Вулиця Личаківська

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вулиця Личаківська
Хоругва Львова.png Львів
Початок вулиці Личаківської перед вранішніми годинами-пік
Початок вулиці Личаківської перед вранішніми годинами-пік
Місцевість Личаків
Район Личаківський
Історична інформація
Колишні назви Глинянська Дорога (XV століття)
Остштрассе (Східна) (1941-грудень 1944)
Леніна (грудень 19441990-ті)
Координати початку 49°50′23″ пн. ш. 24°02′09″ сх. д. / 49.8398222° пн. ш. 24.0361000° сх. д. / 49.8398222; 24.0361000
Транспорт
Трамваї №2, №7, №10
Зупинки громадського транспорту «Академія ветеринарної медицини», «вул. Мечникова»
Рух двосторонній
Покриття бруківка, бетон
Будівлі, пам'ятки, інфраструктура
Пам'ятники Бартошу Головацькому
Парки Личаківський парк
Вулиця Личаківська вночі
Руйнування будинку другої пол. XIX ст. (№ 8)
Колишній шпиталь боніфратрів
Пам'ятник радянським танкістам

Ву́лиця Лича́ківська — одна з найбільших львівських вулиць. Починається у центрі Львова при площі Митній та йде на схід до виїзду з міста.

Забудова вулиці: класицизм, сецесія, конструктивізм, новобудови.

Назва[ред.ред. код]

Одна із найстаріших назв — називається Личаківською із XVI століття (вперше згадується 1573 року). Також зберіг донині свою назву й увесь район Личаків. Найімовірніше, що Личаків — це перекручений Лютценгоф (двір німецьких колоністів Лютців).

Інша теорія виводить назву вулиці від личаків — солом'яного взуття найбідніших мешканців міста. Цілком можливо, що назва Личаків утворилася внаслідок обох цих мовних впливів. Із XV століття це була Глинянська Дорога, бо йшла до міста Глиняни.

До 1871 вулиця поділялась на вищу (від початку до Винниківського ринку) і нижчу.[1]

Під час німецької окупації вулиця називалася Остштрассе (Східна), а з грудня 1944-го іменувалася вулицею Леніна. 1990 року рішенням № 391 львівської міської Ради народних депутатів відновлено історичну назву.

Будівлі[ред.ред. код]

№ 2. Дім збудований у 18911892 роках для архіву мап. Архітектори Вацлав Пшетоцький та Міхал Ковальчук.[2] Тепер тут Автомобільно-шляховий технікум. Заснований 1945 року під назвою дорожньо-механічного. У радянський час на фасаді була встановлена меморіальна таблиця з барельєфним зображенням Володимира Леніна роботи скульптора А. Чемериса.[3]

№ 3. Колишня друкарня Піллерів, перебудована у 1893 році за проектом Яна Томаша Кудельського на прибутковий будинок.[4]

№ 4. Прибутковий будинок, споруджений 1888 року за проектом Яна Карасінського[5].

№ 6. Дім, споруджений у 1868 році за проектом Едмунда Кеглера[6]. Тут у 1880-х роках відкрив своє проектне бюро Іван Левинський. Згодом воно було перенесене на площу Катедральну, 7[7].

№ 9. Житловий будинок споруджений за проектом Анджея Ґоломба у 1890-х роках.[8]

№ 15. Будинок початково збудований у 1836 році фабрикантом А. Шуманом. У 1863 і 1868 роках добудовано фабричні корпуси. 1886 року перебудований за проектом Івана Левинського. 1924 року надбудовано п'ятий поверх за проектом Владислава Дердацького.

№ 16. Житловий будинок, споруджений за проектом Карела Боубліка у 1899 році[9].

№ 18. У будинку розмістився львівський офіс компанії «Hilti».

№ 20. У флігелі цього будинку у 18301850-х роках знаходилась скульптурна майстерня Йоана-Баптиста Шімзера.

№ 22.На початку століття тут знаходилися склади і явочна квартира ленінської «Іскри». Все це було в квартирі агента «Іскри» студента Йорданова-Басовська.[10]

№ 26. Військовий шпиталь. До 1783 року — шпиталь і монастир ордену боніфратрів із костелом святого Лаврентія. Нинішні споруди зведені у 1680-1690-х роках на місці давнішого храму, коштом Яна III Собеського.

