Візантійське мистецтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


Візантійське мистецтво — стиль в образотворчому мистецтві й архітектурі, що зародився в 4-5 століттях у Візантії (столиці Східної Римської імперії) і поширився в Італії, через Балкани, в Київській Русі, де він існував впродовж багатьох століть.

Візантійський стиль характеризується важкою стилізацією, надзвичайною виразністю ліній, використанням сталих художніх стереотипів і багатих кольорів, зокрема, золота. Візантійські художники відзначилися у мозаїчних роботах і в ілюструванні книг.

Історія[ред.ред. код]

Візантійське мистецтво

Марія в композиції Благовіщення, 13 ст. Монастир Сопочани, Сербія

В розвитку світової цивілізації візантійська культура займає видатне місце. Для неї характерні урочиста пишність і внутрішня шляхетність, це своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу і християнства, а також елліністичного Сходу. Візантійський тип культури не подібний ні на західноєвропейський, ні на східний. Візантійська імперія виникла на рубежі двох епох – загибелі пізньої античності та народження середньовічного суспільства. Столицею її став Константинополь, заснований імператором Константином І у 324-330 pp.

В 330 році через міжусобиці й смуту, що охопили величезну Римську імперію, імператор Костянтин I Великий переніс свою столицю в місто Візантій (з I століття н. е., що входив до складу Римської імперії) і перейменував його на Константинополь. У середньовіччі Візантія називалася Романією, самі византийці називали себе ромеями, а свою культуру — ромейською. Імператор — «Басилевс ромеев» — оголосив себе також і верховним жерцем. Це знайшло відбиття в офіційному мистецтві Константинополя, який виражав ідеї культу «басилевса ромеев» як пантократора (від грец. Παντοκράτορος— «вседержитель»). З тих пір вона була центром цивільного й духовного життя греко-римського миру. Візантійська імперія породила особливу культуру, названу в науці візантизмом.

Перші сторіччя існування Візантійської держави можна розглядати як найважливіший етап у формуванні світогляду візантійського суспільства, що спирався на традиції язичницького еллінізму й принципи християнства. Формування християнства як філолофсько-релігійної системи було складним і тривалим процесом. Воно вбрало в себе багато з філософських та релігійних вчень того часу. Християнська догматика склалась під сильним впливом близькосхідних релігійних вчень: іудаїзму, манихейства. Воно було синтетичною філолофсько-релігійною системою, важливим компонентом якої була антична філософія.

Першого розквіту візантійське мистецтво досягло у VI столітті при Імператорі Юстиніані. Величезна імперія була найбільшою і найсильнішою державою Європи. Тут існувала величезна кількість ремісничих майстерень, безліч купців. В одній лише столиці в цей час було споруджено тридцять церков, які сяяли золотом, сріблом і різнокольоровими мармурами.

На зміну непримиренності християнства з усім, що несло клеймо язичництва приходить компроміс між християнським і античним світоглядом. Найбільш далекоглядні християнські богослови зрозуміли необхідність оволодіння всім арсеналом язичницької культури для використання її в створенні філософських концепцій. Такі мислителі, як Василь Кесарійський, Григорій Ніський і Григорій Назіанзін, закладають фундамент візантійської філософії, яка сягала коріннями давньогрецького мислення. У центрі їх філософії перебуває розуміння буття як досконалості. Народжується нова естетика, нова система духовних і моральних цінностей, змінюється й сама людина тієї епохи, її бачення світу й відношення до всесвіту, природи, суспільства.

З перемогою християнства провідне місце в системі знань зайняло богослов’я. Надзвичайний розквіт переживає логіка, як основа побудови богословської догматичної системи.

З Х-ХІ ст. в розвитку богословсько-філософської думки можна простежити дві тенденції. Першій притаманні інтерес до проблем зовнішнього світу та його будови, віра у можливості людського розуму і прагнення протистояти різним формам аскетизму. Найвидатнішим представником цього напрямку був Михайло Псьол (XI ст.) – філософ, історик, філолог, юрист. Його «Логіка» стала відомою не тільки у Візантії, але й на Заході. Представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їх праці покарані вогнем. Друга тенденція, що знайшла своє вираження у творах релігійних аскетів і містиків Сімеона Нового Богослова (949-1022) та Григорія Палами (1297-1360), в основному скеровувалась на внутрішній світ людини, способи її ; вдосконалення у дусі християнської етики, смирення і послуху.

