Вулиця Івана Франка (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вулиця Івана Франка
Lviv-prapor Alex K.png Львів
Долішня частина вулиці Франка
Долішня частина вулиці Франка
Місцевість Софіївка
Район Галицький, Личаківський, Сихівський
Історична інформація
Назва на честь Франка Івана Яковича
Протяжність 3 км
Координати початку 49°50′16″ пн. ш. 24°02′06″ сх. д. / 49.8379111° пн. ш. 24.0351472° сх. д. / 49.8379111; 24.0351472
Координати кінця 49°49′03″ пн. ш. 24°01′31″ сх. д. / 49.8176361° пн. ш. 24.0252972° сх. д. / 49.8176361; 24.0252972
Транспорт
Трамваї №№ 1, 3, 4, 5, 8, 9 [1]
Рух двосторонній
Покриття бруківка, асфальт
Будівлі, пам'ятки, інфраструктура
Пам'ятники Пам'ятник Іванові Трушу
Храми Костел Святої Софії
Парки Стрийський парк

Ву́лиця Іва́на Франка́ — вулиця у Львові. Простягається від площі Соборної (в центрі міста) до вулиці Панаса Мирного.

Назва[ред.ред. код]

У 1950 році з 4 окремих вулиць і однієї площі утворено нову вулицю, завдовжки 3 км. Її назвали на честь Івана Яковича Франка — українського письменника, поета, громадського і політичного діяча. Назви вулиць-попередниць змінювались неодноразово, переважно у зв'язку зі змінами політичних режимів.

Частина вулиці від площі Соборної до вулиці Зеленої
  • Збожова (Збіжжева) названа не пізніше 1826
  • Панська (1871)
  • Пілсудського 1929, на честь Юзефа Пілсудського польського політичного і державного діяча, голови відродженої польської держави (Друга Річ Посполита).
  • Червоноармійська січень 1941
  • Пілсудського серпень 1941
  • Гауптштрассе (у перекладі — «Головна») листопад 1941
  • Пілсудського липень 1944
  • Червоноармійська грудень 1944
Відрізок від вулиці Зеленої до вулиці Менделєєва
Відрізок від вулиці Менделєєва до вулиці Зарицьких

В поточному мовленні має назву площі Франка, але всі будинки належать до вулиці Франка

  • пляц (площа) Пруса 1938, на честь польського письменника Болеслава Пруса (деякі корінні львів'яни досі називають площу Франка — пляц Пруса)
  • Ґорліцерпляц 1943, на честь прориву російського фронту під Горлицями австрійськими та німецькими військами під командуванням генерала Макезена весною 1915 р.
  • площа Пруса липень 1944
Відрізок від вулиці Зарицьких до вулиці Ярославенка
Останній відрізок від вулиці Ярославенка до Панаса Мирного
  • Понінського 1885
  • Франка грудень 1940
  • Понінського серпень 1941
  • Франка листопад 1941
  • Льойтенштрассе травень 1942
  • Франка липень 1944

З історії вулиці[ред.ред. код]

Частина сучасної вулиці Франка, від Стрийського базару до нинішньої вулиці Ярославенка і далі вздовж вул. Ярославенка, віддавна називалася вулицею Святої Софії.

До 1870-х рр. на перетині вул. Св. Софії та Стрийської дороги була Стрийська рогатка. Далі подекуди траплялися садибні будівлі і, як писав Францішек Яворський, «на цьому місці була романтична пустка, непрохідне переплетення урвищ, ярів, глиняних горбів, зосередження різного роду волоцюг…».

Щоправда, на горі ще з початку XVII ст. височів костел Св. Софії, фондований львівською міщанкою Софією Ганель. Відтоді ця околиця називалася Софіївкою. Вона дістала потужний поштовх для розвитку через проведення Галицької крайової виставки (1894). Відтак вулицю Св. Софії інтенсивно забудовували чиншовими (дохідними) кам'яницями та віллами (18901910).

Місце, де сходяться нинішні вулиці Свєнціцького, Самчука, Паркова та Рутковича, свого часу називалося Софійською площею. Офіційно будинки на площі Святої Софії мали нумерацію прилеглих вулиць. На сучасних планах ця площа не має окремої назви.

Свій нинішній вигляд колишня площа Святої Софії отримала на початку XX ст. Щоправда, деякі будівлі дещо змінили свій вигляд. А з новіших додався старий корпус «Західенерго» (вул. Свєнціцького, 2), який почали будувати у 1938, а закінчили після Другої світової війни, та споруда консуляту Республіки Польща, збудована вже у XXI столітті.

Водонапірна вежа

Остання ділянка вулиці тягнеться вздовж Стрийського парку (парний бік), в якому збереглися деякі будівлі Галицької крайової виставки 1894 року, зокрема, водонапірна вежа, збудована з червоної цегли у «замковому стилі» за проектом Міхала Лужецького, та кілька перебудованих павільйонів щорічних виставок-ярмарків «Східні торги», які проводилися тут у міжвоєнний період. Після війни (до 1956 р.) цю територію займала радянська військова частина, яку потім перенесли до казарм, збудованих на вул. Стрийській, а в колишніх павільйонах «Східних торгів» у 1957 та 1967 рр. влаштовували виставки з нагоди ювілеїв Жовтневої революції.