№ 27а. Офісний, виробничий та житловий будинки. Споруджені 1912 року за проектом Казимира-Норберта Каменобродського для його власної фабрики.[11]

№ 35. Дім збудований 1841 року за проектом Флоріана Ондерки для притулку глухонімих дітей, заснованого у 1830-му. Початково навколо був сад, створений університетським садівником Карлом Бауером. 1880 року проведено реставрацію. 1894 року добудовано два крила, а 1899 — третій поверх. Заклад засновано на добровільні пожертви громадськості. Першою була крупна пожертва анонімного доброчинця під псевдонімом Франциск Гольдгайм. Сучасні дослідники встановили, що це був австрійський єпископ Ян Міхаель Леонгард. Від заснування мовою навчання була німецька. Від 1856 року — польська. До початку XX століття кількість вихованців зросла зросла від 10 до 117. При цьому заклад задовільняв потреби лише 5% глухонімих дітей із провінції. Під час Другої світової війни був евакуйований у с. Гребенів Сколівського району. Зараз це спеціалізована школа-інтернат глухонімих із 9-річним курсом навчання. Колектив складається із 50 педагогів. Постійно проживає близько 70 дітей.[12]

№ 34-36. Прибуткові будинки живописців братів Флєк. Збудовані 1913 року у стилі модернізованого неокласицизму за проектом Людвіка Соколовського.[12]

№ 37.З 1851 року тут знаходився Галицький притулок для сліпих дітей. Пізніше притулок перебрався на сучасну вулицю І. Франка (нині спеціалізована школа № 100), а в будинку довгий час була гімназія.[13]

№ 38. Середня школа № 12. Початково це була Жіноча школа св. Антонія збудована у 18751876 за проектом Юзефа Каетана Яновського. Фасад у стилі італійського неоренесансу, оздоблений скульптурними портретами польських педагогів, різця Еміля Шредля[14].

№ 39-47. Житлові будинки, споруджені у 18941897 роках за проектом Анджея Ґоломба[8].

№ 49а. Костел святого Антонія. Споруджений орденом францисканців на кошти князя Януша Вишньовецького у 17181739 роках. Реконструйований у 1765 році архітектором Франциском Кульчицьким. У 1818 році архітектором Йозефом Марклем споруджено дзвіницю. 18931899 добудовано бабинець. Розписи інтер'єру Тадеуша Пельчарського (1740-ві).[15]

№ 54. Тут у період від 1894 до початку Першої світової війни знаходилась майстерня скульптора Тадеуша Сокульського. 1895 року в дворі Сокульський спорудив для свого каменярського закладу нові приміщення за проектом Августа Богохвальського[16].

№ 55. У цьому будинку в 19241933 проживав польський поет Збіґнєв Герберт, про що сповіщає меморіальна таблиця[17]. Будинок зведено за проектом Анджея Ґоломба у 1895 році[8].

№ 57. Споруджений за проектом Анджея Ґоломба у 1895 році[8].

№ 67. У 70-х роках XIX століття там містилася редакція «Праці» — першої робітничої газети в Галичині. У 1878 — 80-х роках тут працювали І. Франко та М. Павлик.[13]

№ 70. Будинок Едмунда Ріделя збудований у 1906 році фірмою Івана Левинського, ймовірно за проектом Тадеуша Обмінського.[18]

№ 74. Дім зведений наприкінці XIX століття як казарми для австрійського війська. Тут розміщувався галицький полк уланів генерала кавалерії Рудольфа лицаря фон Брудерманна № 1 (К. u. K. Galizisches lanenregiment GdK. Rudolf Ritter von Brudermann № 1).[19]

№ 82а. Церква св. Петра і Павла. Збудована 1750 року, як костел католицького ордену паулінів. Після скасування ордену у 1786 році сюди перемістилась парохія церкви св. Хреста. 1798 року архітектор Клеменс Фесінгер добудував притвір і дзвіницю.[20]

№ 99. Початково будинок товариства Сокіл IV на, на розі з вулицею Ніжинською, де одночасно має номер 2/4. Збудований у 19251932, роках за проектом Міхала Лужецького та Міхала Риби. Тепер тут міститься Дім творчості шкільної молоді.[21]

№ 103. Казарми кавалерії, збудовані до 1899 року, за проектом Альфреда Каменобродського і Наполеона Лущкевича[22].

