карті Англійської революції (1640-1660 роки) та Реставрації, але зв'язок аж ніяк не є простим або прямим.»

Стосовно війни у поемі між Небесами і Пеклом, Джон Леонард пише: «Втрачений рай» є, крім усього іншого, поемою про громадянську війну. Сатана порушує «нечестиву війну на Небесах» (Книга Перша, 43), ведучи третину ангелів на повстання проти Бога. Термін «нечестивої війни»… означає, що громадянська війна є нечестивою. Але Мільтон аплодує англійському народу за виявлену мужність у поваленні і страті короля Карла I. У своїй поемі він, однак, приймає сторону «величного Небесного Володаря» (Книга Четверта, 960). Критики вже давно боролися з питанням про те, чому антимонархіст і прибічник царевбивства обрав свій суб'єктивний обов'язок у захисті монархічного авторитету."

Леонард зазначав, що деякі критики, як-от християнськй письменник К. С. Льюїс, стверджували, що не існує жодних протиріч взагалі, так як, з точки зору Льюїса: «Мільтон вірив, що Бог був його „невмушеним начальником“, а зовсім не Карл Стюарт». Інші, такі, як літературний критик Вільям Емпсон стверджували, що "Мільтон заслуговує похвали за створення Бога лихим, так як християнський Бог є «злий Бог». Леонард ставить інтерпретацію Емпсона «в традицію [романтичного тлумачення] Блейка і Шеллі». Як поет Вільям Блейк відомо висловився: «Причина того, що Мільтон писав у кайданах, коли писав про ангелів і Бога, і на свободі, — коли про Дияволів і Пекло, в тому що він був справжнім Поетом партії Диявола, не відаючи цього». Ця цитата коротко представляє собою спосіб, у який у XVIII і XIX століттях англійські поети-романтики розглядали Мільтона. Однак точка зору Емпсона є більш складною. Леонард зазначав, що "Емпсон ніколи не заперечував, що план Сатани є зло; проте він заперечував те, що Бог не винен у своєму лукавстві: «Мільтон неухильно доводить, що потаємною волею Божою було Спрятливе Гріхопадіння; і наскільки підступним не був план Сатани, це є план Бога також. [оскільки Бог у „Втраченму раю“ зображений і як всезнаючий, і як всемогутній]».

Хоча Леонард називає точку зору Емпсона «вагомим аргументом», він зазначає, що ця інтерпретація була оскаржена Деннісом Деніелсоном у його книзі «Добрий Бог Мільтона» (1982 рік).

Значення[ред.ред. код]

На противагу героїчним епопеям Гомера та середньовічним епопеям, а також поемі Данте, «Втрачений рай» не дає простору творчому вимислу поета. Пуританин Мільтон обрав біблійний сюжет і передавав його згідно зі словами Писання; крім того, його дійові особи належать здебільшого до галузі надлюдською і не допускають реалізму описів.

З іншого боку, ангели і демони, Адам і Єва та інші дійові особи епопеї Мільтона мають певний образ у народній уяві, вихованій на Біблії, — і від цих традицій Мільтон, поет глибоко національний, ніколи не ухиляється. Ці особливості матеріалу, над яким працював Мільтон, відображаються на його поемі; технічна сторона описів умовна, у викладі мало образності; біблійні істоти часто здаються тільки алегорією.

Велике значення «Втраченого раю» — в психологічній картині боротьби Небес і Пекла. Кипучі політичні пристрасті Мільтона допомогли йому створити грандіозний образ Сатани, якого жага свободи довела до зла. Перша пісня «Втраченого раю», де переможений ворог Творця гордий своїм падінням і будує Пандемоніум, посилаючи загрози Небесам, — найбільш натхненна у всій поемі і послужила першоджерелом демонізму Байрона та всіх романтиків взагалі.

Войовнича релігійність пуританина втілила дух часу в образі душі, що рветься на волю. Патетиці цієї демонічної (в буквальному розумінні слова) сторони «Втраченого раю» відповідає ідилічна частина — поетичні описи Раю, любові перших людей та їхнього вигнання. Незмірна поетичні краса у передачі почуттів, музичність вірша, грізні акорди, які говорять про непримиренність у справі віри, дають вічне життя епопеї XVII століття.

Ілюстрації/Іконографія[ред.ред. код]

Перші ілюстрації до тексту «Втраченого раю» були додані в четвертому виданні 1688 року, з однією гравюрою до кожної книги, з яких до восьми із дванадцяти були створені від руки сера Джона Баптиста Медіни, одна — Бернарда Ленса II, і, можливо, до до чотирьох (включаючи Книги Першу і Дванадцяту, котрі, можливо, найкраще запам'ятовуються) — іншого автора.

Надалі поема ілюструвалася неоднократно. Деякі з найбільш відомих ілюстраторів «Втраченого раю» включають Вільяма Блейка, Гюстава Доре та Генрі Фюзелі (1799 рік); проте, ілюстраторами епопеї також були, з-поміж інших, Джон Мартін, Едвард Берні, Річард Уестолл та Френсіс Хейман.

Поза книжковими ілюстраціями, поема також надихнула інших відомих художників (як-от Сальвадор Далі, котрий майсерно виконав гравюру з десяти кольорів у 1974 році) на створення зразків образотворчого мистецтва. Досягнення Мільтона у написанні «Втраченого раю», у час, коли він повністю осліп, надихнули Ежена Делакруа на створення вільної біографічної роботи, картини під назвою «Мільтон диктує „Втрачений рай“ своїм дочкам».

Різне[ред.ред. код]

Номер 47 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік[2].

У масовій культурі[ред.ред. код]

«Втрачений рай» справив глибокий вплив на художників, письменників, ілюстраторів, а з XX століття — кінематографістів. Назви, цитати, мотиви, адаптації сюжету та персонажів були використані у літературі, музиці, образотворчому мистецтві, анімації, відеоіграх, на телебаченні, у театрі та кіно. Зокрема, відома сценічна двохактна постановка 2011 року у Ель-Пасо, Техас; фільми “Пророцтво” (де роль Люцифера виконує Вігго Мортенсен), “Сім”, “Адвокат диявола” (де Сатана (Аль Пачіно) виступає під ім'ям “Джон Мільтон”). Планувалася навіть повномасштабна екранізація поеми у 2013 році, де роль Люцифера мав виконати Бредлі Купер, а Михаїла — Бенджамін Уокер. У більш сучасних інтерпретаціях Сатана часто виступає як протагоніст із благородними цілями (місія Прометея — просвітлення людства, порятунок їх від забуття) або менш злий трагічний антагоніст, котрий був відісланий до Пекла, бо не підкорився наказу Бога любити людей більше за нього самого. У літературі відомі наступні ремінісценції поеми — “містична поезія” Вільяма Блейка, зокрема твір “Мільтон: поема”, у якому Мільтон, як і Сатана, відкидає життя на Небесах; “Франкенштейн” Мері Шеллі, “Прометей звільнений” Персі Біші Шеллі та “Піщана людина” Ніла Гаймана. Варто відзначити, що до Мільтона образ Сатани використали лише три письменники — Данте Аліг'єрі (“Інферно”, 1321), Крістофер Марло (“Доктор Фаустус”, 1604) і Йост ван ден Вондел (“Люцифер”, 1654). Після “Втраченого раю” і до нашого часу вищезазначений образ переосмислювали лише у літературі щонайменше 93 рази.

Примітки[ред.ред. код]

  1. У авраамічних релігіях також зустрічаються імена Самаель та Ібліс.
  2. Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік(рос.)

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]