Непарна сторона вулиці є більше забудованою.

Відрізок нинішньої вул. Івана Франка від храму св. Софії з кінця XIX ст. почали інтенсивно забудовувати віллами. 1895 року її назвали вул. Понінського, вшановуючи пам'ять доброчинця Вінцента Понінського, одного з фундаторів посагів для дівчат-сиріт. У 1940 році вулицю назвали іменем Івана Франка. В роки німецької окупації вона два роки (19421944) називалася Leuthenstrasse (Людською), очевидно, через те, що багато вілл призначалося nur für Deutschen ("тільки для німців").

У XXI столітті на кінцевій ділянці вулиці з'явилося кілька новобудов у стилі «євроремонт».

Будівлі[ред.ред. код]

№ 1. Еклектична кам'яниця на розі з вулицею Богомольця, прокладеною у 19041905 рр. Кам'яниця споруджена у 19051906 рр. за проектом Яна Шульца на місці двоповерхового будинку, який у 1870-х належав Альфреду Млоцькому, послу до Галицького сейму.

№ 2, 4. Триповерхові будинки у стилі історизму, споруджені у 1883 р за проектом архітекторів Вінцента Равського-молодшого та Ігнатія Віняжа. Неоренесансне скульптурне оздоблення будинку № 2 виконане Леонардом Марконі[2].

№ 5 (друга адреса — вул. Богомольця, 2) — сецесійний будинок, споруджений у 1907–1908 рр. Архітектор Казимир Жечицький[3].

№ 6. Знаходиться на розі із вулицею Шухевича. Нині це огороджена ділянка, тут відбувається будівництво нового офісного і торгового центру.

№ 7 (колишня Панська, 9) — будинок, який постав внаслідок перебудови у 19111912 рр. триповерхової кам'яниці, збудованої у 1874 р. Перебудова у стилі раціональної сецесії з елементами неокласицизму здійснювалася за проектами Владислава Рауха та Броніслава Бауера. Фасад завершує фронтон мансардного даху та чотирикутна вежа зі шпилем. Вхідні двері кам'яниці, зроблені у стилі ар деко. До війни у цій кам'яниці знаходився Львіський музичний інститут.

№ 8. Збудований у 19111914 рр. за проектом Станіслава та Кароля Ріхтманів у стилі раціональної сецесії з елементами неоготики. У трикутному фронтоні будівлі вміщено горельєф хлопчика з птахом.

№ 9. Кам'яницю спорудили 1898 р. за проектом Анджея Ґоломба у стилі неоренесансу. Її завершує, між двома класичними балюстрадами, металева сецесійна решітка.

№ 17. Неоготична кам'яниця на розі з вулицею Левицького. Давня назва — «На стовпах». Друга адреса — Левицького, 1. Збудована за проектом Соломона Рімера[4].

№ 19. Двоповерхова наріжна кам'яниця з протилежного боку вулиці Левицького, збереглася з другої половини XIX ст.

№ 20. Початково житловий будинок, зведений за проектом Войцеха Гаара у 18741875 роках для Марії і Віктора Малиновських. У 18971908 роках належав Львівському аптекарському товариству, котре провело переобладнання із влаштуванням торгових приміщень, що здавались в найм на першому поверсі. Товариство, бібліотека і редакція журналу «Czasopismo Aptekarskie» розміщувались на верхніх поверхах. Дім перебудовано у післярадянський час. Втрачено неоренесансний декор, разом із цим порушено композицію фасаду карнизом-дашком, що нависає над вулицею.[5] Нині тут головне відділення львівської філії «OTP Банку».

№ 21. Триповерхова чиншова кам'яниця. У 18801890-х роках такими будинками була забудована парна сторона вулиці (№ 12—22).

№ 23а. Чотириповерхова будівля перукарсько-косметичного комплексу «Чародійка» (1970-ті рр., архітектор Микола Мікула[6]) Споруда закриває подвір'я, на якому колись розташовувався кінотеатр просто неба «Літній-2». Замикає це подвір'я блок п'ятиповерхових житлових будинків для працівників Поштової ощадної каси (РКО), збудований наприкінці 1920-х рр. за проектом Євгена Червінського.[7] Будинки оздоблені пілястрами з потужними капітелями коринфського ордеру, нагадуючи дещо сталінську неокласику 19401950-х.

№ 25. Палац Баворовських. Неокласицизм кінця XIX ст. В ньому перебуває обласний військовий комісаріат. У XVIII ст. на цьому місці стояв палац Сенявських, у якому в 1698 р. зупинявся польський король Август ІІ, потім палац належав родині Чарторийських.

