Вівтарна картина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Вівтарна картина (англ. altarpiece, фр. Retable) — художній твір, який встановлюється в вівтарях християнських, переважно католицьких храмів.

Еволюція[ред.ред. код]

Коппо ді Марковальдо. Вівтарна картина. 1250-60гг.

Етимологічно слово «retable» (tabula de retto) позначає простий уступ, розташований за престолом і призначений для предметів літургії (канделябри, табернакль, хрести). З цієї початкової форми в епоху раннього християнства з'явилася вівтарна картина. Утилітарна функція вівтаря незабаром поступилася місцем образотворчій функції — зображення божественної присутності або святих, — яка незабаром отримала широке поширення. Таким чином, вівтарна картина — це престольний образотворчий ансамбль. Найпростіший вівтар має вигляд прямокутного панно. Такі вівтарі існували в Італії ще в романську епоху і були написані невідомими майстрами.

Період готики[ред.ред. код]

У готичну епоху, особливо починаючи з XIV століття, вівтарна картина зазнає великих змін — вона приймає форми стрілчастої архітектури, іноді ще просто прямокутної, але увінчаної «аркою у формі мітри». Уже тоді з'являються бічні стулки, що оточують центральну картину. Так виник поліптих.

Поліптих (від грецького «poly» — багато, і «ptychos» — складаний) складається з декількох рухомих або нерухомих стулок. Диптихом називають поліптих, що складається з двох стулок, триптихом — з трьох. Рухливі стулки, що закривають центральне панно, бувають, як правило, розписані з двох сторін, одна з яких іноді розписується в техніці гризайль. Слово «пределла» (від ломбардного preti — лава, або дошка) позначало спочатку постамент, на якому стоїть вівтар, а потім нижню частину самого вівтаря.

Дуччо, «Маеста», вівтарна картина з пределлою. 1308–1311 рр.

Зазвичай розпис пределли не залежить від зображення на самому вівтарі, але іноді є частиною нижнього регістра центрального панно. В XV столітті над верхньою частиною деяких вівтарів робили виступаючий елемент — балдахін. В XIV та XV століття форма вівтарів варіюється в залежності від архітектури, яку вона прагне наслідувати. Фронтон може бути розірваним, або приймати форму мітри, центральне панно часто увінчується люнетом, з боків розташовуються пінаклі, а медальйони різних форм (трилисники, чотирилисники) із зображенням святих та ангелів прикрашають тимпани стрілчастих фронтонів.

Середньовічні вівтарі[ред.ред. код]

В Італії в центральній частині вівтаря, як правило, зображується Мадонна або святий покровитель, а на стулках — різні святі, сцени з життя яких поміщені в нижній частині (наприклад, «Маеста» Дуччо, XIV століття). У живописі північного Відродження, в Нідерландах і німецьких країнах, починаючи з XIV століття вівтарі складалися з безлічі рухомих стулок, що давало можливість численних комбінацій (одним з найкращих прикладів є Гентський вівтар Яна ван Ейка, закінчений в 1432 році). У Франції в ті часи головну роль відігравала Авіньйонська школа. В Іспанії вівтарна картина — це просто фронтальне, прямокутної форми панно, розташоване не ззаду, а перед престолом.

Широко поширений в Каталонії в період романської епохи, цей тип вівтаря буде популярним в XIV–XV століттях, коли з'являться численні шедеври, нерідко значних розмірів, що досягають розмірів апсиди (ретабло). У Німеччині шедевр Грюневальда — Ізенгеймський вівтар — трактувався ще в готичних формах.

Епоха Відродження[ред.ред. код]

Джованні Белліні, Поліптих св. Вінцента Феррерского, 1465 р.; Венеція, ц. Санті Джованні Паоло.

В епоху Відродження структура вівтаря сильно змінюється, що пов'язано з відкриттям прямої перспективи, з новими архітектурними формами, зазначеними поверненням до античності (наприклад, монументальний поліптих Мантеньї для церкви Сан Дзено в Вероні, 1459 р.). З цього моменту до кінця XV століття тривав блискучий період в історії вівтарної картини. У Венеції цей розквіт пов'язаний з творчістю Белліні, у Феррарі — Козімо Тура, в Сансеполькро — П'єро делла Франческа, в Ломбардії — Фоппа. В XVI столітті форма вівтарів спрощується і тяжіє до простого панно, написаного не тільки на дереві, а й на полотні. У цей час з'являються шедеври Рафаеля, Тиціана, Андреа дель Сарто.

XVII століття[ред.ред. код]

Моретермар, Франція. Вівтарна картина. XVII століття

У XVII столітті схема майже не змінюється, вівтарні картини Рубенса, Пуссена, Караваджо, братів Карраччі, Гверчіно, Сурбарана і Кано залишаються вірні готичному типу вівтаря, з розташованими один над одним регістрами. В XVIII столітті розквіт великих барокових вівтарів ще триває; в концепції вівтаря нового значення набуває архітектура, яка часом виявляється важливіше за живопис. Тьєполо у Венеції, Роттмайр та Маульперч в Австрії, Хольпер в Німеччині вважаються видатними художниками свого часу, що працювали в цьому жанрі. У XIX столітті настає захід вівтарної картини, як і релігійного живопису взагалі, що було пов'язано зі змінами в католицькій літургії. Однак у XX столітті деякі художники повернулися до форматів (Ротко) і монументальним формам (Бекман, Бекон, Сулаж) вівтарних картин.

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедичний словник живопису. М. 1997.