З усіх країн Середньовіччя Візантія особливо славилась досягненнями в історіографії. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством міфологічних образів гідно продовжують класичну грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія.

Паралельно з історіографією існував специфічний середньовічний жанр історичного твору – хронографія. Основоположником її став кесарійський єпископ Євсевій (260-340), який зробив широкий огляд історичних подій.

В мистецтві Візантії панували узагальнено-спіритуалістичні принципи, які грунтуються на відриві від реальності і перенесенні у сферу вищих, абстрактичних ідей. Ідеальний естетичний об’єкт перебуває в духовній сфері, описується за допомогою таких естетичних категорій, як прекрасне, світло, колір, образ, знак, символ. У художній творчості переважали традиціоналізм, канонічність.

Значний вклад Візантії в розвиток середньовічної архітектури. Візантійські зодчі створюють нові принципи забудови міст: у центрі розташовується головна площа з собором, від неї, довільно переплітаючись, розходяться вулиці. Прекрасним зразком церковного будівництва є храм св. Софії в Константинополі, споруджений у 532-537 pp. за наказом Юстініана.

Періоди візантійського мистецтва[ред.ред. код]

  • ранньохристиянський період (так званої передвізантійської культури, 1—3 століття)
  • ранньовізантійський період, «золоте століття» імператора Юстиніана I — до цього періоду належить архітектура храму Святої Софії в Константинополі й равеннські мозаїки (6—7 століття)
  • іконоборський період (8-початок 9 століття). Імператор Лев III Ісавр (717—741), засновник Ісаврійської династії, видав едикт про заборону ікон. Цей період одержав назву «темний час» — багато в чому за аналогією з подібним етапом розвитку Західної Європи.
  • період Македонського Відродження (867—1056). Прийнято вважати класичним періодом візантійського мистецтва. 11 століття стало вищою крапкою розквіту. Відомості про світ черпалися з Біблії й з добутків прадавніх авторів. Гармонія мистецтва досягалася за рахунок суворої регламентації.
  • період консервантизма за імператорської династії Комнінів (1081—1185)
  • період Палеологівського Ренесансу, відродження елліністичних традицій (1261—1453).

Релігійні й естетичні принципи[ред.ред. код]

Візантійська архітектура[ред.ред. код]

Візантійські фрески[ред.ред. код]

Фреска Богородиця (залишки), Каппадокія (нині Туреччина), до 11 ст.


Візантійські мозаїки[ред.ред. код]

Імператиця Феодора, мозаїка в Сан Вітале.

Візантійські тканини і килими[ред.ред. код]

Докладніше: Ткацтво
Докладніше: Килимарство
Візантійський шовковий килим, Бамберг.

Живопис[ред.ред. код]

Візантійські майстри, з одного боку, зберегли складну техніку образотворчого мистецтва античності, з другого – наповнили її новим символічним змістом. Стиль їх живопису характеризується поєднанням плоских силуетів з плавною ритмікою ліній та благородною гамою фарб, де переважали пурпурні, лілові, сині, оливково-зелені й золоті тони. В IV-VI ст. у візантійському живописі ще панували античні традиції, що знайшло відображення в мозаїці Великого імператорського палацу в Константинополі; згодом, у IX-X ст., формується строгий іконографічний канон, складається цілісна система декору храму, певний порядок розташування біблійних сцен на його стінах і куполах. Одна з вершин мистецтва цього часу – мозаїка храму св. Софії у Константинополі.

На кінець XIII й середину XIV ст. припадає ще один період розквіту візантійського живопису, зв’язаний з поширенням гуманістичних тенденцій у культурі. Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, звертаються до зображення не абстрактної, а живої людини. Прекрасними пам’ятками цього часу є мозаїка і фрески монастиря Хори. Однак візантійське мистецтво не змогло піднятися до реалізму італійського Ренесансу і надалі залишалось у формах старої канонізованої іконографії.