№ 26 (Зиблікевича, 6) збудований у 1930-х рр. у стилі функціоналізму. Архітектор Вітольд Мінкевич.[8]

№ 28 (Зиблікевича, 8) збудованій у 1899 р. за проектом Анджея Ґоломба. Тут мешкав архітектор Едмунд Жихович (18701924). Два поверхи цього будинку займав приватний дівочий ліцей ім. Адама Міцкевича, яким керувала дружина Жиховича Ольга, донька відомого скульптора Париса Філіппі. Вона була власницею кам'яниці. На фасаді у ніші другого поверху уміщено скульптуру Адама Міцкевича роботи Леонарда Марконі[9]. Раніше на цьому місці стояла приміська садиба, зображена в книзі Адама Краєвського «Львівські передмістя».

Адміністративний суд (вул. Саксаганського, 13). Будинок є продовженням лінійної забудови вулиці Франка, але відноситься до вулиці Саксаганського, на перехресті з якою утворює гострий кут. Раніше відносився до вулиці Зиблікевича, під номером 10. Початково тут була Галицька фінансова прокуратура та Військова інспекція. В радянські часи — штаб з'єднання військово-повітряних сил. Проект, розроблений у Відні, перероблено у 1913 році проектним бюро Міхала Уляма. Будівництво, перерване Першою світовою, завершено фірмою Уляма лише 1921 року. Будівля споруджена в еклектичному стилі з неоренесансними аттиками.[10] У 18871893 рр. у попередьному будинку, що був за цією адресою, жив Іван Франко. Тут народилися його сини Тарас, Петро та донька Анна. Тут Іван Франко редагував журнал «Народ», писав збірку «В поті чола», поему «Смерть Каїна», повість «Лель і Полель», для своїх дітей — казку «Лис Микита», інші твори.

№ 32 (Зиблікевича, 12). Дім перебудували на поч. ХХ ст., додавши четвертий поверх та оздобивши у стилі сецесії.

№ 33 (Зиблікевича, 3), споруджений у 1913 р. в стилі раціональної сецесії за проектом Адама Опольського. Асиметричний фасад кам'яниці оздоблюють шість пілястрів (лопаток), з фігурами атлантів у капітелях. У тимпані трикутного фронтону — півциркульне вікно між двома вазами-рельєфами та вусатий маскарон. Портал входу до будинку виконано у дворковому стилі, з двома опуклими колонами.

№ 37 (Зиблікевича, 7). На фасаді будинку висить меморіальна таблиця, яка інформує, що тут мешкали українські діячі - поет Петро Карманський (19421956) та психолог і фізіолог Яким Ярема (19431964). Фасад цього будинку, спорудженого у 1911 р. за проектом Бруно Ауера у стилі раціональної сецесії, виходить на бічну вуличку Костомарова, якою до поч. ХХ ст. протікала річка Сорока (притока Полтви), що перетинала тут вул. Зиблікевича й текла далі вздовж нинішньої вул. Саксаганського.

Сусідня кам'яниця при вул. Зиблікевича, 14 (тепер вул. Грушевського, 23), залишилась триповерховою, однак у 1920-х рр. перший поверх оздобили спіральні пілястри у стилі ар деко.

№ 41. Тягова підстанція «Львівелектротрансу». Раніше тут містився архітектурно-скульптурний заклад Якуба Баллабана та Людвіка Тировича.

№ 43. (Зиблікевича, 15) Триповерхова кам'яниця, збудована у 18971898 рр. у необароковому стилі за проектом Якуба Соломона Кроха та Мавриция Зільберштайна. Скульптурне оздоблення Броніслава Солтиса[11].

№ 45. Двоповерхова кам'яниця у 19201934 рр. була осідком архітектурного бюро Домініка Вуховича.

№ 46, 48, 52, 50 (Зиблікевича, 24, 24а, 26, 26а). Будинки утворюють курдонер, збудований у 19101912 рр. у стилі раціональної сецесії за проектом Александра Вартеросевича-Слонєвського. У цьому блоці з чотирьох будівель дещо вирізняється дім № 50, оздоблений елементами мавританської готики та двома рельєфами драконів роботи Івана Севери. Раніше через сходи з фігурою Божої Матері, якими закінчується курдонер, можна було перейти на вул. Кирила і Мефодія. У домі №46 мешкали відомі історики Освальд Бальцер (18581933) та Богдан Януш (18871930), а також професор Львівської політехніки Ігнацій Мосцицький (18671946), який у 19261939 рр. був президентом Польщі. У 1896 р. за адресою: вул. Зиблікевича, 24 (будинок не зберігся) жив Михайло Грушевський.

№ 59 (Зиблікевича, 27). Постсецесійна кам'яниця збудована у 1911 р. архітектором Міхалом Улямом, у якій він мешкав зі своєю родиною. Його син Станіслав Мартин Улям (19091984) був відомим математиком і фізиком, учнем Стефана Банаха, на еміграції у США він працював над проектом водневої бомби.

