Вівчарство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мапа показує поголів'я овець у 2004 році в кожній окремо взятій країні у відсотках порівняно з лідером — Китаєм (157 330 000 голів)
Сільське господарство
Культури
Зернові культури
Кормові культури
Овочі і гриби
Олійні культури
Плодово-ягідні і горіхи
Технічні культури
Техніки
Агротехніка
Агрохімія
Гербологія
Агроґрунтознавство
Економіка
Ентомологія
Захворювання рослин
Захист рослин
Зберігання і переробка
Меліорація
Насінництво
Техніка і устаткування
Шкідники
Галузі
Вівчарство
Конярство
М'ясо-молочний комплекс
Птахівництво
Свинарство
Сільськогосподарський портал · ред.

Вівча́рство — галузь тваринництва з розведення овець. Виготовляє сировину для легкої промисловості: шерсть, овчину, смушки) і харчові продукти (м'ясо, сало, молоко). Найціннішим продуктом є шерсть, яку використовують у виробництві тканин, трикотажу, килимів, валяних виробів тощо. Зі шкір овець виготовляють хутряні вироби. З молока грубошерстих овець виробляють сири.

Колись у шкуру ягняти закутували недоношених дітей, щоб вигрівались, як у лоні матері. Вівці виділяють піт, у якому є сірка, жирні кислоти та бактерицидний ланолін. [1]

Загальна характеристика вівчарства в Україні[ред.ред. код]

Вівчарство в Україні є традиційною галуззю. Основна чисельність поголів'я зосереджена в зоні Степу. Вівчарство в економіці народного господарства відіграє визначну роль. Вівці постачають вовну для промисловості, необхідну для виробництва різних тканин, цінні каракульські смушки, що відіграють не останню роль в нашому експорті, дають молоко важливий продукт харчуванні населення. Найважливіше значення як сировина безперечно відіграє вовна. На кожного жителя країни припадає З м вовняних тканин при потребі 5 м. Крім того значна частина вовни споживається для технічних цілей. Вовнопереробна промисловість в нашій країні зазнає великої нехватки власної вовни.

3 тонкої вовни завдяки її високим технологічним якостям виготовляють найкращі шерстяні тканини. З кілограма митої тонкої вовни одержують близько 3 м тканини, а з такої ж кількості грубої- лише 1-1,2 її тканини, причому нижчої якості. З кожної тонкорунноі вівці щорічно настригають в середньому 5 і більше кілограмів тонкої вовни, з якої після промивання виходить близько митої вовни. З грубововнової вівці шорічно одержують 1,2 кг.

Сировиною для трикотажних виробів та технічних сукон є вовна напівтонкорунних овець.

Вівці мають високу плодючість. Більшість порід, яких розводять в Україні, при нормальних умовах годівлі та утриманні дає 120–140 ягнят на 100 вівцематок. Крім того, вівці характеризуються прискореним оборотом поголів'я, через що збільшується виробництво вовни і баранини. Якщо прийняти до уваги велике значення вовни в домашньому побуті населення, то вівчарство, як джерело цієї сировини, набуває великої ваги.

Вівця дає цінну хутрову сировину. Овечі шкури користується великим попитом у населення. Це саме дешеве хутро. Сучасна технологія дає можливість виготовляти із овечих шкір елегантні і теплі жіночі пальто, куртки, а також кожухи, кожушанки, коміри та інше. Особливо велику цінність являють смушки, які крім широкого споживання населенням нашої країни можуть мати велике експортне значення, як одне з джерел одержання валюти.

Вівчарство відіграє також велику роль у постачанні продуктів харчування для населення. Важливим продуктом вівчарства є баранина. Хоч питома вага в м'ясному балансі її не значна, проте, маючи цінні поживні властивості, вона широко використовується як дієтичний продукт, виробництво якого значно дешевше інших видів дієтичного м'яса.

Цінний харчовий продукт виробляється з овечого молока. Каракульська вівцематка, у якої ягнят забивають на смушки, може дати 120–180 кг товарного молока, а цигайська і гірськокарпатська після відбивки ягняти — ЗО-4О кг. Овече молоко містить 6.5-7,2% жиру, 5,6-6% білка, І8-20% сухих речовин. З овечого молока виготовляють бринзу.


Популярні в Україні породи:

Протягом останніх п'яти років створено й апробовано таврійський тип асканійської тонкорунної породи з настригом вовни 3,6-3,9 кг; два нових типи породи прекос: харківський та закарпатський, живою масою вівцематок 57-58 кг і настригом вовни 2,65-3,0 кг; нові типи м'ясо-вовнових овець з кросбредною вовною: асканійські кросбреди та асканійські чорноголові (не мають аналогів у світі), з виробництвом м'яса на вівцематку 65-78 кг і настригом вовни 4,0-5,6 кг; гірськокарпатську породу овець з килимовою вовною.

Розведення овець в Україні[ред.ред. код]

В Україні овець розводять 16 племзаводів:

  • Асканійську тонкорунну — 3 племзаводи: «Асканія Нова» та «Червоний чабан» (Херсонська обл.), «Атманай» (Запорізька обл.);
  • Прекос — 4 племзаводи: «Іллічівка», «Степок», «Чувиріне» (Харківська обл.) і «Прикордонник» (Закарпатська обл.);
  • Цигайську породу — 5 племзаводів: завод ім. Р. Люксембург (Донецька обл.), «Славне», «Чорноморський» (АР Крим), «Вікторія» (Одеська обл.), «Дружба народів» (Чернівецька обл.);
  • Українську м'ясо-вовнову вівцю — 3 племзаводи: «Асканія Нова», «Маркеєво» (Херсонська обл.), племзавод ім. Щорса (Харківська обл.)
  • Сокільську породу — 1 племзавод: «Сокільський» (Полтавська обл.);
  • Асканійський багатоплідний каракуль — 1 племзавод: «Маркеєво» (Херсонська обл.)

Наукове забезпечення галузі[ред.ред. код]

Наукове забезпечення вівчарства здійснює Інститут тваринництва степових регіонів ім. М. Ф. Іванова «Асканія Нова» — Національний науковий селекційно-генетичний центр із вівчарства.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Беженар І. М. Щодо необхідності відродження галузі вівчарства в Україні / І. М. Беженар. — Вісник Степу : науковий збірник. Ювілейний випуск до 80-річчя заснування Національної академії аграрних наук та 100-річчя Кіровоградського інституту АПВ. Матеріали V11 Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених і спеціалістів «Агропромислове виробництво України-стан та перспективи розвитку» 24 березня 2011 року / Національна академія аграрних наук України. — Кіровоград : КОД, 2011. — 228 с.- С .210-212

Беженар, І. М. Організаційно-економічні засади розвитку вівчарства в Україні: історичний ракурс / І. М. Беженар // Економіка АПК. — 2011. — № 9. — С. 65-7