№ 105. Склад військової частини, яка входить до складу сухопутних формувань. Пустує з початку 90-х. 30 березня 2011 року Кабмін вилучив ділянку й будівлі зі складу Міноборони й передав у комунальну власність Винників[Джерело?].

№ 107. Шпиталь прикордонних військ, колишній санаторій лікаря Казимира Солецького. Яскравий приклад народно-романтичної течії львівської сецесії. Споруджений фірмою Івана Левинського у 1908 році, проект у 1906 році виконав Олександр Лушпинський.[23]

№ 131. Кінотеатр ім. Миколайчука, збудований за типовим проектом у 1950-х роках.[24]

№ 139-141. Житлові будинки, збудовані у 1990-х роках за проектом Олександра Базюка.[25]

№ 148—156. Збудовані наприкінці XIX століття колишні австрійські казарми. Призначені для створеного 1883 року першого полку уланів ландверу (К.к. Landwehr-Ulanenregiment № 1).[26] 21 листопада 1918 року, під час Українсько-польської війни тут відбувались бої. Після здачі казарм частину української залоги було розстріляно польськими військами. До 1920 року тут був табір інтернованих українських солдатів та цивільних (т. зв. «Табір на Ялівці»). Кількість полонених у певні моменти сягала 2,5 тис. чоловік. Через погані умови утримання в таборі була висока смертність. У міжвоєнний період тут дислокувався 14-й полк польських уланів (так званих «Язловецьких»), після 1944 — кавалерія Червоної армії, а дещо пізніше — 28-й авторемонтний завод Міноборони СРСР.[27]

№ 171. Середня школа № 63. Колишня Мішана школа ім. Ю.-Б. Зіморовича збудована у 18911892 роках у стилі неоренесансу з елементами «швейцарського» стилю. Розбудована у 1970-х роках.[28] 23 вересня 2008 року будівлю внесено до переліку памʼяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.[29]

Церква Покрови Пресвятої Богородиці

№ 175. Церква Покрови Пресвятої Богородиці. Збудована у 19311934 роках як Костел Матері Божої Остробрамської. Проект Тадеуша Обмінського.[30] До проголошення незалежності перед костьолом стояв пам'ятник радянським танкістам.

№ 189. Бібліотека для дітей № 9.

№ 225. Колишня синагога «Лєві Ісраель». Невелика одноповерхова споруда, збудована наприкінці XIX ст. Північна частина, колишня чоловіча молитовна зала, використовується як актовий зал військової частини. Жіноча зала у південній частині тепер магазин.[31]

№ 236. ПрАТ «Компанія Ензим» — лідер ринку дріжджів на теренах колишнього СРСР. Продукція успішно експортується в Нідерланди, Бельгію, Німеччину, Чехію, Словаччину, Польщу, Болгарію, Молдову і Росію.[32]

Пам'ятники[ред.ред. код]

На парній стороні вулиці, напроти Церкви Покрови, знаходиться необароковий пам'ятник Войцеху Ґловацькому-Бартошу. Автори Юліан Марковський, Григорій Кузневич. Споруджений у 1906 році на постаменті із каміння вирізаного із Чортової скелі біля Винник.[33]