№ 56. Монастирський комплекс оо. Редемптористів з невеликою церквою Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, споруджений у 18821884 в неороманському стилі для сестер Василіянок. Хоча ця невелика церква не була парафіяльною, до неї приходили на Службу Божу греко-католики з усієї Стрийської дільниці. Адміністраторами церкви були о. Теодозій Лежогубський і професор Академічної гімназії о. д-р Йосип Застирець. За радянських часів у приміщенні монастирі був гуртожиток обласної партійної школи, потім туристична база, а в храмі містилося кафе.

№ 59 (Зиблікевича, 31). Власна сецесійна кам'яниця, Соломона Рімера, збудована ним у 19051907 рр.[12][4]

№ 61. Із середини XIX ст. до кінця 1970-х тут стояла довга будівля колишньої пральні та складу ліжок і постільної білизни для австрійського війська (на колишній вул. Зиблікевича мала номер 33). У 1983 р. на цьому місці спорудили шестиповерхову будівлю для інституту «Воєнппроект». Колектив авторів: головні інженери проекту В. Крюков, В. Пешков, архітектори О. Гукович, В. Суц, А. Симбірцева, головний конструктор І. Богачик[13].

№ 64. Кафедра екології Львівського лісотехнічного університету. Міститься у будівлі колишньої школи лісництва, збудованій 1881 року. Відтоді поруч є дендрарій. На цій ділянці (колишня Зиблікевича, 36) до 1784 стояв невеликий бароковий костел св. Марка, споруджений у XVII ст. і розібраний в епоху реформ цісаря Йосифа ІІ. Фундаторкою костелу була Зузанна Острогорська з роду львівських патриціїв Кампіанів.

№ 66. Чотирипо­верхова наріжна сецесійна кам'яниця, збудована у 1907 р. за проектом Юзефа Горнунґа. Колишня адреса — вул. Зиблікевича, 38.

№ 68. Вілла-палац графині Ядвіги Русоцької. Споруджена 1898 р. у стилі історизму, з парадним ґанком та наріжною вежею зі шпилем, за проектом Вінцента Равського-молодшого. Тепер тут перебуває юридичний факультет Львівської комерційної академії.

№ 69 (Зиблікевича, 41) відрізняється ажурним металевими кронштейнами балконів третього поверху та карнизу. Кам'яниця збудована 1907 року у стилі сецесії за проектом Тадеуша Обмінського.

№ 71 (Зиблікевича, 43). Сецесійна кам'яниця збудована 1911 року і оздоблена скульптором Францішком Томашем Бєрнатом у стилі близькому до маньєризму. Творить із попереднім будинком (№ 69) єдиний сецесійний ансамбль. У підвалі будинку 71 на стінах та стелі виявлено малюнки та написи на івриті. [14]

На колишній пл. Пруса переважають еклектичні чиншові кам'яниці, збудовані у 1890-х рр., однак деякі з них мають індивідуальні елементи оздоблення. Зокрема, фронтон «зиґмунтовських часів» на домі № 78 чи наріжна баня над кам'яницею № 82.

№ 73 (Зиблікевича, 45). Вілла Зиґмунта Дронґовського, збудована 1888 р у модному для тодішніх палаців стилі неоренесансу, за проектом Альфреда Каменобродського. Зараз тут розмістився ресторан та готель «У бюргера». Прибудований нещодавно масивний критий ґанок з металевими колонами та рожевими блискучими сходами не дуже пасує до цієї будівлі.

№ 75 (Зиблікевича, 47). Сецесійна кам'яниця, збудована у 1907 р. за проектом Тадеуша Обмінського.

№ 81 (св. Софії, 1). Початково ділянка належала громаді (ґміні) Королівського столичного міста Львова й призначалася для Стрийського базару, який функціонує тут донині.

№ 83, 85 (св. Софії, 3, 5). Два будинки, споруджені бл. 1910 р., у стилі раціональної сецесії.

№ 84 (Зиблікевича, 52). Завершував вул. Зи­блі­кевича великий дім, побудований у 19051907 рр. за проектом Августа Богохвальсько­го для кам'яничника Баруха (Якуба) Зільберштайна. У домі також був пансіонат «Zacisze» («Затишшя»). Наріжні бані цієї масивної будівлі ще нагадують про еклектику кінця XIX ст., а овали фронтонів під ними, ліпнина на стінах та мереживо металевих решіток зроблені за сецесійними зразками.

№ 87, 89 (св. Софії, 7 та 9). Будинки споруджені у 19051906 рр. за проектом Августа Богохвальського у стилі декоративної сецесії.

№ 90. Кам'яниця, збудована у стилі раціональної сецесії 1910 р за проектом Генрика Сальвера.

