Вчення про пригадування

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вче́ння про прига́дування (теорія пригадування) — учення Платона в області епістемології (теорії пізнання).

Платон вважав, що дійсне пізнання — це пізнання світу ідей, яке здійснюється розумною частиною душі. При цьому розрізняється плотське і інтелектуальне знання (розумове осягнення, мислення).

Платонівське вчення про пригадування (др.-греч. ἀνάμνησις) указує як основну мету пізнання пригадування того, що споглядала душа у світі ідей, перш ніж спустилася на землю і утілилася в людське тіло. Предмети плотського миру служать для збудження спогадів душі.

У діалозі «Менон» Платон доводить вірність вчення про пригадування на прикладі розмови Сократа з якимсь хлопцем. Хлопчик ніколи до цього не вивчав математику і не мав ніякої освіти. Сократ же настільки добре поставив питання, що хлопець самостійно сформулював теорему Піфагора. З чого Платон робить висновок, що його душа раніше, в царстві ідей, зустрілася з ідеальним відношенням сторін трикутника, яке і виражене теоремою Піфагора. Навчити в цьому випадку — це не більше ніж примусити душу до пригадування.