23 грудня 1945 у сквері перед храмом (нині Церква Покрови) споруджено Пам'ятник радянським танкістам (архітектор Володимир Афанасьєв). На бетонному постаменті поставлено танк ИС-2. Демонтовано на початку 1990-х.[34]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «З історії Львівських вулиць», Мельник Б. В., Видавництво «Вільна Україна», 1990, за матеріалами газети «Молода Галичина» («Ленінська молодь»).
  2. Бірюльов Ю. О. Ковальчук Михайло (Міхал) // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів: Літопис, 2010. — Т. 3. — С. 305. — ISBN 978-966-7007-99-7.
  3. Островский Г. С. Львов. — Изд. второе переработ. и доп. — Ленинград: Искусство, 1975. — С. 194.
  4. Комар Ж. Ян Томаш Кудельський — галицький архітектор на зламі епох // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». — 2008. — № 632. — С. 220.
  5. Бірюльов Ю. О. Карасінський Ян // Енциклопедія Львова. — Т. 3. — С. 103.
  6. Бірюльов Ю. О. Кеглер Едмунд // Енциклопедія Львова. — Т. 3. — С. 177.
  7. Жук І. Іван Левинський — портрет на фоні епохи // Галицька брама. — 1994. — № 3. — С. 7.
  8. а б в г Бірюльов Ю. О. Ґоломб Анджей // Енциклопедія Львова. — Т. 1. — С. 629.
  9. Бірюльов Ю. О. Боублік Карел // Енциклопедія Львова. — Т. 1. — С. 272, 273.
  10. [http://www.mankurty.com/melnik1/19.html Борис Мельник Улицы Львова УЛИЦА ЛЫЧАКОВСКАЯ][неавторитетне джерело]
  11. Бірюльов Ю. О. Каменобродські // Енциклопедія Львова. — Т. 3. — С. 52.
  12. а б Котлобулатова І. Глухонімих школа // Енциклопедія Львова. — Т. 1. — С. 525; Lwów. Ilustrowany przewodnik. — Lwów : Centrum Europy, 2003. — S. 210. — ISBN 966-7022-26-9.
  13. а б Мельник Б. В. Вулицями старовинного Львова. — Вид. друге, зі змінами. — Львів: Світ, 2006. — С. 227, 230. — ISBN 966-603-393-3.
  14. Архітектура Львова… — С. 281.
  15. Архітектура Львова… — С. 131.
  16. Biriulow J. Rzeźba lwowska. — Warszawa: Neriton, 2007. — S. 138. — ISBN 978-83-7543-009-7.
  17. Козицький А. Герберт Збіґнев // Енциклопедія Львова. — Т. 2. — С. 515.
  18. Архітектура Львова… — С. 471.
  19. Слободянюк М. В. Військовий гарнізон Львова напередодні I світової війни // Галицька брама. — 2007. — № 7—8 (151–152). — С. 8, 14.
  20. Архітектура Львова… — С. 132.
  21. Lwów. Ilustrowany… — S. 214.
  22. Бірюльов Ю. О. Лущкевич Наполеон // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів: Літопис, 2012. — Т. 4. — С. 249. — ISBN 978-966-8853-23-4.
  23. Архітектура Львова… — С. 437, 438.
  24. Архітектура Львова… — С. 593.
  25. Львів. Туристичний путівник. — Львів: Центр Європи, 2004. — С. 363. — ISBN 966-7022-09-9.
  26. Слободянюк М. В. Військовий… — С. 8, 14—15.
  27. Дзюбан О. В. Табір на Ялівці // Галицька брама. — 1999. — № 7 (55). — С. 6—7; там же Шишка О. В. Від Личакова до Погулянки.
  28. Архітектура Львова… — С. 285.
  29. Закон України Про Перелік памʼяток культурної спадщини, що не підлягають приватизації на сайті Верховної Ради України. Переглянуто 11 вересня, 2010
  30. Архітектура Львова… — С. 551.
  31. Бойко О. Синагога «Леві Ісраель» // Синагоги Львова. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2008. — С. 159, 160. — ISBN 966-8849-30-2.
  32. ПрАТ «Компанія Ензим»
  33. Архітектура Львова… — С. 505.
  34. Архітектура Львова… — С. 588.

Джерела[ред.ред. код]

  • Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів: Центр Європи, 2008. — 720 с. — ISBN 978-966-7022-77-8.
  • Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів: Літопис.
  • Іванов С. Вулиця Личаківська // Будуємо інакше. — 2002. — № 3. — С. 35, 37.
  • Онищенко Л. Дороги, що ведуть до Львова… Личаківська // Галицька брама. — 1999. — № 7 (55). — С. 4.

Посилання[ред.ред. код]