№ 98 (св. Софії, 14) Триповерхова кам'яниця, збудована у 1893 р. за проектом Якуба Баллабана будівничим Вінцентом Кузневичем — у поєднанні неоготичного та неороманського стилів, з нетинькованою кладкою фасадних стін охристою та червоною цеглою, декоративними керамічними плитками та шпичастими малими вежами на карнизі. Власником будинку був фабрикант кахлів Берл Нойвонер. Продукція його фірми на Снопкові (вул. Василя Стуса, 25) оздоблювала стіни будинку.[15]

№ 100 (св. Софії, 16). Ймовірно, найстаріша на цій ділянці вулиці. У її подвір'ї гарно доглянутий садочок — приклад ініціативи та господарності мешканців будинку.

№ 101, 103, 105. Будинки зведені у 1930-х в стилі функціоналізму. Знаходяться на місці садиби з двоповерховим класистичним палацом (вул. св. Софії, 21), який належав Станіславу Яну Єжи Желеховському, власнику бюро реклами та оголошень.

№ 102. На цій ділянці відбувається будівництво нового будинку.

№ 104 (св. Софії, 16). Триповерхова чиншова кам'яниця, декорована у необароковому стилі. Над входом встановлено погруддя Адама Міцкевича роботи Леонарда Марконі[9].

№ 108 (св. Софії, 24). Нові корпуси Генерального консульства Республіки Польща. Проект двох модерних споруд, поєднаних перехідною галереєю, був «прийнятий за основу» архітектурно-містобудівною радою при Управлінні архітектури та містобудування Львівської міської ради у березні 2005. Для спорудження нового консульсва 2007 року знищили будівлю колишньої школи Святої Софії, збудованої на цьому місці у 1878 архітектором Юзефом Каетаном Яновським. Школа містилась на місці міської цегельні, ліквідованої у 1860-х рр. Існує також версія про побудову школи у 1886 за проектом Ігнатія Брунека [16].

№ 110 Візовий відділ Консульства Речі Посполитої. Будинок перебудований.

№ 111 (св. Софії, 25). Колишній «Дім українських інвалідів» заснований 1920 р. Будинок належав Кредитовому товариству «Дністер», а допомогу інвалідам УГА здійснювало Товариство опіки над українським інвалідами. У 1930-х цей заклад переїхав на вул. Потоцького (тепер Генерала Чупринки, 48).

№ 114 (св. Софії, 30). Колишня вілла промисловця, власника фабрики штучних добрив Юліана Ванґа, збудована у 1899 р. архітектором Теодором Маріаном Тальовським. Ця вілла з нетинькованої червоної цегли, з першим поверхом, обличкованим ламаним каменем, поєднує готичний й романський стилі. Щоправда, дві невеличкі вежі з цибулястими банями вносять деякий «візантійський» дисонанс, хоча надають віллі певної оригінальності.

№ 116, 118 (св. Софії, 32, 32 А). Дві чотириповерхові кам'яниці, збудовані бл. 1910 р. у стилі раціональної сецесії.

№ 117 (св. Софії 29а). В глибині ділянки знаходиться вілла в стилі неокласицизму, збудована для аптекаря Зиґмунта Броніслава Дрон­ґовського.

№ 119 (св. Софії 31). Будівля Закладу для незрячих фундації графів Єжи Чарторийського та Станіслава Мицєльського. Знаходиться на підвищенні. Раніше цей заклад знаходився на вул. Личаківській, 37. Триповерховий будинок школи у стилі неокласицизму з елементами декору в "закопанському" стилі на піддашшях збудований 1900 р. Архітектори Юзеф Каетан Яновський та Людвік Балдвін-Рамулт [17]. На фасаді встановлено дати 18511901 (роки заснування Закладу для сліпих та перенесення його на вул. св. Софії). Тепер це спеціалізована школа-інтернат №100 для незрячих дітей. До школи примикає невеликий парк з кількома господарськими будинками і невисоким курганом.

№ 121 а. Храм святої Софії. На кошти львівської міщанки Софії Ганель, власниці будинку на Ринку (тепер № 5) на цьому підвищенні у 1594 р був зведений невеликий, початково дерев'яний, костел. Землі також належали Софії Ганель, в той час називалися Кошнарівкою і знаходились серед букового лісу над потоком Свинория. Костел спалили турки під час облоги Львова у 1672 р. На його місці у 17601765 рр. збудували новий мурований костел. У 1789 р. власником прилеглих ґрунтів став львівський райця Ян Антоній Лукєвич, який відновив костел, заснував при ньому сиротинець сс. Милосердя для дівчат. З 1832-го щороку, 24 червня, відбувалося жеребкування посагу, фондованого доброчинцями для однієї з дівчат.

У 1864 р. костел перебудували й необароковий фасад оздобили статуями св. Софії та її дочок Віри, Надії, Любові, виконані скульптором Павлом (Паулем) Ойтелє (збереглися тільки дві фігури). Костел був філією римо-католицької парафії св. Миколая. У 1944 храм закрили й перетворили на склад. У 1992 його передали греко-католицькій парафії св. Софії.

