Віадук Мійо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віадук Мійо
фр. Le Viaduc de Millau
44°04′46″ пн. ш. 3°01′20″ сх. д. / 44.07944444447222310° пн. ш. 3.022222222250° сх. д. / 44.07944444447222310; 3.022222222250Координати: 44°04′46″ пн. ш. 3°01′20″ сх. д. / 44.07944444447222310° пн. ш. 3.022222222250° сх. д. / 44.07944444447222310; 3.022222222250
Країна  Франція[1]
Розташування Мійо[1]
Крессель
Перетинає Тарн і railroad line from Béziers to Neussarguesd
Матеріал залізобетон
Основний проліт 342 м
Загальна довжина 2460 м
Ширина 12 м
Висота конструкції 270 ± 1 м
Відкрито 16 грудня 2004
Конструктор, архітектор Foster and Partners і Норман Фостер
Охоронний статус Patrimoine du XXe siècled
Вебсайт leviaducdemillau.com

Віадук Мійо. Карта розташування: Франція
Віадук Мійо
Віадук Мійо
Віадук Мійо (Франція)
Мапа
CMNS: Віадук Мійо у Вікісховищі

Віадук Мійо́ (фр. le Viaduc de Millau) — вантовий дорожній міст, що проходить понад долиною річки Тарн поблизу міста Мійо в південній Франції. Авторами проекту моста є французький інженер Мішель Вірложо (фр. Michel Virlogeux), відомий також проектом другого за довжиною вантового мосту у світі, — міст Нормандії — і англійський архітектор Норман Фостер, що є також автором проектів аеропорту в Гонконзі та реставрації будівлі Рейхстагу в Берліні. Зараз це найвищий транспортний міст у світі, одна з його опор має висоту 341 метр — це трохи вище, ніж Ейфелева вежа, і всього на 40 метрів нижче, ніж Empire State Building. Міст був урочисто відкритий 14 грудня 2004 року, а для руху автівок 16 грудня 2004 року.

Розташування[ред. | ред. код]

Міст є заключною ланкою траси А75, що забезпечує швидкісний рух з Парижу через Клермон-Ферран до міста Безьє. До створення мосту рух здійснювався уздовж національної траси № 9, що проходить поблизу Мійо, що, зазвичай, приводило до великих заторів в кінці літнього сезону. Багато туристів, що рухаються з південної Франції і Іспанії слідують саме цим шляхом, оскільки він один з найкоротших і, здебільшого, безкоштовний.

Панорама мосту з півдня. На фотографії, зробленій 29 червня 2004 року видно червоні тимчасові опори

Траса A75 (la Méridienne) — проєкт, що розроблявся з метою збільшення швидкості і зниження вартості автомобільних пересувань з Парижа на південь, він абсолютно безкоштовний впродовж 340 км між містами Клермон-Ферран і Безьє. Проте віадук був створений за контрактом французького уряду з «Ейфаж груп» — французькою будівельною компанією, що також створювала Ейфелеву вежу, — терміном дії на 75 років. Корпорація стягуватиме мито відповідно до тарифу: €4.90 для легкових автомоблів, за винятком пікових місяців — (€6.60 у липні та серпні); і €20 для великих автомобілів.

Міст перетинає долину Тарн в найнижчій її точці, і пов'язує плато Ларзака з Червоним плато. Міст проходить внутрішньою стороною периметра природного парку Велике плато.

Стан будівництва (початок 2004 року)

Опис конструкції[ред. | ред. код]

Дорожнє полотно[ред. | ред. код]

Віадук Мійо складається з восьми пролітних сталевих конструкцій, що підтримуються сімома сталевими пілонами. Пролітна конструкція важить 36 000 тонн, має довжину 2 460 м, ширину 32 м і висоту 4.2 м. Кожен з шести центральних прольотів має довжину 342 м, два крайніх — по 204 м завдовжки. Дорога має невеликий ухил у 3% (нахилена з півдня на північ) і радіус викривлення 20 км, що дає водіям кращий огляд, дозволяє машинам рухатися по точнішій траєкторії, ніж якби це була пряма лінія, і додає віадуку ілюзію нескінченності. Рух здійснюється в дві смуги в кожному напрямі.

Опори[ред. | ред. код]

Кожна опора стоїть у чотирьох колодязях завглибшки 15 м і діаметром 5 м.

Висота опор
P1 P2 P3 P4 P5 P6 P7
94,501 м 244,96 м 221,05 м 144,21 м 136,42 м 111,94 м 77,56 м

Діаметр найвищої опори Р2 — 24.5 м біля основи та 11 м на рівні пролітної конструкції. Кожна опора складається із 16 секцій, кожна секція важить 2 230 т. Секції збиралися на місці з частин масою 60 т, 4 м завширшки і 17 м завдовжки.

Кожна з опор підтримує пілони заввишки 97 м. Спочатку були зібрані проміжні опори, разом з тимчасовими опорами, потім зібрана пролітна конструкція, яка насувалася на опори за допомогою гідравлічних домкратів, керованих із супутника, зі швидкістю 600 мм кожні 4 хвилини.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б archINFORM — 1994.

Посилання[ред. | ред. код]