Іконопис[ред.ред. код]

Іконопис Візантійської імперії був найбільшим художнім явищем у східно-християнському світі. Візантійська художня культура не тільки стала родоначальницею деяких національних культур (наприклад, давньоруської), але й впродовж усього свого існування впливала на іконопис інших православних країн: Сербії, Болгарії, Київської Русі, Грузії, Сирії, Палестини, Єгипту. Так само під впливом Візантії перебувала культура Італії, особливо Венеції.

Найважливіше значення для цих країн мала візантійська іконографія та виникаючі у Візантії нові стилістичні плини.

Ювелірні вироби візантійських майстрів[ред.ред. код]

Скульптура[ред.ред. код]

Рельєф з грифоном. Візантія, 1250-1300 рр., мармур.Музей мистецтва Метрополітен, США

Для релігійних цілей ліплення із самого початку вживалося помірковано, тому що східна церква завжди неприхильно дивилася на статуї, вважаючи їх до певної міри ідолопоклонством, і якщо до 8 століття круглі фігури ще були терпимі у візантійських храмах, то постановою Нікейского собору 787 року вони були зовсім усунуті. Таким чином, головне поприще діяльності для скульптури було закрито, і їй залишалося виконувати тільки саркофаги, орнаментальні рельєфи, невеликі диптихи, які дарувались імператорами сановникам і церковним ієрархам, плетіння для книг, посудини. Матеріалом для дрібних виробів такого роду служила в більшості випадків слонова кістка, різьблення якої досягло у Візантії значної досконалості.

Поряд із різьбленою справою квітнула обробка металів, з яких виконувалися вибивні або литі вироби помірного рельєфу. Візантійські художники дійшли нарешті до того, що стали обходитися зовсім без рельєфу, як, наприклад, у бронзових дверях церков, роблячи на мідній поверхні лише злегка поглиблений контур і викладаючи його іншим металом, сріблом або золотом. До цього розряду робіт, називаному agemina, належали чудові двері у соборах Амальфі й Салерно біля Неаполя. Крім дверей таким же способом виготовлялися напрестольні образи, дошки для стінок престолів, оклади для Євангелій, ковчеги для мощей тощо. У всіх подібних виробах візантійське мистецтво намагалося уникати опуклості, заміняючи рельєф або агемінальною роботою або емаллю, і опікуючись, перш за все, про розкіш і якомога частіше використання дорогоцінних каменів.

Особливо митецькими були візантійські майстри в емальних виробах, які можна розділити на два сорти: просту емаль (émail champlevé) і перегородкову емаль (émail cloisoné). У першій на поверхні металу робилися за допомогою різця поглиблення відповідно малюнку, і в ці поглиблення насипався порошок кольорової склоподібної речовини, яка потім сплавлялася на вогні й приставало міцно до металу; у другій — малюнок на металі позначався приклеєним до нього дротом, а простір між перегородками, що в такий спосіб утворювались, заповнювся склоподібною речовиною, яка потім набувала гладкої поверхні і прикріплювалася до металу разом із дротом за допомогою плавлення. Розкішний зразок візантійської емалеробної справи представляє знаменита Pala d'oro (золотий вівтар) — рід маленького іконостасу з мініатюрами в техніці перегородчатої емалі, головний вівтар, що прикрашає собою венеціанський Собор Святого Марка.

Візантійські рельєфи зі слонової кістки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. (рос.) Лихачева В. Д. Искусство Византии IV-XV веков. — М.: Искусство, 1981.
  2. (рос.) Каждан А. П. Византийская культура (X–XII вв.). – М.: Наука, 1968. – 232 с.

Див. також[ред.ред. код]



Візантійська імперія Історичний Портал
Орел Палеологів
Орел Палеологів
Візантійські імператори | Візантійська імперія: культурамистецтвомонети
Константинополь | Константинопольський патріархат | Фема