№ 122 (св. Софії, 36). Вілла «Марія», споруджена у 1896 р. для себе архітектором Наполеоном Лущкевичем. Збереглася дерев'яна веранда з ажурною різьбою та різьблені причілки двосхилих дахів. Збереглась автентична стара огорожа. Тут свого часу було знято ряд сцен із фільму «Пастка» Олега Бійми за романом Івана Франка «Перехресні стежки».[18]

№ 123. Будинки сиротинця сс. Милосердя та парафії костелу св. Софії. Походять з другої половини XIX ст.

№ 124, 126, 128, 130, 132 (св. Софії, 40, 42, 44, 46, 48) — триповерхові, на високих цоколях, кам'яниці, збудовані у 1907 р. за проектом Людвіка Балдвіна-Рамулта, становлять своєрідний сецесійний ансамбль, що східцями піднімається вгору вулицею Франка. При цьому кожний будинок має індивідуальні риси. Під № 130 мешкав знаменитий філософ, засновник Львівсько-Варшавської філософської школи, Казимир Твардовський (18661938), а в домі № 132 — польський поет і ректор Львівського університету Ян Каспрович (18601926).

№ 125 (Понінського, 1), споруджена у 1896 р. Власником цієї вілли з романтичною вежею, завершеною шпилем, був Юзеф Вічковський (18581924), професор медицини, який, окрім лікарської та викладацької діяльності, писав книги про Львів. З нагоди Х з'їзду польських лікарів та природознавців, який відбувся у Львові в 1907 р., він видав книгу «Львів: Його розвиток та культурний стан, а також Путівник по місту», яка містить багато цінної інформації про галицьку столицю початку ХХ ст.

№ 127 (Понінського, 3). Вілла збудована у 19101911 рр. в необароково-модерному стилі фірмою Едмунда Жиховича за проектом В. Літвіновича[19]. Власником був фотограф Генрик Міколяш (18721931), який походив з родини львівських фамацевтів, власників Пасажу Міколяша та аптеки на вул. Коперніка, 1.

№ 129. Триповерховий функціоналістичний будинок, збудований у 19371938 рр. за проектом Артура Шталя. Меморіальна дошка радянських часів на фасаді будинку інформує, що тут в 19391941 рр. жив письменник-комуніст Олександр Гаврилюк.

№ 133. Велика вілла, що належала графу Станіславу Скарбеку-молодшому. За радянських часів тут була станція юних натуралістів-мічурінців, а тепер — Обласний дитячий екологічно-натуралістичний центр.

№ 134, 136, 138, 140, 142, 144 (св. Софії, 50, 52, 54, 54а, 56, 56а). Пізньосецесійні кам'яниці, збудовані у 19111914 рр., доповнюють попередній ансамбль декоративної сецесії. Будинок № 134 стилізований під неоготику, № 136 — завершений неоренесансним аттиком. Дім № 144, збудований 1913 р. за проектом Зигмунта Федорського, оздоблений пілястрами іонічного ордеру й завершений трикутним фронтоном з рельєфним зображенням вершника роботи ймовірно Францішка Томаша Бєрната[20].

№ 135, 141. Будинки 1930-х років у стилі функціоналізму.

№ 146-148. Дві кам'яниці на розі вул. Уласа Самчука. Споруджені у 1930-х рр. у стилі функціоналізму за проектом архітектора Артура Шталя.

№ 143 (Понінського, 21). Тут містилася садиба видавця, власника «Польської книгарні» на площі Галицькій, 14, а потім — на вул. Клементини Танської (тепер Руданського) № 1 (за готелем «Жорж») Бернарда Полонецького (18621943). Його вілла була збудована у 1922 р. за проектом Яна Новорити. На придбаній на вул. Понінського, 21 ділянці Полонецький створив великий квітковий сад і заснував квітникарську фірму «Город Полонецького», яка здобувала відзнаки на садівничих виставках.[21]

№ 145, 147. Два будинки, споруджені у 1920-х на початку вул. Вербової (тепер Петра Карманського).

№ 150 (вул. Понінського, 2). Вілла-палац, збудована в 19231925 рр. у стилі модернізованої класики за проектом професора Івана Багенського (18831967), який очолював кафедру архітектури Львівської політехніки, для торгівця тканинами, власника готелю «Європейський» Антонія Увєри. Будівля оздоблена ліпниною у стилях ампіру та ар деко. За радянських часів вілла використовувалася для проживання генералів. У 1991 р. вона передана Літературно-меморіальному музею Івана Франка.

№ 151, 153. Триповерхові будинки-близнюки з бароковими вежами, збудували у 1922 р. за проектом архітектора Яна Новорити.

№ 152 (вул. Понінського, 3). Вілла, що належала Іванові Франку (18561916), видатному українському письменнику, вченому, політичному діячеві. У 19011902 рр. будівничим Мартином Заходним (Захудним) були збудовані на сусідніх парцелах (конскрипційні номери 1560 ј та 1562 ј) за типовими проектами дві вілли для членів НТШ — професора історії Львівського університету Михайла Грушевського та доктора Івана Франка.

« Я в році 1901 купив кусень ґрунту під містом, щоб поставити собі хату, і Франко захотів стати моїм сусідом. Я відступив йому частину ґрунту і ми разом згодили собі одного будівничого для будови обох хат і одночасно їх вибудували одним заходом.  »

 — згадував пізніше М. Грушевський. Для придбання парцелі та будівництва вілли Іван Франко використав гроші, подаровані у 1898 р. галицькою громадою до 25-річного ювілею його літературної праці, частину посагу його дружини Ольги Хоружинської (18641941) та кошти успадковані нею після смерті її діда, російського генерала Таманова. Довелося також взяти позику в Галицькому крайовому банку (12 тисяч корон під 4 % річних).

Вілла Франка — мурована будівля у «швейцарському стилі» під черепичним дахом з ромбовим орнаментом, яка складалася з 5 кімнат і кухні в партері та 2 кімнат — на другому поверсі. У власному будинку І. Франко прожив останні 14 років свого життя і помер тут 28 травня 1916 р. У похоронній процесії, яка рухалась нинішніми вулицями Франка, Грушевського, проспектом Шевченка, площами Галицькою та Соборною, вул. Пекарською до Личаківського цвинтаря, взяло участь бл. 10 тисяч осіб. У 19201930-х рр. в будинку жили вдова Івана Франка та його сини Тарас і Петро зі своїми родинами. 10 жовтня 1940 р. в тут відкрили Літературно-меморіальний музей Івана Франка, першим директором якого став його син Петро Франко (1890–1941), пілот Української Галицької Армії, інженер і педагог, депутат Народних Зборів Західної України та Верховної Ради УРСР, який загинув за невідомих обставин, вивезений зі Львова у червні 1941 р. енкаведистами.

Директорами музею були потім поет Петро Карманський, син Івана Франка, письменник та літературознавець Тарас (1889–1971), син Василя Стефаника Семен, Іван Кияшко, Марія Кіх. Нині керує музеєм письменник і науковець Роман Горак. Музей відкритий для відвідувачів щодня (крім вівторка) з 10 до 16 год. Перед будинком стоїть бронзове погруддя Івана Франка, виконане у 1949 р. скульптором Г. Пивоваровим.

№ 154 (Понінського, 6). Вілла Михайла Грушевського (18661934), професора історії Львівського університету, голови НТШ, потім — голови Української Центральної Ради та Президента Української Народної Республіки. Вілла будувалася одночасно з будинком Франка тим самим будівельним майстром М. Заходним — в необароковому стилі, з напівциркульними вікнами. Це одноповерхова будівля на високому цоколі з надбудованим над лівою частиною споруди другим поверхом.

Родина Грушевських жила тут до 1914 р. Перша світова війна застала професора з дружиною Марією з Вояковських (18681948) та донькою Катериною (19001943) на відпочинку в Криворівні на Гуцульщині. Перед наступом російських військ вони виїхали, не заїжджаючи до Львова, через Відень до нейтральної тоді Італії, а звідти — до Києва, де в Грушевських був будинок на вул. Паньківській, 9. У 1909 р. Грушевські збудували там велику чиншову кам'яницю, зруйновану більшовицькою артилерією Муравйова на початку 1918 р. До Львова Грушевські вже не повернулися. Їх віллою опікувалися Володимир Дорошенко, Кирило Студинський, Михайло Мочульський, Кость Паньківський, Філарет Колесса, який від 1932 р. мешкав тут з родиною; правовими питаннями реальності займався Олександр Надрага. Після ІІ Світової війни, до 1949 р., в домі жила родина тодішнього директора Літературно-меморіального музею І. Франка Тараса Франка. Згодом вілла Грушевського використовувалася Франковим музеєм, й екскурсоводи часом пошепки нагадували відвідувачам, хто був її господарем.

У травні 1998 р. на садибі Грушевських, у відреставрованій віллі, було створено Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, директором якого є Заслужений працівник культури України Марія Магунь. Зараз в домі Грушевських відтворено інтер'єри кількох кімнат: салону, кабінету-робітні, гуцульської світлиці. Експозиція представляє життя та діяльність Михайла Грушевського і його родини. Перед віллою стоїть стела з барельєфом Михайла Грушевського, встановлена у 1991 р. (скульптор Еммануїл Мисько, архітектор Василь Каменщик). Біля будинку 15 травня 1999 р. президенти Центрально-Східної Європи: Вацлав Гавел (Чехія), Роман Герцоґ (Німеччина), Арпад Гйонц (Угорщина), Александер Кваснєвський (Польща), Томас Клестіль (Австрія), Еміл Константінеску (Румунія), Мілан Кучан (Словенія), Леонід Кучма (Україна) та Петар Стоянов (Болгарія) посадили яблуневий сад.

№ 156 (Понінського, 8). У 1926 р. була перебудована у стилі модернізованої класики за проектом Александра Остена вілла, яка належала купцеві Янові Павловському. Двадцять років перед тим її перебудовував для професора Львівського університету Івана Копача архітектор Філемон Левицький. Ще одна з перших будівель на вул. Понінського споруджена у 1892 р. Саме перед цим будинком 9 лютого 1944 р. радянський розвідник-терорист Ніколай Кузнєцов, перебраний в уніформу німецького офіцера, застрелив віце-губернатора дистрикту Галичина Бауера та його секретаря Шнайдера.

Тепер у цьому будинку розміщена станція дитячої вузькоколійної залізниці, яка функціонує на території Стрийського парку з 1950-х рр. Її колія йде паралельно вул. Івана Франка й колись доходила до рогу вул. Стрийської та Гвардійської (станція «Піонерська»). У 1980-х її лінія була скорочена до рогу вул. Стрийської та Козельницької (станція «Дитяче містечко», тепер «Сонячна»), де до 1939 р. був стадіон українського спортивно-руханкового товариства «Сокіл-Батько».

№ 157 (Понінського, 33). Збудований у 1926 р. у стилі неокласицизму за проектом архітектора Адольфа Віктора Вайса для власника друкарні Піллерів, президента Королівського столичного міста Львова Юзефа Ноймана (18571932). За радянських часів дім перебудували і тут містився будинок культури підприємства «Львівенерго», потім — заводу «Львівприлад» (поштова скринька № 49). Тепер тут — Львіський відділ реєстрації актів громадянського стану.

№ 159 (Понінського, 35). Дім розпочинав на початку 1920-х забудову мікрорайону «Власна Стріха», який тягнеться далі нинішньою вул. Панаса Мирного.

№ 161. Останній будинок на вул. Івана Франка. Споруджений у 1950-х, чотириповерховий із солідними арками вітрин вбудованого «Гастроному» та іншими елементами сталінського класицизму. Поруч — творіння початку XXI ст. — ресторан «Арагві» під зеленим дахом з металочерепиці.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Офіційний портал Львівської міської ради Трамваї Переглянуто 14 березня, 2011.
  2. Biriulow J. Rzeźba lwowska. — Warszawa: Neriton, 2007. — S. 155. — ISBN 978-83-7543-009-7.
  3. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст.. — Львів: Центр Європи, 2008. — С. 475. — ISBN 978-966-7022-77-8.
  4. а б Тимофієнко В. І. Рімер С. // Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть. Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999.
  5. Ґранкін П. Е. Будинки Львівського аптекарського товариства // Аптека галицька. — № 9 (102), 2003. — С. 27.
  6. Петришин М. Залишився навічно в архітектурі Львова. // Львівський політехнік. — 28 (2017), 1 жовтня, 1994. — С. 12.
  7. Липка Т. Архітектор Євген Червінський і еволюція творчих напрямків в архітектурі Львова 20-х років XX століття // Галицька брама. — Львів, 1996. — № 11. — С. 8—9.
  8. Cielątkowska. R. Architektura i urbanistyka Lwowa II Rzeczypospolitej. — Gdańsk: Art-Styl, 1998. — S. 101. — ISBN 83-905682-7-6.
  9. а б Birulow J. Rzeżba… — S. 157.
  10. Архітектура Львова… — С. 414, 415.
  11. Birulow J. Rzeźba… — S. 168.
  12. Архітектура Львова… — С. 473.
  13. Військпроекту 50 // Архітектурний вісник. — 1 (6), 1998. — C. 22, 23.
  14. Унікальна знахідка у Львові: підвал, на стелі якого релігійні малюнки і написи на івриті
  15. Ґранкін П., Богданова Ю. Снопківські кахлі // Галицька брама. — № 11-12 (83-84), 2001. — С. 29.
  16. Архітектура Львова… — С. 283.
  17. Бірюльов Ю.О. Бальдвін-Рамулт Людвіґ // Енциклопедія сучасної України. — К: Національна академія наук України, Наукове товариство імені Шевченка, 2003. — Т. 2. — С. 180. — ISBN 966-02-2681-0.
  18. Горак Р. Франкова околиця // Галицька брама. — № 11-12 (83-84). — 2001. — С. 17.
  19. Архітектура Львова… — С. 491, 492.
  20. Birulow J. Rzeźba… — S. 242.
  21. Котлобулатова І. П. Бернард Полонецький і його «Сад» // Галицька брама. — № 4-6 (112–114), 2004. — С. 21—23.

Література[ред.ред. код]

  • Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст.. — Львів: Центр Європи, 2008. — 720 с. — ISBN 978-966-7022-77-8
  • Мельник Б. В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. — Львів: Світ, 2001. — С. 65, 66. — ISBN 966-603-115-9
  • Мельник І. В. Львівські вулиці і кам'яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. — Львів: Центр Європи, 2008. — С. 173—175, 181—192. — ISBN 978-966-7022-79-2
  • Biriulow J. Rzeźba lwowska. — Warszawa: Neriton, 2007. — ISBN 978-83-7543-009-7

Посилання[ред.ред. код]